Людмила Гілко. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

У невеликій прикритій сосновим гіллям схованці тривали збори. На  верхівці дубу торохтів вітряк, який живив енергією помешкання внизу, а від нього дроти непомітно тяглися і до цього сховку.

Їжак Василь, заєць Степан з друзями  ладналися у поїздку до шановного товариства. Усе, що ті замовили два тижні тому, було зібране і дбайливо складене в машину. Ще удосвіта вони планували виїжджати.

Назад поверталися близько одинадцятої ночі. Їхали з навігатором, не вмикаючи фар. Мовчки.

За кермом був Василь, але Степан ніколи в дорозі не дрімав. Він вдивлявся в дорогу, зосереджувався на стукоті крапель дощу, але цього разу від втоми - еге ж бо, зліпилися повіки і в цю ж таки мить завищали гальма:

-  Та що ти скажеш!

- Що таке?

- Мабуть, кішка.

Вони тихо відчинили двері, до них підбігла кішка в плащі, що зливався з дощовою ніччю.

- Заберіть нас звідси, будь ласка.

- Скільки вас?

- Шестеро.

- Застрибуйте. У нас є лише дві хвилини, щоб звідси вискочити.

З-за куща придорожньої шипшини вигулькнули кошенята, маленький пес, що тяг за собою довгий цеп і лелека з викривленим крилом.

 - Хутчіш. Он щось торохтить.

- Є куди їхати? - запитав згодом Василь.

- Не знаю, - розгублено мовила кішка.

- Та вже хоч куди, - відгукнулися пес і лелека.

- А якщо на Черкащину? До нашого товариства?

- Будемо вдячні.

У надвечір'ї на горизонті затемнів Чигиринський ліс.

Василь включив голосніше радіо, відкрив вікно і через півгодини вони заїхали на поляну, де їх приязно стрічало усеньке товариство.

Ближче до опівночі на трохи прозорому небі блимав місяць, проявлялися перші зорі. Степан сидів на порозі, вдихав пахощі ялівцю і думав про те, що знову миті змінюють все.

- Так, друже, а в нас було аж дві хвилини, щоб змінити життя, - мовив Василь. Він знав, про що опісля таких поїздок думав його товариш Степан...