Анастасія Вернер. Вчитель, який змінив моє життя
Припини…
Навіщо ти день за днем робиш мені боляче? Хіба першого разу було замало? Нащо граєш мною, моїми почуттями так, мовби вони нічого не варті? Мовби я – лише порожнє місце, що не варте й дрібки твоєї справжньої уваги.
Всередині моїх грудей наростає крик. Я прошу допомоги, волаю, роздираю своє горло, аби привернути до себе увагу. Аби мені допомогли. Та ніхто не чує. Адже цей крик не зривається з губ. Він у мені.
Мій біль. Моє страждання.
Минуло вже пів року як ми поставили остаточну крапку в цих односторонніх стосунках. У тій хворій залежності, коли я пробачала все на світі, а мене лише день за днем відштовхували.
Він поманить пальчиком – і я біжу з розкритим серцем, немов відданий песик. Лише б побути ще трохи щасливою. Ще б трохи повірити в ілюзію, де він мене кохає…
Та день за днем мене зустрічала лише висока стіна.
Минуло пів року як я його більше не бачила. Та біль не вщухав ні на мить. Кістки ломило, м’язи натягувались, серце з кожним подихом тріскалося, рвалося на шмаття.
Він мене використовував. Грався зі мною, мов кіт із мишею. Моє серце, мої почуття, бажання були для нього порожнім звуком.
Та я його кохала…
- Насте, гайда вечеряти!
Мамин голос пронизує тишу моєї кімнати, різко вириваючи мене з думок. Виринувши з глибин зраненої душі, усвідомлюю, що знову сиджу в кутку між ліжком і стіною. Забилась туди, немов побита тваринка.
«Ну що, дорогенька. Я тебе вітаю, у тебе був зрив нервів. Схоже, дехто закохався, еге ж?», - веселий голос невропатолога вривається у мої думки. Я здригаюсь і на декілька хвилин заплющую очі, обіймаючи себе руками.
Минуло два дні як мене виписали з лікарні. Нарешті грип пішов, а з ним і температура з втратами свідомості та судомами. Я майже повернулася до нормального життя.
Майже…
Минуло пів року як я востаннє подивилась йому в очі. Та не було ще жодної миті, щоб він не зринав у моїх думках. У спогадах. Бажаннях.
Дурне. Яке ж дурне у мене серце. Його немає більше поряд, та мої почуття продовжують спливати болем, малюючи його постать перед очима. Лунаючи його голосом у вухах. Обпікаючи шкіру, немов під доторками його долонь.
Боляче. Скільки страждань я ще здатна витримати? Коли, коли він зникне з мого життя назавжди?!
Ніби хтось поманив мене, поглядом чіпляюсь за білу палітурку книги з зеленою тканинною закладкою. Вітчим придбав її собі ще декілька тижнів тому, але досі не читав, тож я вирішила взяти собі.
«Приборкання мигдалини» - складна для мене назва. Та я відчуваю, що вона мені потрібна. Щось вабить мене до цієї книжки. Вечеря може зачекати. Я хочу… я мушу дізнатися, що в ній кличе моє серце до себе.
Так багато незнайомих мені слів зливаються в один потік. Нові, не до кінця зрозумілі знання вливаються у мозок, чіпляються одні за одних. Усе немов вкривається туманом, коли відчуваю десь на околицях свідомості формування усвідомлення…
Нейрони. Коли робите чи думаєте щось нове. Формування нейронних ланцюгів. Повторення. Міцнішають. Звички. Якщо припините повторювати цю дію. Розпад ланцюгів. Зникнення звички!
- Мамо! Мамо! – не тямлячи себе від захоплення, вибігаю з кімнати. Швидко минаю коридор і залітаю до кухні, де за плитою стоїть мати. Вона запитально вигинає брову. – Диви-но, що я прочитала! Якщо ми робимо щось уперше, в нашому мозку утворюються нейронні ланцюги. І якщо ми раз за разом повторюємо цю дію, то ланцюги міцнішають і стають звичкою!
А це означає, що думати про нього стало моєю звичкою. І щоб її позбутися, я мушу силою змінювати свої думки на дещо інше.
Його ім’я назавжди закарбоване у моєму серці.
Та він більше ніколи не буде моїм прокляттям. Моєю стражденною звичкою. Я обираю вибачення. Нехай живе щасливим життям, але більше ніколи не отруює моє.
Я кохала його.
Віднині ж я збережу в серці лише хороші миті наших стосунків. А все погане нехай кане в забуття.
І я нарешті обрала свою майбутню професію.
Психолог.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
