28-02-2024 Вільгельм Гауф (Wilhelm Hauff) 61

Біографія Вільгельма Гауфа

Вільгельм Гауф – німецький письменник епохи бідермаєру – народився 29 листопада 1802 року у Штуттґарті.

Після закінчення монастирської школи Вільгельм продовжив навчання у Тюбінгені, старовинному німецькому місті, розташованому на берегах бурхливого Неккару. Тюбінгенський університет, на богословському факультеті якого навчався Гауф, був у ці роки одним із центрів з вивчення національної історії та Середньовіччя. Можливо, звідси розпочалася зацікавленість Гауфа історією Німеччини.

Закінчивши університет, Вільгельм став вихователем в одній із дворянських сімей. Разом з нею він здійснив подорож у Францію, з величезною цікавістю познайомився з північною та центральною частинами Німеччини. За своє недовге життя він побував у Парижі, Брюсселі, Антверпені, відвідав Кассель, батьківщину братів Грімм, Бремен, топографічно точний опис якого ми знаходимо в одній із його останніх новел «Фантасмагорії у Бременській винарні», побував у Берліні, Лейпцигу, Дрездені.

Після повернення з подорожі в 1826 Гауф прийняв пропозицію відомого видавця Котта і став редактором літературного відділу популярної газети «Ранковий листок для освічених станів» («Morgenblatt furgebildete Stande»). На той час Гауф вже був популярний у читацькому середовищі. У 1826 був опублікований роман-пародія «Людина з Місяця, або Порух серця є голосом долі»(«Der Menseh vom Mond, oder Der Zug des Herzens ist des Schicksals Stimme», 1826). Роман вийшов під псевдонімом «Клаурен». Саме цей псевдонім належав авторові сентиментального роману «Мімілі» («Mimili», 1816) Карлу Хойну, котрий розповідав на сторінках свого твору про винагороджену доброчесність цнотливої дівиці зі Швейцарії і покаране зло. У романі Гауфа йдеться про юного аристократа Еміля де Мартінеса, котрого називають людиною Місяця, оскільки він проживає в готелі «Місяць». Уже в цьому романі розкрився сатиричний талант письменника та його майстерність пародиста. Поява роману викликала обурення Клаурена, на яке Гауф відповів статтею «Суперечка з Клауреном». У ній він відповів не лише авторові «Мімілі», а й піддав серйозній критиці цілий напрям у німецькій літературі, який був названий тривіальною і який представляли романи та повісті К.Г. Шпіса, К.Г. Крамера, А. Лафонтена, A. Мейснера.

У 1826 вийшов друком роман «Ліхтенштейн» («Lichtenstein»), написаний не без впливу B. Скотта. Про захоплення Гауфа творчістю автора «Уеверлі», «Тая Маннерінга», «Антикварія» та ін. романів свідчать залишені ним нотатки.

У творах В. Скотта німецького письменника приваблюють «епічність», майстерність у розкритті «розвитку духу епохи» та характеристики «звичайних» людей. Створюючи роман «Ліхтенштейн», Гауф прагнув до освоєння історичного жанру на німецькому матеріалі. «Романтична легенда» («Roman-tische Sage») – так означив історію юного рицаря Георга фон Штурмфедера та його коханої Марі з роду Ліхтенштейн, яка перебуває в центрі роману Гауфа.

Ще у 1825 Гауф опублікував першу частину «Мемуарів Сатани», які вийшли під заголовком «Витяги з мемуарів Сатани» («Mitteilungen aus den Memoiren des Satans»), а в 1826 побачила світ і друга частина. «Мемуари Сатани», як на це звертав увагу особисто Гауф, витримані в традиції «Фауста» Й.В. Ґете. У сатирі змальовані яскраві соціальні типи університетських фразерів – демагогів, буршів та «іноземних політиків». Часто розповідь переривається новелами, спогадами, коментарями, гумористичними нарисами, віршами.

Проте всесвітню славу здобули Гауфа не романи, а його новели та казки. Три томи казок Гауфа об'єднані спільною назвою «Казки для синів і дочок вельможних станів» («Marchen fur und Tochter gebildeter Stande», 1826–1828) і утворюють три цикли; перший – «Караван», до якого увійшли відомі казки про каліфа-лелеку та Маленького Мука. У «Каравані» домінує «східний колорит», Другий цикл називається «Олександрійський шейх і його невільники» з відомою казкою про Карлика Носа, а третій – «Харчевня в Шпессарті» зі знаменитою казковою історією «Холодне серце» і переважанням творів з німецьким сюжетом.

Перший «Альманах казок « був опублікований у 1825 і відкривався програмною статтею «Казка як альманах» («Marchen als Almanach»), в якій Гауф дав своє розуміння казки, її призначення.

Кожен із циклів об'єднаний єдністю теми, але в межах окремого циклу перед читачем проходить ціла вервечка оповідачів, позначених своєю манерою розповіді. Та й самі історії, які розповідають умілі оповідачі, аж ніяк не завжди можуть бути беззастережно зараховані до жанру казки. Сам автор досить обережний у жанрових означеннях своїх творів.

У творах Гауфа дивним чином уживаються описи вигаданих казкових світів і етнографічно точні замальовки побуту та звичаїв далекого Сходу, рідної Німеччини.

Не менш популярним поміж сучасників був і Гауф-новеліст. Найбільшу популярність здобули такі новели Гауфа, як «Отелло» («Otheilo»), «Жебрачка з Pont des Arts» («Die Bettlerin vom Pont des Arts»), «Єврей Зюсс» («Jude Suss»), «Портрет імператора» («Das Bild des Kaisers»), «Співачка» («Die Sanger»). Останньою новелою Гауфа була «Фантасмагорії у Бременській винарні» («Phantasien in Bremen Ratskeller», 1827).

Вільгельм Гауф помер 18 листопада 1827 року у Штуттґарті.

Твори Гауфа давно і цілком заслужено знані в усьому світі. Багато разів видавалися вони і в Україні. Вперше вони вийшли друком у 1911 і 1913 роках у Києві в перекладі Олександра Олеся з ілюстраціями І. Бурячка.

Твори

Казки:
Альманах казок (1825).
Казка у вигляді альманаху (Вступ).
Караван.
Оповідання про каліфа-журавля.
Оповідання про корабля-привида.
Оповідання про відрубану руку.
Спасіння Фатьми.
Оповідання про Маленького Мука.
Казка про вдаваного принца.
Альманах казок (1826).
Александрійський шейх та його невільники.
Карлик Ніс.
Абнер, єврей, що нічого не бачив.
Мавпа у ролі людини.
Історія Альмансора.
Альманах казок (1827).
Їдальня в Шпессарті.
Оповідь про гульден із зображенням оленя.
Холодне серце.
Пригоди Саїда.
Стінфольська печера.