Що відбувається у темряві. Ольга Пелешук. Під кущем
— Сашку, ходи сюди, покажу щось, — Маринка підійшла зненацька, загадково посміхаючись.
— Що? — запитав Сашко, не відриваючись від телефона. — Знову свою гігантську подряпину?
— Ні, набагато цікавіше, — прошепотіла вона моторошно. — Ти такого ще не бачив.
— І що воно? — хлопець зрештою підняв очі. — Далеко? Давай швидше, мені скоро додому треба.
— В садочку, — вона показала у бік металевої огорожі.
— Так сьогодні ж субота, там зачинено.
— Переліземо. В будні там сторож або вихователі. А сьогодні ніхто не буде заважати, — в очах Маринки блиснули хижі вогники.
— Та що ж там таке?
— Треба, щоб ти сам побачив!
Її гарячі пальці міцно схопили його за долоню та потягнули. Сашко заховав у кишеню телефон та побіг за сусідкою. Така вона шибайголова, що ой! Скрізь лізе, у всі дірки, підвали та недобудови. Батьки працюють на нічній зміні, а вона пригод шукає. І руки вже ламала, батьки скільки лаяли, благали бути слухняною, а їй з гуся вода. Все бігає, іще й інших за собою тягає.
“Сподіваюся, там не буде нічого небезпечного,” подумав Сашко, ледь встигаючи за Маринкою. Маринка легко підтягнулася та перелізла огорожу, Сашко ж довго возився, поки нарешті подруга не подала йому руку та не затягнула нагору. Він зістрибнув та роззирнувся. Двір садочка вже огортали вересневі сутінки, а небо затягувалося сірими хмарами. Лише в дальньому віконці миготів телевізор. Сторож зайнятий, їх не помітить.
— Ну, показуй уже!
— Іди за мною! — Маринка з граційністю козулі метнулася в кущі бузку вздовж огорожі. — Туди, за смітник.
Вони зупинилися в тіні, за сміттєвими контейнерами та купою різного мотлоху, який викинули з садочка після ремонту. Маринка пригнулася за грудою дощок. Озирнувшись, вона поповзла до розлогого трояндового куща, що ріс біля огорожі. Сашко пішов на двох, не бажаючи псувати нові джинси.
— Отут! — прошепотіла вона, залазячи під похиленими аркою гілками.
— Там якось брудно, одяг можна порвати, — зам’явся Сашко. — Може, ти мені принесеш, що там є?
— Це треба БАЧИТИ, — Маринка промовила з таким виразом, наче під кущем заховалося диво неземне.
— Ну вмовила, — Сашко поповз за Маринкою.
Під трояндовим кущем панувала справжня темрява. Маринка сіла на землю та приклала палець до губ. Сашко хотів щось сказати, але вона міцно стисла його долоню. Вони непорушно сиділи й чекали. Скільки минуло? Може, кілька хвилин, а може, ціла година. Сашко раптом відчув, що тут щось не так. Він не міг збагнути, що саме, та й навряд потім комусь пояснив би. Він відчував це нутром, підсвідомістю. Наче різко похолоднішало, одразу градусів на п’ять, а то й десять. Попри теплу толстовку, він увесь дрижав, і холод пронизував не лише шкіру, а й тіло до самих кісток. Усі звуки довкола пропали. Не гуділи машини, не гомоніли люди, наче хтось викрутив колонки на нуль. Волосся на голові стало дибки, він важко дихав, наче щойно бігав крос. Щось лякало, але що саме, Сашко збагнути не міг. А Марина сиділа спокійно, нічого не відчуваючи, і пильно вглядалася в чорноту під кущем.
І раптом щось зашурхотіло, так що Сашко здригнувся з несподіванки. З темряви блимнули жовті вогники, наблизилися, і хлопець збагнув, що це очі. Схожі на котячі, але більші, і горіли, наче ліхтарі. Серце шалено калатало, кров пульсувала у вилицях, піт стікав по тілу. Він міцно стискав Маринину руку і прикипів до землі, не в змозі поворухнутися.
— Добрий вечір. Гостинець принесла? — пробурмотів хтось із темряви низьким лунким голосом, наче з бочки. — А це хто такий?!
Очі блимнули, істота загарчала. Щось темне й волохате повільно виповзло з темряви. Сашко заволав і вмить скочив з місця, наче й не було того заціпеніння. Він не пам’ятав, як перескочив паркан, як біг. Хлопець чув лише власне дихання, шалене калатання серця та гупання крові в голові. Отямився лише на лавці біля дому, захеканий і мокрий. Навколо ходили люди, бігали коти й собаки, їздили машини. Сашко заспокоївся. Тут йому нічого не загрожує.
— Ну, чого втік? Злякався? — голос Маринки раптом пролунав позаду, він підскочив та ледь не впав з лави.
Вона широко посміхалася та прямувала до Сашка.
— Це мій бабай, він добрий! Я йому цукерки ношу. Він тебе не хотів образити!
— Та ти божевільна, — злісно кинув Сашко. — Я… Я все батькам розкажу! І твоїм теж! І сторожу! Він прожене того монстра!
— Не прожене, — байдуже відповіла Маринка. — Дорослі його не бачать. А дітям він поганого не робить. Він просто хотів познайомитися, от і все.
— Та ну його! Налякав! І взагалі, ти божевільна!
Сашко скочив з лави та швидко пішов додому. Маринка так і стояла, дивлячись йому вслід. Він обернувся, і на мить здалося, що замість дівчинки стоїть та істота, темна волохата маса з палючими очима. Сашко закричав та зірвався на біг, і тут вперся в сусіда Івана Петровича.
— Еге, чого галакаєш? Налякав хто? — спокійно запитав той, підпалюючи цигарку.
— Там… Там… — голос Сашка тремтів, і він лише тицьнув пальцем на бабая, що продовжував стояти, блимаючи очиськами.
— Де? Що? Нема там нічо. Менше свої страшні фільми дивися.
Іван Петрович узяв Сашка за руку та повів до під’їзду…
