Олексій Полосін. Зачуха
Село наше невеличке багато десятиліть тому створилося з хутора, який заснували дві сім’ї: Бойко та Пархоменки.
Минули часи і сім’ї ці породнилися: діти повиростали і передружилися. Тому у селі сім’ї з цими прізвищами були у більшості. Деінде, з’являлися нові прізвища, коли дівчину з нашого села уподобав якийсь хлопець зі сторони, а наречена давала згоду на шлюб за умови, що майбутнє подружжя буде жити в хаті її батьків. Так і з’явилася у селі сім’я Сердюків, главою якої був Семен.
Чоловік був мирним до сусідів, добрим господарем и, головне, любий до своєї жіночки Марусі. Жили вони в хаті батька Марусі, який побудував її і згодом помер. Господинею обійстя стала його дружина Настя Пархоменко, тобто, теща Семена. Як не годив зять тещі, все було дарма, бо все було не так.
Маючи гуморову вдачу, Семен ще з парубкування вигадував влучні прізвиська своїм одноліткам, а іноді і старшим за себе. То й ставши приймаком при дворі Насті Пархоменко, не втримувався, щоби не «припечатати» комусь з селян прізвисько. Так Петро з позначеним віспами обличчям став «Рябим», Антон, який при лайці любив вживати слова «щоб ти сказився» став «Сказом», Микола, який рано посивів став «Білим»
І щоб не робили ці «пропечатані» Семеном, але позаочі таких людей звали вже Петро Рябий, Антон Сказ, жінки та діти, відповідно, Сказиха та Сказові,
Але всім відома істина в тім, що справжня людина не та, яка, навіть по доброму, може шуткувати над іншими, але й може посміятись і над самим собою.
Якось до Семена підійшов сусід та й з підковиркою питає:
– То як живеш, приймаче?
Напевне, він мав надію почути від Семена сповідь про недобру, злу тещу, але почув;
– Я не приймак, а «Зачуха»!
Сусід був явно збентежений, через невідоме йому слово і перепитав:
– То, ти не приймак а Зачуха? А що то означає?
– «Заведующий чужим хозяйством» з іронією у голосі відповів російською мовою Семен.
Сусід отетерів від несподіванки і тільки кліпав очима, а усвідомивши почуте, розреготався. Потім зняв капелюха і низько поклонившись винувато промовив:
– Пробачте, пане «Завєдующий», не признав, мабуть вже старію!
Тепер вже обидва, дивлячись один на одного, розреготалися.
На другий день, як брехня по селу, розійшлася чутка, що Семен Сердюк тепер не Семен, а «Зачуха».
Минув час… Семен став дідом, а Маруся – бабусею. І все було б добре, якби вона не знала, що її позаочі величають не Марією Петрівною, як колишню директрису школи, а «Зачухою».
То ж коли якось почуєте з двору Семена Сердюка жіночій лайливий лемент, то будьте певні, що Марія знову почула від якогось малого розбишаки замість слів: «Бабо Марусе, дайте…» – слова; « Бабо Зачухо, дайте…». А за мить побачите утікаючого та Марію з лозинякою. Погрозивши у слід хлопчика, Марія йде в хату, щоби зірвати свій гнів на Семена, через витівки якого вона отримала це дурнувате прізвисько. Побачивши його щиру посмішку та потрапивши в його ніжні обійми, вона враз забуває про свою мету і завмирає. Бо ще з перших днів подружнього життя, Марія, у мить власного гніву, чула від коханого:
– Серденько моє! Ти мені стаєш ще більш бажаною, коли гніваєшся!
Його Маруся, Марусинка, Мар’яночка… ніяковіла і перетворювала свій гнів на милість. Отакі дива творить любов Семена!
А поговір односельців?! Так повелось по селах з роду в рід, що треба звикнути до прізвиська, на видумки якого не переводяться такі, як Семен Зачуха.
А Семен вже не приймак - зачуха, а справжній господар колись тещиного, Царство їй Небесне, обійстя.
І, по правді, байдуже обом Сердюкам ці підначування! Адже там, де між подружжям є любов і злагода, на серці завжди мир Божий, а дім їх – під Божою благодаттю.
26.09.2018
