Толя Недоля. Добірка віршів: Луцький настрій
Від автора
«Це як читати романтичну, драматичну книгу, адресовану тобі...
Я завжди мріяла про книгу, де головний персонаж помалу закохується в читача, на кожній сторінці описувався розвиток почуттів і на останній сторінці трагізм, бо головний герой розуміє, що це все – і книга закінчена! Уявіть, як закрити таку книжку? Це ж цікаво? Але я не могла її знайти, або її просто не існує...» (Принцеса з казки “Книга”). Я спробував таку книгу створити!
Книга написана в м. Луцьк і створена завдяки його мешканцям... А ще неймовірно гарні жінки Луцька безумовно створили “Луцький настрій”. Кожна жінка красуня! Це книга про вас і для вас!
Поцілунок
Він ковзає нахилом шиї,
Торкаючи плечі губами,
Притягує очі і вії,
Зриває бар’єри між нами,
Занурює дихання в груди,
Щоб серце відчути кохане.
Він пристрасний і безрозсудний,
Витягує все приховане.
Інтимний, щоб бути прилюдним,
Він пристрастю вибухає,
Відвертий, не схожий на дружній,
Бо пестить тебе і жадає.
Він мчить в заборонені зони,
Пристойності маску зриває,
Обходить рубіж оборони,
Тремтіння твоє відчуває.
Тягнись, не спиняйся одразу,
Цілуй мене до екстазу!
Ти мій
Ти мій! Я нікому тебе не віддам!
Буде приречена на вічні муки
Та, хто наважиться тебе відібрати
І простягне до тебе руки.
Ти мій! Я нікому тебе не віддам!
Ти ув’язнений мною навічно!
Хоча бачила тебе лише раз,
Ковзнувши поглядом дотично.
Ти мій! Я нікому тебе не віддам!
Я з тобою себе уявляю,
Що не стримуєш погляд свій
Та в мріях мене роздягаєш.
Ти мій! Я нікому тебе не віддам!
Хоч і подумки не розглядаю,
Як ти поруч зі мною лежиш
І від погляду мого страждаєш.
Ти мій! Я нікому тебе не віддам!
Хоч мені це й непотрібно,
Я бажаю, щоб ти вічно страждав,
Догоджаючи моєму лібідо.
Ти мій! Я нікому тебе не віддам!
Прокидайся серед ночі,
Вий, мучся, плач, стогни,
Бо, напевно, я так хочу!
Серце
Тихо! Наче не чуєш ударів
Хворого серця по грудях у такт.
Хворого – воно б’ється не в парі,
Відбиваючи ритми просто за так.
Просто за так, бо нема синхронізму,
Бо нема резонансу вирватись геть,
Нема синхронізму, бо втрачаю харизму,
Почуття затопили – дихаю ледь.
Шукаю, жадаю того резонансу,
Що мене захопив твоїм поглядом вмить.
Не знаю, чи існує багато нюансів,
Які шарпають серце, бо сильно болить.
Болить не медично, бо існуючі ліки
Скоріше за все не врятують мене.
Вони зафіксують ці болі довіку,
Середину болю назовні прорве.
Це незбагненно, але з цією хворобою
Досить успішно люди живуть.
“Досить успішно” звучить надто смішно,
Бо в мене насправді прокидається лють.
Вона прокидається, бо живу я без сили,
Побороти не можу знущання туги.
Я безсилий, бо втрачені сили:
За тебе програв цей тайм боротьби.
Програв, не почавши, бо ще до знайомства
Іншому серцю належить твоє.
Хоча і належить, але, мабуть, не зовсім,
Бо раптом відчув, що дихання є.
Це незбагненно, та ти борешся досі,
Я відчуваю, хоч не бачив давно,
Не бачив давно, бо стоїш на дорозі,
Не знаєш, де щастя зустріти дано.
- Я вже зустріла! – ти скажеш від серця.
Ледь чутне тремтіння твій голос дає.
Ти маєш сумнів, будь ласка, не сердься,
Бо тоді моє серце самотнім стає.
Фарби
Я знаю, що тобі мене не вистачає.
Я знаю, що малюєш чорно-білі барви.
Чи щось для тебе все це означає?
Існують інші погляди на скарби.
Твої скарби – забуті мною мрії.
Твої очікування зараз не на часі.
Хоча навколо мчать страшні події,
Завмерла ти в любовному екстазі.
Твоя підвладність стрімко наростає.
Людські бажання поза меж контролю.
Не ті шляхи ти серцем обираєш –
Залежна, бо втрачаєш стрімко волю.
Відкинь від себе ці токсичні окуляри,
Поглянь, як виглядає все це збоку,
Знімай байдужі захисні футляри,
Спливай наверх зі стрімкого потоку.
Дорослість наздогнала надто рання.
Собі в житті повинна дати шанси.
Здійснила мрію незабутнього кохання?
Насправді ти живеш життям коханки.
Відкрий для себе справжній світ навколо,
Нарешті опануй переживання,
Залиш в минулому своє циклічне коло,
Така краса не любить зловживання.
Мені очікувати на взаємність марно...
Тоді хоча б відкрию світ, де інші фарби.
Жінка
Ти фантастична!
Ти неймовірна!
Зворушлива
І непокірна!
Ти поглядом збиваєш з ніг,
Чинити опір щоб не зміг.
Ти витончена і нерішуча,
Ти креативна і квітуча.
Ти послідовна й протилежна,
Від своїх вибриків залежна.
Ти зацілуєш,
Ти загодуєш,
Заплутаєш
І зачаруєш.
Ти небезпечна, як стихія,
Беззаперечна, як надія.
Життя з тобою безконечне,
Та мати сумнів недоречно,
А сперечатись – як об стінку!
—Ти чарівниця? — Так. Я – жінка!
Номери
Яку погоду не бери –
Завжди турбують номери.
Не турбулентність атмосфери –
Каприз невивченої сфери.
Є перший номер – ніжна леді.
Всі очі б на таку прогледів,
А номер другий – інтриганка.
Ця здатна мучити до ранку.
Про третій номер – неприступна,
Фортуна – явище підступне.
Четверта – це суцільна крига,
Не по зубах таємна книга.
Про п’яту я боюсь казати –
Майстерніший маніпулятор!
Шість-номер – надто балакуча,
Язик гострющий, аж пекучий.
Про сьомий номер мріє кожен:
Бути відвертим з нею можна.
А восьмий номер — незабутня,
Із нею зв’язуєш майбутнє.
Не раджу розбудить дев’яту,
Бо будеш накивати п’яти.
Десята леді — це Мінерва,
Як Муза надихає перша.
Та найдивніше — це одна,
Яку розбудиш — пий до дна!
Щастя
Воно настає непомітно,
Воно зачіпає безмежно,
Воно викликає залежність,
Не визначає обмежень.
Це почуття ейфорії,
Воно розриває груди,
Воно викривляє події,
Наздоганяє всюди.
Це відчуття польоту
Швидкого у нескінченість.
Від нього втрачаєш цноту,
Забувши про небезпечність.
Це почуття – виправдання:
У мене не так, як у інших.
Це відчуття страждання,
Коли хочеш більше і більше.
Це поняття неосяжне
Жадають всі безроздільно.
Для багатьох недосяжне,
Бо рухається емоційно.
Воно виглядає, як мрія,
Ця мрія дуже здійсненна,
Це надзвичайна подія,
Хоча існує буденно.
Воно ховається довго.
Знайти його легко не вдасться.
Воно – подарунок від Бога,
А зветься просто – ЩАСТЯ!
Я сумую
Я сумую.
Це поясненню не піддається.
Ніби відняли частину серця,
Ніби не вистачає дихання.
Я сумую.
Я страждаю.
Ніби емоції обібрали,
Ніби частку мене відібрали.
Я страждаю.
Я жадаю.
Хочу міцно тебе обійняти,
Хочу скинути з серця лати.
Я жадаю.
Я кохаю.
Вдіяти з цим нічого не можу.
Наче утримую важку ношу.
Я кохаю.
Я прощаю
Все, що ти відкинула в осінь,
Все, що не зрозуміла зовсім.
Я прощаю.
Не забуду
Все, що так мене схвилювало,
Все, що міцно мене закохало,
Не забуду
Я не знаю,
Як про очі твої забути,
Як твій голос мені не чути.
Я не знаю.
Ти зі мною,
Хоч далеко себе ховаєш,
Хоч, напевно, мене не кохаєш –
Ти зі мною.
Казки
Ілона
В одній країні жила маленька дівчинка. Звали її Ілона. Її ім’я звучало як відлуння чогось далекого й загадкового, як музика, що дійшла до Місяця й повернулась із зоряними нотками, як річковий або морський сплеск води біля берега, як завиток повітря у вітряному потоці. Воно було чарівним і дарованим з любов’ю. Дівчинка була дуже незвичайна. Коли вона заходила у річку, біля неї починали кружляти рибки. Коли вона підходила до цвітучої сакури, цвіт починав її огортати. Коли вона підходила до вулика, бджоли кружляли навколо неї, лоскотали своїми крилами, але не чіпали. Коли вона піднімалась на скелю, вітер піднімав її й кружляв навколо, а потім обережно опускав на землю. Росла Ілона в любові й повазі. Вона любила науки, усім цікавилась. Вона гарно співала й любила мистецтва. Але вона завжди вважала себе особливою і це не давало їй спокою. Вона вважала, що вона принцеса, хоча народилась у звичайній сім’ї. І це відчуття так тривожило її, що вона завжди вимагала, щоб до неї ставились, як до принцеси. Тому в неї було мало друзів, її не розуміли в школі, де вона навчалась, над нею глузували колеги, бо вважали, що вона просто грає якусь роль, непритаманну їй. Навіть коли вона працювала на важкій роботі, поводилась так, ніби всі мали схилятися перед нею. Ці глузування настільки її пригнічували, що вона почала не довіряти людям, цуратися їх. А коли виросла, то цього негативного досвіду набралась стільки, що вже не відрізняла чи по-справжньому до неї ставляться, чи глузують. Навіть коли в неї з’явився парубок, вона не була впевнена до кінця, чи вірить він у те, що вона справжня принцеса? Так, зневірившись у собі, вона жила у світі, який був незрозумілим їй, а вона йому.
Одного разу, коли вона зовсім зневірилась, вона зустріла досвідченого вояку. Він не був схожий на принца, хоча був породистий і цікавий. Вона лише мимохіть звернула на ньогоувагу й забула б, але він одразу впізнав у ній принцесу. Це так захопило її, що вона розкрилася, вона повірила, вона зраділа, що вона нею є. Він завжди намагався схиляти перед нею голову і їй це було приємно. Але світ, у якому вона жила, залишив відбиток на ній. Тому вона одразу вирішила, що він має бути її слугою, який буде виконувати будь-які її забаганки. Вояка закохався в Ілону й спочатку погодився виконувати її капризи. Але Ілона весь час все більше й більше від нього вимагала. Вояка був дуже норовливий, любив свободу, хотів не від кого не залежати. У них почали виникати проблеми. Він не хотів виконувати забаганки будь-якою ціною. Він хотів, щоб Ілона не наказувала йому, а просила. А коли він щось виконує, то щоб дякувала йому, цінувала його. Він хотів, щоб вона кохала його, як він її, бо саме він побачив у ній принцесу, саме він вселив у неї надію, що це саме так. Тому у них почались конфлікти. Через те, що він був воякою, то не дуже розумівся на придворному етикеті, який вимагала принцеса. Був незграбним і не завжди задовільняв її примхи. Ілона стала зневажати й ненавидіти його за це. Іншим вона все пробачала, бо вони не вірили, що вона принцеса. Але він вірив, тому йому не пробачала. Його вона тримала на відстані, хоча інші, що не вірили, могли з нею просто спілкуватися. Вояка зрозумів, що не може переступити цей бар’єр, бо ставитись до неї як до звичайної не хоче, бо вона ж принцеса, а допустити до себе вона не хоче, бо він повірив, тому вони не рівня. Так минув час і їхні відносини зайшли в глухий кут. Бо він не міг, а вона не хотіла. Вона забула, що саме він побачив у ній те, що ніхто не бачив. Вона вважала, що він її раб, а він був незалежним і вільним. Одного разу він зрозумів, що потрібно щось робити. Він кохав принцесу, а вона не хотіла бути простою дівчиною. Вона хотіла, щоб перед нею схилялися. Тоді він запропонував їй одягти справжню корону, щоб це бачили інші. Але вояка сказав Ілоні: “Якщо ти одягнеш корону, це буде не тільки привілей, але й велика відповідальність, бо корона – це не тільки прикраса, але й тягар.” Чи готова Ілона-принцеса стати справжньою, а не уявною? Чи готова вона не тільки вважати себе принцесою, але й бути нею? Це запитання настільки її застало зненацька, що вона дотепер не може на нього відповісти. І як складеться казка далі, залежить, на жаль, тільки від неї.
Книга
Одного разу Ілона, яка вважала себе принцесою, знайшла книгу. Її забув відвідувач закладу, де вона працювала. Ця книга була незвичною. Вона була чарівна. Коли принцеса її розгорнула, книга була пуста, але потім герой книги починав їй писати на сторінках. І чим більше він писав, тим відвертіше він захоплювався дівчиною та її красою, наче закохувався. Коли принцеса почала читати вголос про себе, книга почала реагувати, ніби чула її. Принцеса зрозуміла, що може впливати на сюжет цієї книги й стала головним її персонажем. Це так захопило дівчину, що кожного ранку, прокидаючись, вона її розгортала і читала довгі, чуйні, гарні й пристрасні монологи про себе. Це їй дуже подобалось. Принцесі ніколи не траплялись такі гарні слова. Із кожним днем вона розуміла, що головний герой все сильніше в неї закохується. «Як я люблю читати ці повідомлення!» – сказала собі принцеса. – «Це унікальне для мене спілкування, ніби книга адресована лише мені. Я можу інколи навіть відповідати, впливати на події. Мене так сильно це захопило, що я не хочу відпускати героя книги. Нехай він весь час розповідає, яка я гарна, добирає ніжні слова, а я буду насолоджуватись сама собою! Я не хочу, щоб книга закінчувалася!». «Але ж герой книги закоханий у тебе, і чим більше ти будеш з ним спілкуватись, тим більше він буде страждати. Це ж жорстоко!» – каже якась далека частинка принцеси. «Яка різниця! Він же не справжній!» – відповідає Ілона сама собі. «А раптом –справжній, раптом у нього є така ж сама книга, де саме ти головна героїня, і він по-справжньому тебе кохає?» – засумнівалася друга свідомість. «Ну й нехай, я завжди мріяла про книгу, де головний персонаж помалу закохується в читача, на кожній сторінці описується розвиток почуттів і на останній сторінці – трагізм, бо головний герой розуміє, що це все, і книга закінчена, уяви, як згорнути таку книжку? Це ж цікаво? Але я не могла її знайти, або її просто не існувало». Одного разу Ілона помітила сумну річ, яка одразу їй не кинулась в очі, – книгу не можна було читати знову. Перегорнувши сторінку, книга ніби починалася з нової і на попередню не верталась, ніби зросталась. Її не можна було прочитати знову, вона ніби рухалась, як час – невпинно в одному напрямку. Це засмутило принцесу – вона вважала, що книга розповідатиме про неї нескінченно, і завжди можна відтермінувати завершення. Можливо, це так і було, але своїми діями принцеса лише прискорювала закінчення сторінок. Одного разу головний герой був у відчаї – книга закінчилася. Але він так сильно закохався, що не міг із цим змиритися. Ілона без емоцій сприйняла новину про кінець книги. Їй було шкода, що мрія здійснилася й далі починалося звичайне сумне життя. Вона згорнула книгу, а на ранок книга зникла. Минув певний час і принцеса зрозуміла, що світ перестав бути таким яскравим, як раніше. Він став сумним і звичайним. Світ не зник. У ньому можна було жити. Але це життя було не таке схвильоване. Чи щаслива принцеса без книги та її героя? Можливо, вона теж закохалася в нього? Цього ніхто не знає. Але іноді здається, що гарна дівчина, схожа на неї, шукає в книгарнях зниклу книгу, тому що раптом зрозуміла, що втратила у своєму житті щось дуже важливе, на що раніше не звертала увагу.
