Данилюк Дар'я. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Пригода під дощем

Це мало бути звичайне відправлення до табору — ми, діти з Кам’янського, чекали на потяг. Але щойно все почалося — одразу стало ясно: звичайним цей день точно не буде.

Дощ лив стіною, мов хтось пробив дірку в небі. Перон був темний, наче підвал, а навколо — тільки ми, з рюкзаками, валізами і мокрими парасолями, які більше заважали, ніж рятували. Хтось тримав одну парасолю, хтось — одразу дві: свою й мамину, бо «раптом знадобиться». Капюшони зсунулись на очі, а речі були мокрі наскрізь, як після запливу.

І тут — гудок. У темряві спалахнули фари, розрізаючи дощ — і ми побачили, як зі зливи виринає велетенський металевий монстр — потяг.

— Наш! Біжимо! — крикнув хтось.

І все — понеслося. Хтось побіг вліво, хтось — вправо, парасолі зіштовхувались, злітали в повітря, як дивні кольорові птахи. Я трималася за Іванкою, бо вона казала, що точно знає, куди. Але, як виявилось, знала не зовсім…

Перший вагон — зачинено. Другий — номер не той. Третій — нарешті двері відчинені! Ми, мов штормовий вітер, влетіли всередину. І раптом  голос:

— Це не наш! Назад!

Я глянула на годинник — лишалося дві хвилини. У нас було всього дві хвилини, щоб знайти потрібний вагон і не залишитись на темному пероні серед бурі.

Дівчата кудись зникли, хлопці вже зависли між вагонами, шукаючи хоч якийсь прохід. Усі бігли, хто куди. Зрештою, ми вскочили в якийсь вагон — не наш, але зате разом. Валізи й парасолі летіли в проходи, хто сміявся, хто задихався від бігу, а всі — мокрі до останньої ниточки.

Та нам було байдуже. Потяг рушив. Ми — в середині. Дивились одне на одного і сміялися. Із нас текла вода, але ще сильніше - емоції.

Пригода почалася. І ми вже знали: вона буде незабутньою.