Що відбувається у темряві. Юлія Івушкіна. Найстрашніший
Муся обходила свої володіння. Наближався її улюблений час.
Муся знала, що вона дуже красива кішка. Її шерстка була темно-сірою – кольору пізнього вечора. Але любила Муся фіолетовий – той, перехідний між вечором та ніччю – колір сутінок. Люди розгублюються в фіолетових сутінках, стають безпорадні – їм не вистачає потужності очей, тим більш вночі. А кішки наче створені бути нічними господинями.
Муся відчувала себе хазяйкою в час фіолетових сутінків. Хоча її володіння були невеликі, але їй вистачало для відчуття власної значущості. Вона могла робити багато чого недозволеного, всюди нишпорити, навіть шкодити – не побачать, та й почути їм – людям – не вистачить природних здібностей.
Хоча вночі і їй було трохи ніяково. Бо наставала суцільна тиша, безжиттєва, якась штучна, наче пластмасова. Всі засинали.
Люди стають беззахисні у своїх снах. Бо поринають у якісь інші світи. Хтось посміхається, хтось наче плаче, а хтось захищається сном або відпочиває сам від себе…
А дехто вночі страшенно боїться. Цей дехто – її нова чи то хазяйка, чи то навпаки – підопічна. Маленька дівчинка, нібито 6 років, яка з’явилася десь рік тому. Муся пам’ятала, що це сталося взимку, після минулого Нового року – улюбленого котячого ялинкового свята. Ох, і «відривалася» Муся вночі з тією ялинкою, зі всіма кульками та дзвіночками. Але не цього року. Бо знала – її маленькій підопічній лячно. Дівчинку хазяйка називала Катрусею. А та її – мамою. Але ж мамою стають не так!. Муся це знала зі свого минулого вуличного життя.
Муся відчула Катрусин страх з першої зустрічі, коли дівчинка злякалася саме її – кішки. Потім багато чого – свистка чайника, шампуню, манікюрних ножиць та всіх процедур, з цим пов’язаних. Катруся чіплялася за руку хазяйки та нервово сміялася, що було більш схоже на плач.
Потім зостався нічний страх. Він не проходив, як інші.
Муся вловлювала багато людських почуттів: сум, образу, злість. Вона їх не розрізняла, а тільки відчувала напруженням на власній шерстці.
А цей дитячий нічний страх особливо гостро відчувався, кожною шерстинкою. Шерстка від нього навіть підіймалася.
Муся спочатку жаліла свою настовбурчену шерстку, а потім саму маленьку хазяйку великого страху.
Муся була сірою не тільки за кольором, а й за характером. Вона вміла розчинятися. Була ненав’язливою кішкою. Більш того, вона не підпускала до себе – тримала дистанцію. Не потребувала усіх оцих котячих ніжностей. Ні, не дряпалася, все ж таки не чорної масті! Муся була наче «сірий кардинал»: м’яка, ніби лагідна, бо кігті не випускала, але й не давала себе гладити не тільки «проти шерсті», а й «за шерстю». Нічого не випрошувала, не підлащувалася. Тільки нагадувала про себе, з’являючись нізвідки та «гіпнотизуючи» хазяйку.
– Що, Мусю, функцію «гіпноз» увімкнула? – посміхалася хазяйка до голодної, але гордої кішки.
Муся нікому не дарувала ласку, не грілася на теплій ковдрі біля хазяйки, сама теж нікого не зігрівала – не ділилася теплом.
Але з появою Катрусі щось змінилося. Дівчинка теж була наче «сама по собі». А потім цей відчутний болісний дитячий страх... Навіть Мусі боліло.
Спочатку Катруся у ліжку розхитувалася з боку на бік. Наче заколисувала свій страх. Іграшкове ведмежатко не допомагало. Розгойдувалася разом з ним. Потім трішки заспокоїлася. Тільки підігнуті ніжки стривожено здригалися, та іноді перебирала ними, наче хотіла втекти. Звісно, що не засинала.
Коли вперше Муся заскочила на ліжко та вмостилася біля знервованих ніжок Катрусі, дівчинка підхопилася. Вона довго вдивлялася в темряву, розглядаючи сіру кішку, очі якої світилися яскравими зірочками. Катруся посміхнулася та завмерла, боячись відлякати теплий клубок, що дихав спокоєм та затишком. Швидко поринула у сон, усміхнена та спокійна. Мусіна настовбурчена шерстка розпрямилася.
Відтоді це стало важливим ритуалом, для обох.
У Мусі з’явилися більш важливі клопотання, ніж під’їдати якісь неприбрані «смаколики» та робити усілякі неподобства, недозволені удень. Відтепер вона відчувала себе надважливою особою. Навіть якимось оберегом спокою та затишку.
Ось і сьогодні хазяйка покликала Мусю:
– Що, пухнаста подружко, ти готова до своєї значної місії? Катруся вже уляглася. Напевне, чекає свій теплий оберіг, кошачу колискову. В мене ще купа справ. А Катрусі спати пора. Без тебе ніяк!
Муся гордо попрямувала до дитячої кімнати. Хазяйка вкривала та цілувала свою донечку.
– Ну, Катрусю, Муся вже тут – на сторожі твого спокою. Все в тебе добре. Боятися нічого.
– Так, матусю, я з нею нічого не боюся. Навіть того найстрашнішого страху.
– Якого ще найстрашнішого? Хіба це не темрява?
– Темрява – страшний, а найстрашніший – це прокинутися не тут, не вдома, а знов там, де тебе немає. А Муся поруч, я її відчуваю, значить, і ти десь тут, поблизу. Тут я – твоя донька, а ти – моя мама.
– Не хвилюйся, моя люба. «Там» ніколи вже не буде. Я твоя мама, де б ми не були. І це назавжди.
Муся не все зрозуміла, та й не намагалася. Їй вистачало того, що вона відчувала – гарячу хвилю тепла та любові, яка зігрівала Мусю та дарувала щасливі котячі сни.
