Турчин Валентина. Конкурс одноактних п'єс

Поки не пізно

п’єса на І дію

Роман — молодий чоловік-військовий,

Дід Микола — сивочолий дід

Дія І

Ява І

Війна. Ніч. Звіддалік чуються вибухи. Довкола хтось крокує туди-сюди. Шепіт, притишені голоси.

Роман. Чи можу я навіть подумати про те, що мені страшно? Завтра продуманий до деталей контрнаступ — перший для мене, надважливий для цієї кривавої війни. Пам’ятаю, діду, ти розповідав про наступ на Курській дузі. Ти тоді пройшов усі бої, а вже перед звільненням Харкова раптово загинув.

Дід Микола. Так, розповідав. Той бій був переломним у всій війні. Я стояв до останнього.

Роман роззирається довкола, дивується. Хто це з ним розмовляє дідовим голосом?

Роман. Діду, чую твій голос, певне, ввижається. Чи це я вже від свого страху втрачаю розум?

Дід Микола. Ні, не привиділося, я завжди думками з тобою. Даю тобі поради, розмовляю, підбадьорюю. Роблю це непомітно й тихо.

Роман. Сиджу в окопі, дощ не вщухає, і чомусь думки тільки про тебе, діду. Як ти тоді тримався влітку 1943 року. Чи думав, що я, твій єдиний онук, теж воюватиму через вісімдесят років?

Дід Микола. Згадую ті часи, про героїзм свій, патріотизм, про відданість. Та, чесно скажу, не такої долі хотів своїм дітям та онукам, я ж і боровся для того, щоб ви не знали більше війни. Не завершив тоді я своєї справи, от тому ти зараз в окопі під цим рясним дощем. Не все зробив я за життя, рано пішов відпочивати сюди, на небеса. Та не мені це вирішувати.

Роман. Діду, я часом боюся, щоб моїх думок ніхто не прочитав, тому звертаюся до тебе пошепки — чи було тобі страшно тоді, під Харковом? Та, певне, ти тоді знав про перевагу радянських військ над німецькими і нічого не боявся?  

Дід Микола. Страх тільки загартовує воїна, це нормально, не хвилюйся. Спочатку страшно, тоді уже стає байдуже — робиш те, що підказує серце. До всього звикається. Страх відчувають усі, його не варто стидатися. А там, де ти нині, не боятися може хіба що безсердечний. Скажу тобі чесно, я теж боявся.

Роман. Діду, я ж не знав, що страх буває таким моторошним, слизьким і холодним.

Дід Микола. То не страх, то втома. Дощ уже йде третю добу, ти змок, стомився, вибився з сил. Ти просто забув про відпочинок і насолоду, ти вжився у цю війну і тепер існуєш у ній. Згадай про приємне, а такого ж було немало!

Роман. Діду, не можу собі того дозволити, маю бути думками тут, у бліндажі, у цій липкій глинистій землі, у цій гіркій дощовій воді. Аби тільки завтрашній ранок не приніс втрат.

Дід Микола. А без втрат на війні ніяк. Онуче, я тяг на плечах свого друга, відчував, як його гаряча кров стікає по моїй спині, чув його уривисте дихання, часом — вигуки, і ні на мить не думав спинятися. Мені не було ні важко, ні страшно, я мчав, зачіплюючись і падаючи, до нашого штабу, щоб йому надали допомогу. І тільки коли прийшов, зрозумів, що мій найкращий друг бездиханний. Давно. Тоді я відчув втому, безвихідь, біль у всьому тілі. Думав, що то вже кінець. Як далі без друга, без підтримки? Хотілося плакати, але на те не було часу. Зустрівся з ним згодом тут, на небесах — тепер нас ніяка війна не розлучить.    

Ява ІІ

Вибухи, гул моторів техніки, літаки ширяють у небі. Чутно, як командир дає настанови, як військові солдати займають позиції, обговорюють подальші дії.

Роман. Діду, відчуваю небезпеку, тривогу, але я знаю, чому я тут. Хочу, щоб мій син більше не знав війни. Моєму поколінню випала така місія — утвердити нашу державність, маю стояти до кінця.

Дід Микола. Правду кажеш!

Роман роззирається довкола, піднімає голову на небо. Знизує плечима.

Роман. Діду, тоді в битві на Курській дузі, вороги ваші, німці, були не готові до бою, вони не підготували свої «Пантери», «Елефанти» як слід, а тепер наш ворог он як озброївся і підготувався.

Дід Микола. Так, радянська армія створила глибоко ешелоновану оборону, мінні поля, рухомі протитанкові позиції для боротьби з німцями, але однак були втрати. Ні мій друг, ні я не втрималися в тім бою.

Роман. Діду, а я маю встояти, і всі мої друзі мають успішно завершити цей контрнаступ. Але ж я не думав, що це так небезпечно…

Дід Микола. А що ти думав, коли йшов тоді до військкомату?

Роман. Нічого не думав, просто робив те, що підказувало серце. Прокинувся, глянув на дружину, сина й пішов.

Дід Микола. А я не мав тоді сім’ї, тільки матір проводжала на фронт, але мені було не легше.

Роман. Не знаю…

Дід Микола. Не порівнюй, у кожного своя місія на цій землі. Я не йшов боронити тільки матір, ти не йшов боронити тільки дружину й сина, правда? Щось боліло отут, де груди, тому й узяв зброю до рук, так?

Роман. Діду, відчуваю твою підтримку. Маю йти.

Роман біжить на поле бою, займає свою позицію.

Ява ІІІ

Роман сидить під деревом і втирає сльози закривавленими руками. Довкола чутно вибухи.

Роман. Діду, цей контрнаступ забрав життя кількох моїх друзів, у них кохані, діти, батьки. Бог уберіг мене, чи то ти з небес тримаєш мене?

Дід Микола. Хочеш плакати — плач, тільки не довго. Сльози втамовують біль, хоч і не стирають зовсім. Друзі озвуться до тебе так як я, з небес, розповіси їм про все. Скоро. А поки тримай оборону.

Роман. Діду, це скільки людей, їхніх рідних зараз страждає й оплакує втрати.

Дід Роман. Хтось нині страждає, а хтось святкує. Так є і було завжди. Такий закон Всесвіту.

Роман. На моїх брудних руках досі кров вірного побратима. Я не хочу її змивати, здається, що вона поєднує нас.

Дід Микола. Значить, уже його місце тут, де я. На небі. Зберись і роби своє. Він уже, певно, своє зробив, а ти ще ні.

Роман втирає сльози, розглядає закривавлені руки.

Ява IV

Роман лежить без свідомості на полі бою. Довкола метушня, вибухи, вигуки.

Роман. Діду, здається, я йду до тебе. І, певне, я попаду до раю, тут світло мерехтить, виблискує. Засліплює очі.

Дід Микола. Тримайся, тобі ще рано! Ти ще не виконав свого обов’язку на землі. Тобі не місце ні в раю, ні в пеклі. Тримайся щосили.

Роман. Діду, а чи є вороття назад?

Дід Микола. Є! Це тимчасовий стан, тебе поранено, крововилив, але ж ти не з тих, хто здається так швидко! У тебе міцне серце, ти сильний духом, з тобою молитви рідних, оберіг, подарований сином.

Тиша.

Роман. Діду, чому світло змінюється темрявою, то я літаю між раєм та пеклом?

Дід Микола. Ні, то ти балансуєш між життям та смертю, і допоки маєш віру, будеш повертатися туди, де світло.

Роман. Де взяти віру, коли не відчуваєш сили?

Дід Микола. В душі.

Роман. Вона мене залишає.

Дід Микола. А ти вселяй у неї віру.

Роман. Діду, а чому я тут не бачу тебе?

Дід Микола. Бо ти не тут, ти там. Ти житимеш.

Роман стихає.

Ява V

Лікарняна палата. Роман розплющує очі й роззирається довкола.

Роман. Я вижив? Я ще тут.

Дід Микола. Так, ти там, на землі.

Роман. А війна?

Дід Микола. Війна триває.

Роман. А я?

Дід Микола. А ти маєш набратися сил. Такий як зараз ти на війні не боєць. Втратив багато крові, маєш кілька переломів, струс мозку, прошите осколками тіло, пошкодження ока, але все те лікується.

Роман. Діду, але я ж не завершив своєї справи.

Дід Микола. Завершиш. Усе що ми починаємо, маємо довести до кінця. Ти ж не хочеш, щоб це робив твій син?

Роман. Ні, не хочу.

Дід Микола. Тоді лікуйся. Не тільки тілом, а й душею. Продумай, як діятимеш далі, оціни, що робив не так. Тільки не картай себе, ти діяв так, як підказувало серце.

Роман. У моїм серці пустка. Кому я тепер потрібен — зранений, сліпий, нерухомий?

Дід Микола. Зневіра — то ворог одужання. Будеш плакати, ніколи не відчуєш сили в собі. Зараз маєш бути сильним. Перед боєм я дозволив тобі плакати, коли ти втратив друга, я теж не забороняв окропити його слізьми, а тепер не жалій себе. Сльози тут недоречні.

Роман. Я одужаю?

Дід Микола. Чого в мене запитуєш? Я ж не Бог. Я можу тільки радити тоді, наставляти. Зробиш усе так як кажу — житимеш. Тебе Господь випробовує, значить любить.

Роман. А тебе що, не любив?

Дід Микола. І мене любив, тільки мав на мене інші плани.

Роман стихає й засинає.

Ява VІ

Дощ ллє мов з відра. Роман знову на полі бою. Відходить від побратимів і сідає під деревом.

Дід Микола. Радий тебе бачити в камуфляжній формі і з вірою в серці.

Роман. Діду, мене поки що не пускають на передову, але я тут, де і маю бути. Сьогодні знову дощ, як тоді, коли я вперше почав з тобою розмову. Чи то правду ти мені казав у дитинстві, що грім розганяє хмари і відкриває шлях до померлих?

Дід Микола. Усе що казав за життя, можу підтвердити і тепер. Від слів не відрікаюсь.

Роман. Діду, а що мене врятувало — твої слова, молитви дружини чи оберіг сина?

Дід Микола. Твоя віра.

Роман. Діду, я тепер не боюся нічого, ні поранень, ні втрат, ні невідомості — Бог має на мене свої плани. Чи не так?

Дід Микола. Романе, чи казав я тобі, що ти для мене Герой?

Роман. Діду, та ж ти всю війну пройшов, скільки наступів і боїв пережив, а я у першій битві був поранений. То ти Герой!

Дід Микола. Справа не в тім. Важливо те, що там, глибоко в серці. А туди я уже вмію заглядати. То, я казав тобі, що ти Герой?

Роман. Ні.

Дід Микола. То кажу. Я все правильно зробив за життя, тому тепер можу гордитися таким онуком. Покличеш мене, коли відчуєш потребу. Зараз я тобі тільки заважаю.

Роман. Діду…

Дід Микола. І ще — в мої часи якось було не прийнято говорити про почуття, тож за життя я цього не зробив. Але допоки ти живий, знай, що я тебе люблю. Як добре, що я зміг це сказати хоч зараз, бо коли ти прийдеш до мене на небо, то буде вже пізно.

Дід Микола зникає. Роман залишається в задумі, поглядаючи на небо.

Умови участі у конкурсі одноактних п'єс