16-11-2023 Все про кіно 290

Філософія та віра в історії: «Сьома печать» Інгмара Бергмана

Філософія та віра в історії: «Сьома печать» Інгмара Бергмана

І коли Він зняв сьому печатку, вчинилося безгоміння на небі десь на півгодини. 
І бачив я сім Ангелів, котрі стояли перед Богом;  і дано їм сім сурм.

Одкровення Іоанна Богослова 

Сюжет філософсько-містичного фільму «Сьома печать» («Det Sjunde Inseglet», 1957) шведського режисера Інгмара Бергмана спершу може видатись досить простим, але то лише на перший погляд.

Насправді це літопис тодішньої Швеції, зріз тогочасної Європи загалом з її війнами, забобонами, мандрівними акторами, вертепами, хресними ходами та чумою. Проте і питання псевдорелігійності, зведеної в ранг обов’язкової формальності, коли зберігається лише зовнішня обрядовість і втрачається суть віри та її глибинний зміст, не можна оминути.

Заможний лицар повертається зі своїм гострим на язик слугою із затяжного походу у Святу Землю. Такий собі середньовічний варіант Дон Кіхота і Санчо Панси. Дорогою їх переслідує примара смерті, видима тільки лицареві, з якою він веде філософські бесіди і періодично грає в шахи, щоб здобути відстрочку і віддалити момент свого відходу з грішної Землі. Впродовж усього фільму лицар уперто намагається зрозуміти щось важливе для себе, знайти втрачену душевну Гармонію і віднайти своє призначення.

Його гнітить власна недосконалість і гріховність, а також несправедливість світу. Герой запитує себе: «Чому Господь створив цей світ саме таким? Чому у ньому стільки зла, сліз, абсурду, натомість так мало любові, надії й тепла…? Чому врешті-решт не можна бути атеїстом, відкинувши всю релігійну догму?» Але безбожником лицар бути не може, оскільки відчуває присутність Вищого промислу у всьому.

Герої часто говорять про містичні, страшні й таємні знамення, котрі віщують близький кінець Світу… (постійне очікування початку Вселенської катастрофи, взагалі було характерним для Темних Віків, цьому сприяли епідемії, війни і надмірний фанатизм та визискування з боку церкви).

У фільмі яскраво зображена хресна хода екзальтованого, обірваного, очманілого натовпу, який безтямно лупцює себе бичами, закликаючи до покаяння і спокутуючи прихід Божої кари-чуми. Перед людом, котрий до появи процесії безтурботно веселився, насолоджуючись виставою місцевих скоморохів, виходить чорноризець і починає кричати, викриваючи присутніх у всіх смертних гріхах дійсних і вигаданих. При цьому оратор замовчує власні вади, тим самим підкреслюючи своє привілейоване становище, супроти юрби замурзаних грішників.

Повсюди панує блуд, мародерство, запобігання перед силою і тотальна відсутність духовних орієнтирів (з мертвих людей знімають срібні прикраси, щоб потім за вигідну ціну продати їх першому-ліпшому). Усе це разом створює гнітюче враження якогось божевільного бенкету, всесвітньої оргії, масового психозу, порятунку від яких немає.

Хтось шукає втіхи  у роздумах, метафізиці і молитвах, хтось — у бесідах з людьми в шинках і, як не парадоксально, добрих справах (слуга лицаря рятує від наруги і приниження дівчину і бідного актора, в той час, як його пан, заглиблений у себе, усе ще роздумує про сенс буття і митарства своєї душі).

Але незалежно від цього всі вони знаходяться на одній каруселі, яку запускає  хтось Невідомий нам, адже не випадково лицар запитує янгола смерті: «Коли ти востаннє прийдеш до мене, чи відкриєш мені свої таємниці?». — «У мене немає ані таємниць, ані знань!» — відповіла йому Смерть, яка постає перед нами лише як сліпий виконавець чиєїсь незнаної волі.

Не випадковими також видаються чоловічі імена головних персонажів: Йоф, Йонас, Іон та співзвучні з ними. Це, з одного боку, не дає нам забувати вищезгаданий епіграф до фільму, а з іншого — натякає нам на біблійну Книгу Іова.

Іов – слуга Божий, уособлення покірності волі Творця, за чиєю волею все відбувається і без якої, як відомо, навіть волос з голови людської не впаде.

У фільмі ж ця покірність носить відтінок фаталізму, приреченості, неможливістю будь-що змінити. Боротьба у ньому наявна, але виключно внутрішня, духовна…

В одному з кульмінаційних епізодів фільму зброєносець говорить лицареві: «Погляньте у її очі. Її бідний мозок щойно здійснив відкриття: у земному світі лише порожнеча… І ми безпомічно стоїмо, тому бачимо те ж саме що бачить вона! І страх наш подібний до її страху».

Над цими питаннями глядач міркує протягом перегляду усієї стрічки.

І це саме ті вічні «клубки ниток», які кожен з нас «розмотує»  все життя, земне принаймні. Наприкінці подорожі лицар зі своїми супутниками таки досягає дому…

Але занадто пізно, як варто було очікувати, оскільки він мусить сплатити свій останній борг смерті за програну шахову партію.

Блаженний актор Йоф, якому відкриті нематеріальні сфери людського буття бачить, як Смерть веде душі лицаря і його супутників та змушує їх танцювати свій дикий, химерний танок.

Хоча і для надії, автори картини, простір теж лишають: сім’я, радість спілкування, любов, віра в краще навіть у безнадії — ось що тримає нас в житті. Лицар говорить дружині Йофа: «Я запам’ятаю цю мить, цей спокій, суницю, чашу молока, ваші обличчя у світлі вечора, сплячого Мікаеля, Йофа з лютнею…

Я постараюсь запам’ятати нашу бесіду і нестиму цей спомин обережно, немов у мене в руках чаша, до країв наповнена парним молоком. Для мене це буде знаменням та джерелом радості».

І авторові цього нарису хочеться вірити, що він таки пронесе той спогад крізь пітьму,  навіть  потрапивши в лапи смерті.


Читати також