Наталія Шевель. Тополi
спогад
Розлогi тополi схилилися над водою. Задивились на своє вiдображення, вiдтiнюючи грацiю i красу. Шумлять вiттям вiд легкого поруху вiтру. Надвечiр замовкають, ховаючи гiлки у зоряно-мiсячнiм намистi.
Крислатi тополi – свiдки минулих днiв. Плачуть над нами тополi спогадами, сумуючи за тим, що поросли стежки-дорiжки травою, якими до них ходили вдвох. Заросли непрохiдними чагарниками тiльки для нас.
Зустрiчали красунi, намагаючись прихистити пiд своїм розлогим вiттям. Затiнювали. Приховували поцiлунки, обiйми, можливо, i сором. Прикривали, оберiгали. Iнколи здавалося, що то не пишностволi тополi, а переможнi осики. Ой, як часто несподiвано змiнювався настрiй пiд ними, таким жаданим прихистком.
Тополi… Як часто поспiшали до них, безтурботних. Повiдували там свої таємницi, вели пiд ними вiдвертi розмови. Можливо, вiрили i в майбутнє. Але не вiрили, на жаль, лише собi. Закоханi серця. Здається, тiльки тополi завдяки вiтру могли спинити невгамовний запал палких сердець. Нахилялись до нас гiллям, посилали свої тендiтнi листочки до рук. Свiжiстю наскрiзь пронизували пристрасть, яку неможливо спинити. А от оту мiнливiсть настрою закоханих, по-справжньому, можна було розгледiти тiльки пiд тополями. Тож недаремно дiвчинi вони здавалися iнколи осиками. Чомусь саме це дерево було їй неприємне, бо вважала, що воно наганяє сум, страх, невизначенiсть… Присмак болю i благодатi на струнах верхiв`я дерев звучав невимовною печаллю i тугою, прихованим вiдчуттям самотностi й неминучим розчаруванням. Хоча i намагалась вiдiгнати цi суперечливi почуття… Та їх манили тополi, пiд якими, здебiльшого, було добре вдвох.
Поросли травою стежки бiля тополь, що зустрiчали нас обох, роздiливши час на до i пiсля. Колючою стернею, непролазним бур`яном стали для обох. Тепер там i не пройти. Можливо, надiйнi тополi й сьогоднi зустрiчають закоханих чи проводжають їх, стають свiдками чиїхось почуттiв. Невiдомо… Чомусь сняться тополi серед ясних ночей. Тi, незабутнi… Ти цiлуєш мене серед їх, розкiшних. Безтурботно. Очевидно, тiльки в снах. За вiкном тиша – гнiтюча, нестерпна. Навiть, напiвсонна, благаю: « Зупинись»… Тополi навiюють сум, кружляючи листом до нiг. Навiть вiдчуваєш вже не лiтню прохолоду, а звичайнiсiнький холод. Так, це осiнь нагадує, що все змiнюється. Ми знову бiля тополь таємничих, надiйних. Тiльки в снах. Нагадують вони нам про себе то зеленим листом, то пухом, що посилають прямо в обличчя, то шелестом гiлля. А от листя посипалося якраз до нiг, зупиняючись у наших долонях. Тих долонях, якi ти так нiжно й трепетно тримав у своїх. Долонях, на яких так жадали вдвох зберегти щасливi днi. Не вдалося. Знову благаю: «Не треба, навiщо повертатися туди, до надiйного прихистку, навiщо повертатися туди, куди нiколи не повернутися?!”. Вiдлетiло тополиним настирливим пухом, вiдшумiло зеленим вiттям, щедро жбурляючи опале листя. Тепер тополi мовчать. Нестерпним болем за тим, що не збулося. Слухали освiдчення, здавалося кохання лилося мелодiєю почуттiв, гiлля пiдтримувало палкi слова, доносило до мiсяця i зорi. Невже це iншi тополi? Нi, тi ж самi, тiльки ще бiльш розлогi i крислатi. Високi-високi…Насправдi, iншi ми, на жаль, тiльки в снах, що повертають в минуле пристратного затiнку в тополях. Тому мовчки прокричу: «Поклич мене». Несподiвано завию тугою. Лишився немеркнучий стогiн на самотi. Спустошення. Якийсь незвичний спокiй. Тепер тiльки мовчу. Солодка мрiя лишилася там, серед тополь, у вiчностi незрадливої любовi.
А тополi шумлять, навiюючи спогади, стають болючою згадкою про те, чого нiколи не повернути. Тополi лiтнiх спекотних вечорiв i темних ночей. Ще одна таїна нерозгаданої любовi.
