Заєць Олексій. За 28 днів весна, кохання…

Ясен та верба

Понад ставом, попід долиною
Росли поруч ясен із вербою.
Росли поруч, гіллячком торкались,
Так їм любо було!.. Росли, обіймались…
Ясен, мов той парубок, струнко височів,
А верба – то дівчина – в нього на плечі.
Шелестіли листячком, ясен щось казав,
А верба все слухала й вінок плела,
Опускала в воду коси золоті,
Зазирала ясеню в очі голубі.
Ясен ніжно, лагідно, вербу обіймав,
Про любов сердешную все розповідав.
Усі дивувалися, проходячи повз них:
«Оце спарував Господь!», - промовляли в сміх.
А дерева, знай собі, стиха шелестять,
Подорожнім затінок під собой стелять.
Соловейко голосно вранці їм співав.
Дзвінким співом радісним він їх повінчав.
На світанках золотих, скупана в росі,
Бовваніла парочка у ясній красі.
Та як часто водиться в нашому житті,
Прийшло лихо чорнеє і у їхні дні.
Якось буря сильная пронеслась повз них,
І зламала стовбури в юних, молодих…
Стало сумно навкруги, соловейко стих,
І не чути, як колись, в тому місці сміх.
Став глибокий помарнів, наче полисів,
Стало тихо навкруги і не чути спів.
Мертві стовбури упали прямо в глибочінь.
«Ось і все», - казали люди, - «це кінець! Амінь!».
Та весною теплою біля кривих пнів
Зійшло двоє пагонців – двоє діток їх.
Потяглись до сонечка, став їх напував,
Соловейко радісно знову заспівав:
«Ой, ростіть, ростіть малята, та не на біду,
А ростіть на радість й втіху на своїм віку!
Хай вас небо захищає від громів і бурь,
Ну а я співатиму про ясеня й вербу!..»