Наталія Шевель. Бурхлива
Історія з життя
"Ох і бурхлива вдача в тебе, Євфросиніє", - не раз дорікала собі. Що й мати часто говорила. І роки спливли, як бурхлива річка. Хоч повені чекай. Так і вона кожного дня, живучи, щось чекала-вичікувала, мріючи і марячи тією єдиною зустріччю. Та що там казати, він, Феодосій, постійно в її думках. Чекає й досі чогось незвіданого, а перед очима - остання зустріч. Та, без слів. Тільки дорікає собі, що тоді не наздогнала його на пероні, не зупинила, не поговорила. А він, можливо, серед багатьох людей її просто не помітив, бо поспішав. Побачила, що був з іншою. Тож не стала нічого з'ясовувати. Почула від дівчат, що приходив, її запитував, що їде. То і побігла. Не з' ясувала у них лише головного, як тоді выяснилося, що то була його сестра. Молоде дівоче серце заполонила гордість. І адресу знала, але не написала. Про поїздку й мови не було. На його лист не відповіла. А навіщо? Хотіла вирвати кохання з свого серця, та не змогла. Невдовзі вийшла заміж. Її чоловік кохав. А от вона, на жаль, не змогла полюбити. Перед очима і в серці був лише він. Досі один і незмінний докір собі. Звісно, вже могли б виростити діти. Але так і не народила їх. Проживши якийсь десяток років, розлучилися. Були, дійсно, чужі. Тож без жалю відпустила. Ще більше десяти років спливло самотою. Тільки тепер Євфросинія вирішила, що будь що буде, але розшукає Феодосія, колись такого коханого. Хоч подивиться, як він живе, а, може, вже й на цьому світі немає. Хоча б устигнути. Якщо і є у нього сім'я, то нічого, вона її не зруйнує. Тут вона свою бурхливу вдачу призупинить. Тільки довідається, як склалося його життя, чи не потребує допомоги? Представиться колежанкою, бо, дійсно, вчилися разом. От тільки вона продовжила навчання, а Феодосія хотів їхати на батьківщину працювати. І її не раз кликав і з собою, і заміж. Євфросинія тепер розуміє, а тоді, молода, грайлива, мрійлива, й не хотіла признатися, навіть, собі, що ота злощадна розмова-відмова стала причиною її страждань на багато літ. Може, і його страждань, невідомо?
Одного дня пересилила свою гординю. А яка там уже гординя, як життя невпинно і невтішно проходить? Євфросинія вирішила, що з самого ранку буде їхати в дорогу на таку жадану й омріяну зустріч. А там, що буде. Одне тільки знала, що живого його побачить неодмінно. Тож погожого літнього вечора промайнули перед Євфросинією незрівнянні краєвиди,які спостерігала з вікна потяга. І буйні ліси, всі в зелені. І блакитне водне плесо, що так і манили до себе. Знала, що вже під'їжджає. Феодосеві розповіді про рідний край вона пам' ятає і донині. Так, він має жити саме тут. Його любляче серце не може зрадити краю його дитинства. Напрочуд швидко знайшла село. Дещо про місцевість розпитала ще в потязі. Добрі люди порадили, де краще зійти. І ось вона прямує. Зустріла по дорозі жінку, запитала. Та не лише вказала шлях, а ще й сказала, що Феодосій живе один. Почувши таке, Євфросинія, хоч і не молода вже, ледь на крилах летіла, а все в душі нуртувало і гнівом кричало: "Феодосію, Феодосеньку, скільки часу прогаяно". І все через її гордовито-пихату вдачу. Тепер вона обіцяє, що не буде норовлива, а буде розумна. Бо мудрості з роками додалося. Якби цей розум та тоді. Аж сльози на очах виступили. Дивно, вона скільки не плакала, певно, тоді при останній зустрічі виплакала всі сльози.
Дійсно, Феодосій змінився. Лише по погляду блакитно-сірих очей можна впізнати. А от Євфросинію, що швиденько наближалася до його оселі, він зразу впізнав. Так і став, ніби вкопаний, певно, не зразу й вірячи, що так може бути. Чоловік поспішив їй назустріч. Розчинена хвіртка, оторопілі сусіди стали свідками зустрічі двох, які так любилися в юності… Феодосій давно живе сам. Розлучений. Дітей не має. Живе сам у батьківській хаті, господарює. Любить і гриби, і ягоди збирати і рибу вудити. Зрозуміло, було про що поговорити вже двом немолодим, але з гарячими серцями не переможної любові, людям. Феодосій, не вагаючись, з перших хвилин зустрічі запропонував жити разом у нього. Євфросинія, як і годиться жінці, відповіла, що подумає. Хоча знала, що тепер не відмовить. Погостивши декілька днів, побувавши у лісі й біля річки, поїхала додому, пообіцявши, що з'ясує всі справи і повернеться. Адже вдома окремо живуть з сестрою старенькі батьки. Знала, що вони за неї будуть неодмінно раді. Тож на вечір дісталася домівки. А вранці для неї несподіванка - Феодосій приїхав. Прибув за нею. Видно, боявся, що передумає. Порощумівся з батьками, сказав про свої наміри. Тож батьки, хоч і через багато років, благословили вже немолодих дітей. Пообіцяли, що за хатою Євфросинії будуть доглядати, бо живуть майже поряд.
Так стала господинею в Феодосевій оселі. Всюди разом. Не одного року збирали врожай. Разом і старість зустріли. Погожого серпня збирали врожай. Раптово не стало господаря. Тож Євфросинія повернулася додому. Її бурхлива душа нуртувала, чому Феодосій лишив її? Була вдячна за спільні прожиті роки. Повернувшись до коханого тільки й дивилася йому в очі та миловидно посміхалася. А тепер лише плаче. Плаче, що нічого не повернути. Найкращі дні такого жаданого, раннього, з юності, але такого пізнього, кохання. Лишається тільки жити і згадувати.
