Наталія Шевель. Волошки

Образок 

       Пригоршнями тепла від сонячних променів сипнула літня пора. Волошки відкрили свої сині очі. Красу блакитно-синіх пелюсток простягали до небесної блакиті. Ніби доповнювали його  простір. Синюваті клаптики з'явилися серед поля, лугу й степу. Ніби поріднитися з небом тут, на землі. Привітно хитали голівками, пружно тримаючись на тонкому стеблі. Ніжні та, водночас,  і  сильні квіти. Задивлялися на небо. Їх цвіт так до нього подібний. Синьоокі волошки хоча й тендітні, але неабияк люблять простір.  Безмежне небо. Під ним - звичайні трав'янисті квіти з вічною красою.

        Невибагливі, яскраво сині  прагнуть  тільки одного - волі. Зазвичай, люблять світло. Тому і тягнуться до сонця, частинку небесної синяви лишивши на землі. Потішить вітерець, накрапатиме дощик, додавши сили і пружності. Гарно, тільки тривожно й незбагненно. Як і кожній рослині, рости і цвісти б  у тиші. Не схиляти яскраві  голівки. Не чути, не бачити понівеченої  української землі. Трепетом блакиті залишитися вічним, незламним цвітом під мирним небом. 

       Витончені волошки. Синя краса України.