Особливості співвіднесення морально-філософської та готичної складових у романній прозі В. Гауфа
Т. О. Тиха
Аналізуючи творче надбання В. Гауфа, сучасні вітчизняні й зарубіжні літературознавці А. Б. Ботнікова, В. Варга, Г. фон Вільперт, Р. Гернер, Д. Гронерт, К. Шефер зосереджують значну увагу на дослідженні казкових альманахів німецького письменника, лише побіжно торкаючись його романної прози. Звертаючись у своїх критичних працях до «Фрагментів мемуарів сатани» («Mitteilungen aus den Memoiren des Satan», 1825), учені досить стисло характеризують своєрідність авторської манери трактування художнього матеріалу, наголошуючи, зокрема, на певних особливостях сюжету та іронічному стилі пасажів, оповідне викладення яких межує з пародіюванням. Ми спробуємо дослідити своєрідність втілення В. Гауфом проблем філософії моралі в готичному контексті зазначеного роману.
Композиційно-смислову основу твору становлять новели, опубліковані перекладачем нарисів сатани, доктором філософії Г-фом (H-f), чиє нібито зашифроване ім’я експліцитно вказує на автора роману. Кожна новела подається від першої особи й пропускається крізь оповідну призму довірчого тону свідка подій, завдяки чому змальовані в розповідях частково фатально містичні та міфічно-фантастичні ситуації сприймаються як безумовно достовірні. Оповідна техніка базується на постійному переключенні зображувальної модальності, що зумовлює як розмивання меж між дійсним, ірреальним та міфологічним, так і наділення явищ потойбічного статусом невід’ємного факту повсякденного суспільного життя.
Зміст манускрипту на подієвому рівні являє собою іронічне змалювання політичних, економічних, наукових, соціальних тенденцій у Німеччині XIX ст. У цьому контексті видаються обґрунтованими деякі думки дослідників щодо відсутності в романі філософської глибини (К. Шефер та Д. Гронерт) або заявленого в назві зловісно-містичного модусу (А. Ботнікова) чи наміру автора створити роман легкого, жартівливого характеру (К. Шефер та Д. Гронерт). Проте, якщо враховувати властиві романтичній літературі багатошаровість смислових структур, тяжіння до завуальованості ключових ідейних комплексів, іронізування (як програмний для романтиків засіб концентрації підтекстових можливостей), то можна з упевненістю стверджувати, що автор під час розроблення матеріалу ставив набагато складніше завдання, ніж прийнято вважати в літературознавстві. На нашу думку, В. Гауф не мав на меті зосередитись виключно на критичному змалюванні сучасної йому історичної дійсності. Письменник, аналізуючи історико-соціальні реалії Німеччини періоду Реставрації, намагається визначити природу - поцейбічну чи позаземну - джерела зла, що заполонило усі ланки земного світу, та викрити приховані внутрішні механізми його зовнішнього прояву.
Події, змальовані в мемуарах, викладено голосом іронічно налаштованого аукторіального оповідача в особі сатани. Створюючи значною мірою антропоморфізований образ диявола, письменник спирається на вже існуючу літературну традицію: аналізує характер художніх варіантів демонічного начала в талановитих попередників. У результаті цього автор доходить висновку, що фігури, змальовані майстрами художнього слова, по суті, втілюють індивідуальні уявлення письменників про зло як деморалізоване людське єство. Швабський романтик підхоплює цю ідею її розвиває у власному ключі: укорінює джерело негативу не в потойбічній площині демонічного, а в поцейбічному середовищі людей: «... люди грішили із самого початку, проте через властивий їм антропоморфізм пов’язували зло, яке вони бачили, з духом, чиє завдання нібито полягає в тому, щоб усюди сіяти нещастя». Сатана у В. Гауфа, хоча й має безперешкодний доступ до всіх сфер діяльності індивіда, виступає тільки своєрідним каталізатором уже пануючих скрізь у суспільстві суто негативних тенденцій, «провокує ситуацію», прояснюючи механізми аморальності, які функціонують у людському середовищі.
Так, під маскою багатого франта диявол проникає в середовище буршів - нібито патріотично налаштованих членів певних студентських спілок. Проте на фоні відтвореної В. Гауфом згубної порожності їх життя вчинки сатани сприймаються як звичайне потурання вже позбавленому всілякого сенсу псевдоінтелігентному існуванню студентів. У цьому контексті В. Гауф обігрує клішовані елементи, що в готично забарвленій літературі зазвичай пов’язують з диявольським началам: мотиви карткової гри як певної «ірреальної, надприродної, не підлягаючої упорядкуванню системи», схильності до алкоголю, заперечення влади божественного тощо.
Не менш порочним виявляється життя вищих прошарків суспільства. Людська сутність в аристократичних колах підміняється маріонетковою порожнечею (мотив, на думку Н. Берковського, вперше введений Л. Тіком у романі «Вільям Ловелль») - юні дами, наприклад, демонструючи нібито блискучий інтелект, цитують завчені напам’ять уривки з творів Гете, Шіллера, Тіка, зміст яких їм абсолютно невідомий, та, співають «на вимогу» («auf Verlangen») гостей італійські арії. Спотворено-спустошеними в такому суспільстві виявляються людські відносини й почуття. Кохання підміняється холодною користю, шлюб зі священного поєднання закоханих перетворюється на угоду ділків, головна мета якої полягає в обопільному матеріальному збагаченні. В. Гауф наголошує, що виродження духовного в матеріальне - площина, яку ще Ф. Шеллінг у своїх моралістично-філософських побудуваннях оголосив сприятливою для активації згубних сил, - перетворює живий світ людей на омертвлений ляльковий. За таких умов відбувається остаточна механізація не лише чуттєвого, а й раціонального людського починання, зокрема інтелектуально-оцінне спілкування у вищому суспільстві зводиться до обміну стандартним набором порожніх фраз: «Тобі нічого не можна безапеляційно схвалювати, виглядай завжди так, наче в тебе є ще щось in petto, занадто мудре для звичайного смертного... Існують певні сурогати, за допомогою яких або виключно схвалюють, або гірко засуджують».
Підхоплюючи й розвиваючи в цьому контексті гофманівську ідею тогочасної людини як явища «фабричного» («Fabrikarbeiten»), В. Гауф перетворює один з клішованих мотивів готичної літератури - змальовує фатальні наслідки підміни неповторності індивіда масовим продуктом певних сфер обслуговування (кравецької, перукарської, косметичної тощо) як появу псевдодвійників: «... мені самому впала в око разюча схожість між цим чоловіком і мною в рисах обличчя, наших постатях, навіть в одязі. В останньому, напевне, винна мода...». Згубний вплив такого світу настільки необоротний, що диявол, спостерігаючи за аристократами, зауважує: «Усі вони обрали найкращий шлях, щоб потрапити до мене». Змальовані автором епізоди відтворюють на побутовому рівні глибокі зміни, що відбувалися у свідомості певних прошарків суспільства в Німеччині XIX ст., коли матеріальне поступово відтісняло ідеальне на другий план. Гротескний варіант зображення такої тенденції втілено в епізоді, у якому філософ відтворює на малюнку нібито матеріальний образ душі й стверджує, викривляючи філософські ідеї Р. Декарта, що «вона сидить зверху, у шишкоподібній залозі».
Сфера економіки, зокрема біржова галузь, куди за сюжетом проникає диявол, також виявляється демонізованою самими суб’єктами економічної діяльності - для них не існує понять чесної співпраці та взаємодопомоги; єдине, що цінується серед біржових гравців, це аристократичні титули й багатство, при цьому характер засобів власного збагачення не має для комерсантів абсолютно ніякого значення. Зміцніле в середовищі торговців негативне людське єство перетворює брокерів на легку здобич для сатани, який власне лише підштовхує людей, уже готових вершити зло заради вигоди, до активної дії. Так, дияволу, під маскою безкорисливого покровителя, без зусиль вдається переконати одного з біржових гравців піти на безчесний крок, оскільки єдиною перешкодою, яку залишається подолати сатані, виявляється страх брокера щодо можливих економічних наслідків власного підлого вчинку - аморальна сутність запропонованих дияволом вчинків дільця зовсім не бентежить. У запропонованому В. Гауфом варіанті ситуації укладання договору з дияволом людина в контексті загальної моральної спрямованості твору виявляється партнером, наділеним набагато більш негативними характеристиками, ніж сатана. Так, хоча диявол під маскою дипломата допомагає комерсанту значно збільшити грошовий капітал - В. Гауф актуалізує клішований для творів «чорної» романтики мотив проклятого золота, - натомість зазнає від розбагатілого біржового гравця лише зневажливого й призирливо-зарозумілого ставлення. «Такими є люди; нічого не забуває сильніший з такою легкістю, як те, що підлеглий у лиху годину поспішив йому на допомогу», - зауважує сатана. Перетворюючи традиційну схему побудування мотивного комплексу «Teufelsbündner», швабський романтик перевтілює фігуру диявола, а не людини, як наділену певною моральною свідомістю. Таким чином, демонічна постать у романі, зберігаючи властивий їй двоїстий характер, розкриває нові грані свого сутнісного наповнення. З одного боку, сатана непомітно заманює в свої тенета нові жертви, що за біблійним міфом безпосередньо відповідає природі диявола, а з іншого - уособлюючи критичну думку, виступає своєрідним «моральним суддею» в порочному людському середовищі. Відзначимо, якщо на початку роману поруч з дияволом присутнє й божественне начало, утілене у фігурі архангела Гавриїла, то в ході сюжетного розвитку в створеній автором художній реальності поступово спростовується ідея існування іншої сили, здатної протистояти демонічній. Актуалізуючи в цьому контексті елементи готичного світосприймання, письменник змальовує демонізований вимір як пастку, з якої немає вороття: «Найбільша вигода для мене полягає в тому, що перші спроби чесної людини стати шахраєм зазвичай добре вдаються та спокушають до подальших подібних дій», - зауважує сатана.
Інститут церкви також викривається в романі як порочний у своїй основі - факт, який уможливлює проникнення сатани зокрема за межі церковного муру: «Переконання людей, що я [диявол. - Т.О.] нібито не в змозі увійти до християнської церкви, є сміховинно матеріальною ідеєю». Іде натяк на неречовинність природи позаземного й відповідно абсурдність наділення його властивостями матерії, а саме здатністю або нездатністю проникнення в матеріальній оболонці в певні, навіть сакральні об’єкти. Зазначене твердження загалом ставить під сумнів існування Бога - адже земна проекція божественної сфери (церковнослужителі, інституція церкви, віруючі) представлена в романі повністю спотвореною. У демонізованому середовищі святої обителі сакральні ритуали перетворюються на пусті, позбавлені божественного сенсу механічні дії представників церковної еліти - у творі наводиться цілий ряд синонімів для позначення таких відправлень: «обман» («Täuschung»), «спектакль» («Spektakel»), «фарс» («Farce»); магічна сила віри прирівнюється до дії лікарських препаратів, а сама церква спускається до рівня секуляризованих рентабельних установ - «страхової компанії від пекла» («eine Brandversicherungsanstalt gegen die Hölle») та «страхового товариства для душі від смерті» («eine Seelenassekuranz gegen den Tod»). Зрештою, навіть таїнство благословення безгрішної душі іронічно підміняється у творі «благословенням», наданим підпилим кардиналом самому сатані. Таким чином, відтворений В. Гауфом світ є абсолютно позбавленим божественних цінностей, а отже, і загалом духовних як таких, що мають сакральне своїм праджерелом.
Наші стислі спостереження щодо співвіднесення морально-виховної й готичної складових роману дають змогу дійти висновків, що письменник залучає читача до своєрідної «гри на межі»: з одного боку, В. Гауф нібито й не заперечує можливість існування в повсякденному середовищі позаземних постатей (диявола, різноманітних духів-привидів), а з іншого - пов’язує все зловісне й неприпустиме, що відбувається навколо, з людським виміром, власне спростовуючи ідею щодо фатального впливу надприродного на земний світ. Саме тому автор шляхом переплетіння в романі містично забарвлених елементів з комічними сценами й іронічними пасажами навмисно розряджає лиховісну атмосферу епізодів, розроблених у річищі готичної поетики. Такий художній прийом уможливлює змалювання зумовленої людським фактором навколишньої реальності як набагато страшнішої, ніж таємничо-лиховісний світ потойбічного. Письменник актуалізує й перевтілює у готичному контексті елементи започаткованої І. Кантом і розвинутої романтиками філософії моралі: духовна пустота, лицемірство, аморальність самого людства виступають у творі як земний сатанізм, який і створює джерело зла, тобто оптимальні передумови для успішної інтервенції трансцендентного інфернального світу в повсякденне існування. Зауважимо, що означені нами в статті філософські аспекти романної прози В. Гауфа ще потребують глибокого й усебічного вивчення як вітчизняною, так і зарубіжною літературознавчою наукою.
Л-ра: Держава та регіони. Серія: Гуманітарні науки. – 2008. – № 4. – С. 11-14.
Твори
Критика
