Михайло Девдера. Вчитель, який змінив моє життя
Той-Що-Дав-Ім’я-Найсокровеннішому…
В одному зі своїх найболючіших спогадів я й зараз стою при перехресті біля качківської школи і …гірко плачу. Не сам. Ридає весь наш шостий клас, вишикувавшись рядочком на узбіччі і очікуючи: зараз із Ямполя надійде рейсовий автобус і забере кудись у світи те наше найдорожче, чим ми жили весь минулий навчальний рік. Забере назавжди.
І вже не буде в нас уроків алгебри і геометрії, на яких півкласу рватиметься до дошки так, ніби нічого ж кращого і цікавішого в житті немає, ніж креслити геометричні фігури і щось там у них знаходити та доводити. Ніби відповідати біля дошки – це так само здорово, як і в сніжки гратися чи м’яча ганяти. Ніби взагалі: вчитися – це найбільше щастя.
І не буде в нас математичних вечорів, на яких так легко розв’язуються різні цікаві задачки і на яких ми аж так успішні, що старшокласники заздрять: та в цьому шостому – сузір’я кращих математиків школи зібралося! І всім уже й забулося, що зовсім недавно з цим теперішнім шостим «б» ніхто з учителів ради дати не міг. Що його попередній класний керівник – молода вчителька української мови – частіше зі сльозами на очах, аніж із усмішкою на устах покидала своїх вихованців після якогось чергового непорозуміння. І хіба ж наша вина була в тому, що з нас аж перла якась енергія, що нас носило й заносило в якихось прагненнях, імен яких ми ще не знали, але вже відчували гостру потребу дати їм життя?
І от прийшов той, хто дав імена нашим найсокровеннішим бажанням, хто непомітно для нас спрямував нашу енергію в якісь лише ним бачені русла. І ми раптом стали найдисциплінованішим класом школи. Наша жага до життя знайшла раптом такі досконалі форми вираження, про які й не мріялося раніше . І ми спрагло, жадібно кинулися її втілювати у вчинки.
Шостий «б» весь подався в тимурівці. Скільки задоволення отримували ми, коли, нарубавши для баби Гані Солдатової дров, натягавши води, позамітавши на подвір’ї, на пропозицію цієї жінки взяти за зроблене плату гордо наїжачувалися: «А ми, бабусю, грошей не беремо».
Шостий «б» сам, суто своїми учнівськими силами взявся робити велику стіннівку, на яку й старшокласники не спромоглися. Шостий «б» запоєм читав усе, що тільки потрапляло на очі в сільській бібліотеці, бо раптом виявив, що крім казок і художньої літератури є ще й науково-популярна. Поголовно всіх хлопців зацікавила технічна творчість. Малювання. Ми раптом відчули, що найнеприємніші з наших обов’язків – чергування у класі, наприклад,- це ж так здорово! Ти ж не так собі ото шваброю по підлозі соваєш – ти виконуєш найпотрібнішу і найпочеснішу роботу!
… Коли вже дізналися, що в нас забирають нашого вчителя, вирішили (самі, без батьків і вчителів) купити йому подарунок. Щоб пам’ятав про нас. Цілим класом подалися до місцевої книгарні. Хотілося придбати щось незвичне, дороге, як за нашими сільськими мірками. Аж ось і воно: в «позолоченій» рамі – репродукція картини. На тлі всього решти це було диво. Його ми й придбали…
І от тепер стоїмо. А він, наш учитель, із заплічником на спині, у супроводі своєї дружини підходить до нас. Йому сьогодні – в армію. І ми знаємо, що тут уже нічого не вдієш. Ми й любимо армію… І любили б її ще більше, якби вона могла обійтися без нашого класного керівника. Але, видно, він і там має для когось щось особливе зробити. І цьому вже не зарадиш…
Тому ми стоїмо і дружно плачемо. У мене в руках – репродукція картини К.Брюллова «Останній день Помпеї» - наш подарунок Анатолієві Григоровичу Федоренкові. Як нагадування на все життя про ту «помпею», якою для нашого класу був прожитий із ним рік. І як свідчення нашої першої, вже не дитячої печалі від того, що для всього дуже доброго рано чи пізно приходить «останній день». І це треба прийняти. З цим треба жити далі. Бо коли болить – значить любиться. Значить – воістину живеться.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
