Тетяна Куць. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Марина прийшла до тями. Навколо були білі стіни реанімації й лікарі.

– Де мій малюк? – тихо спитала жінка.

Ніхто не відповідав.

– Де мій малюк? – ще раз спитала Марина.

– Як Вас звати? – до жінки звернулась одна з лікарок.

– Марина Вербицька.

– Чудово.

Далі лікарі продовжили говорити між собою, оглядаючи пацієнтку й роблячи їй різні призначення.

Марина лежала нерухомо. Вона поглянула у вікно. Був сонячний день. Скільки вона проспала, Марина не знала. Просто намагалась зібрати думки докупи. Свого великого живота жінка вже не бачила, але всередині щось продовжувало ворушитись. На її головне питання ніхто не відповідав. У голові пролітали невтішні думки, але надія жевріла. Їй здавалось, що вона знає відповідь, але надія жевріла.

Марина згадала попередню ніч. Прокинулась, коли за вікном ледь сіріло. Погладила живіт, відчула рухи, підвелася. Далі все відбувалось ніби не з нею, неначе жінка дивилась якийсь фільм. Стало погано, збудила чоловіка, викликали швидку. Приїхали лікарі, оглянули, знесли в машину. Швидка летить – уже в лікарні. Знову медики оглядають, щось питають, слухають живіт якимись апаратами. Марині боляче, тривожно, страшно. Усе відбувається неймовірно швидко – мозок не встигає аналізувати. Ось уже вона в операційній, бачить над собою маску, молиться й засинає.

– У лікарів було дві хвилини, щоб… – до Марини долинає голос лікарки, вириваючи її зі спогадів, – врятувати вас. Медики зробили все можливе, й навіть неможливе, тепер усе залежить від вашого організму. Триває критична доба, тож тримайтесь. На жаль, дитину…

Далі Марина вже не чула, бо й так усе давно зрозуміла, хоч і надія жевріла. Вона лежала нерухомо, по обличчю градом котилися сльози, а в серці закололо.

Треба якось жити далі. Вона зібралася, а в душі зародилася нова надія. Марина вірила, чекала, й нарешті цей день настав. Щаслива, вона дивилася на близнюків, яких чоловік тримав на руках, і широко усміхалася.