Вікторія Мазур. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Закулісся кишіло невтомною енергією людей, котрі налаштовувались на довгоочікувану виставу. Після мотиваційної промови режисера актори вдивлялись у тоненькі щілини тканини, що відділяла їх від публіки, яка потроху займала місця в театрі.

         Манірними рухами потенційні глядачі вистави входили в ошатну залу й роздивлялися навколо себе. Хтось бажав бути поміченим — “хай думають, що я цікавлюсь мистецтвом”  — поки іншим кортіло ловити на собі захоплені погляди оточення, купаючись у променях власної привабливості. Принишклі розмови, що долинали із зали, створювали враження, ніби в одному місці зібрались затяті пліткарі. Звуки напівтону час від часу переривалися докучливим цоканням підборів.

         Розмовна жвавість зростала і в коридорі, що об’єднував гримерні приміщення театру. “Та бодай вас, дайте мені 2 хвилини спокою...!” - тихо повторювала акторка з надією, що її шепіт почують за дверима гримерної. Їй раптово зашуміло у вухах, які вона міцно притиснула до голови. Здалося, що тиск упав до критичної позначки. Мигцем жінка дістала із сумки таблетки та почала інтенсивно запивати їх водою. Присівши,  зрозуміла, що от-от заплаче: усвідомлення, що сьогодні вона зіграє на сцені востаннє, таки наздогнало її. “Не дочекаєтесь!” — мовила акторка, вдивляючись у власне відображення із несамовитою гордістю. У неї були 2 хвилини, щоб опанувати себе та закарбувати в пам’яті момент власного тріумфу, смак якого вона відчула саме зараз — побачивши, якою поважною пані  стала. Вирішивши, що після вистави  не повернеться до гримерної, акторка почала повільно торкатися рандомних предметів, щоб створити про це місце тактильну пам’ять. Жінці подобалось додавати надмірного драматизму своєму життю. Вона не вміла інакше, а точніше, забула, як це — сприймати життя не як гру. 10 років сцени та 2 хвилини майже смутку вмістились в одну сльозу, яку хтось назвав би скупою. Однак, знаючи вдачу цієї жінки, це найбільше з того, чого їй не хотілося показувати театру, і найменше з того, що вона залишає по собі...