Що відбувається у темряві. Катерина Дубинська. Передчуття воїна
- Дивись! Там щось є! Щось тільки от зблиснуло, наче зірка!
- Це від твого телефона.
- Ні!
- Так. Ти випадково направила на дзеркало бокове, ото і зблиснуло.
Їдемо. Ти вже не впевнена, що бачила. Я впевнений, що бачив. Але не хочу підтвердити, бо буде забагато на сьогодні. Їдемо.
Червоні електричні очі у ночі перед нами – то єдина ознака людського у цілому світі. Визирнувши нізвідки кілометрів десять тому, вони то наближаються, то знову віддаляються. І тепер я жену більш як сто миль на годину і зуби зчіплюю дужче, як тільки подумаю, що автівка попереду кудись з’їде. Бо тоді я бачитиму наступний вихор траси лише перед самим носом.
Ти лякаєшся, відсахнувшись від вікна. Козуля чи, може, олень надто швидко чкурнув у хащі. Я не дивлюсь нікуди окрім як на дорогу. Руки дерев’яні, злились із кермом, не розчепити. Очі вилазять, здається, що блимну і не впишемось. Бачу, що їхати ще точно години дві. Ми на самій верховині, і серпантин безапеляційно подовжує спуск. Але це єдиний шлях, і єдиний шлях – униз. Хто ті недосяжно відважні, які років триста тому прийшли у тутешні зухвалі гори та змогли у них жити? Без електрики, без мобільних, без термобілизни, чорт забирай! І не просто вижили, а провели електрику, поставили смітники зі сталевими засувами та охороняють диких ведмедів від людей. Щоб останні не потравили раптом нещасних грізлі пластиком, що неприродно вкриває собою майже всю людську їжу. Та ще й зробили таку дорогу, що у самому Києві нема таких доріг! Одним словом - Американці!
За дві години ми глиняними бабами сидимо за столиком. Перший мотель, який побачили. Є номер, і в ресторані ще годують, пофортунило. П’ємо. Ні ти не говориш, ні я. Тільки поглядаємо одне на одного та трохи навкруги роззираємось. Люди спокійно собі їдять, сміються. Недавній екзистенційний досвід на їхніх обличчях не зчитується. Та, мабуть, і ми виглядаємо звичайно, не більш як втомленими.
Ти, після пів шмата стейка:
- Мені здається, що то не телефон. Я все думала. Я не вмикала ліхтарик, екран так зблиснути не міг, не стало б його на те. Наче декілька вогників було.
- Я тепер теж не впевнений.
- Що ж то могло бути?
- Ну може хтось іще закінчив хайкінг вночі та й підсвічував.
- Не підсвічував. Бо тоді б воно не так виглядало.
- Або, та скоріш за все, світло від фари в очі якій-небудь звірюці попало.
Ти ковтаєш. П’єш. Бачу, що майже спиш.
- Пішли, Квіточко. Завтра їхати знову рано.
За пів хвилини після душу ти вже у ліжку і тихенько сопеш. А я сиджу у відкритому вікні, дивлюсь на нашу автівку на паркінгу, п’ю віскі. Перед очима розкадрування дня. Сосни завбільшки з колони найвідомішого Акрополя. Фіалково-апельсинові злами на жорстоко перебитому, наче божою копачкою, гірському хребті по дорозі між національними парками. Висіння над прірвою на вершині скелі, мікроскопічні будиночки, лялькові дерева і, на наших очах, полунично-кривава смерть дня. Довгий спуск майже бігцем, вниз по страшенно крутій стежинці для хайкінгу. Вже темно. Тільки б не сів телефон. Ноги підвертаються, з-під черевиків летять камінці. Раптом - рев, десь поруч. Миттєво - прискорення руху, колотіння серця та-та-та тарахкіт крові у скронях.
І ось паркінг. Автівка на місці, на краю маленької калюжі, що розплескав напівсонний ліхтар. Ми відкриваємо двері, закидаємо на заднє рюкзаки. Ти сідаєш на водійське, щось там перекладаєш усередині, а потім дивишся у темряву, саме туди, куди вже декілька секунд випадково, або інстинктивно, дивлюсь і я…
…і очі мої затоплені сльозами. І руки тріпотять листям на гілках осіннього клену. Переді мною постає із непрозірності сріблясто-мерехтливий силует титанічного звіра. Він не рухається, стоїть піднявшись у повний зріст, обіймає лапищами й нас, і паркувальний майданчик, і скелі довкола.
Ось я і побачив тебе, величний воїне, ось мені й відкрився відомий моїм пращурам з Карпат мудрий всесильний велетень, що наділяв людей відважних духом берсеркерів. І ніяк не описати тебе. Хіба що сказати, що ти схожий на свою сузірря-матір. Ти - Урсус, син Урси, небесної всевидячої Урси Майор… Ти попередив мене. Щось наближається, та мені тепер не лячно. Ти довірився мені. І я доведу, що гідний довіри. Ти благословив мене. І тепер я готовий до бою.
‘Час повертатись додому, це була найкраща наша відпустка удвох, моя кохана Квіточко’ - кажу я тобі подумки. І змигую оком, і вивільнені сльози падають униз. Добре, що ніч. І здригаюсь від твого:
- Дивись! Там щось є! Щось тільки от зблиснуло, наче зірка!
То тільки для мене, Квіточко моя, тільки для мене. Щось наближається, але тепер я готовий до бою.
