До питання про життя і творчість Івана Величковського

До питання про життя і творчість Івана Величковського

Серед багатьох білих плям на карті історії старожитнього українського письменства особливу увагу радянських дослідників має привернути література XVII — XVIII ст.

Вивчити, грунтуючись на засадах марксистсько-ленінської методології, цю частину художньої спадщини нашого минулого — значить оволодіти однією з найвирішальніших позицій для наукового осмислення історико-літературного процесу тієї складної доби, яка пролягає в історії європейської культури між добою Відродження та добою Просвітництва, припадаючи, для більшості країн континенту, в основному на XVII ст., а на східних його просторах триваючи ще добрих піввіку.

У редакційній передмові до збірника досліджень, покликаних визначити й уточнити концепцію відповідного тому «Історії всесвітньої літератури», над якою працюють зараз радянські літературознавці під егідою Інституту світової літератури ім. О. М. Горького АН СРСР, читаємо: «XVII століття — складна, бурхлива, сповнена різких внутрішніх суперечностей і разом з тим дуже важлива, багато в чому переломна епоха в розвитку суспільного життя людства. Досить вказати з приводу цього на такі явища, як виникнення світових економічних і політичних зв’язків, як різке загострення кризи феодальної системи на Заході, як всесвітньо-історичне значення Англійської буржуазної революції, в якій ми схильні вбачати вирішальну грань, що відокремлює Середні віки від Нового часу. Цей перелом виявився також в еволюції наукового пізнання Всесвіту і в формуванні принципово нових порівняно з попередніми епохами, форм художнього усвідомлення дійсності» 1.

1 XVII век в мировом литературном развитии, М., «Наука», 1969, стор. 5.

Існуючі уявлення про цю епоху грунтуються ще на дуже хисткому фактичному фундаменті і не освітлені достатньою мірою чіткою концепцією. Потребують докладної розробки питання про саму специфіку XVII ст. як історико-літературної епохи, про якісну відмінність цієї епохи від Відродження та Просвітництва, про її роль у розвитку ренесансних традицій і в підготовці просвітницького руху. Необхідно з’ясувати властивості провідних естетичних та стилістичних систем, художніх методів у літературі цього часу — ренесансу, барокко і класицизму — та взаємозв’язки між ними. Особливої уваги до себе вимагає барокко — художній метод, що досяг розквіту саме в XVII ст. «Про барокко в літературі й мистецтві, про його стилістичну своєрідність та зв’язки його із суспільним життям тієї тривожної й драматичної епохи, якою було XVII століття, пишуть зараз дуже багато як на Заході, так і в країнах народної демократії. У багатьох зарубіжних працях проблему барокко освітлено однобічно й упереджено, з очевидним порушенням історичного підходу до цього складного й важливого питання. Давно намітилась потреба дискусії з цими працями, необхідність протиставлення їм концепції, побудованої на конкретно-історичній основі. Радянські історики літератури дедалі настійніше замислюються над проблемою барокко. Однак вивчення літератури барокко провадиться у нас ще надто спорадично, розрізнено, а принципові, теоретичного характеру питання, що виникають у цьому зв’язку (наприклад, про соціальне коріння барокко, про хронологічні рамки його поширення тощо), розв’язуються дуже по-різному, а часто і в діаметрально протилежних напрямках» 1. Зокрема недостатньо ще вивчене питання про міру можливості застосування поняття «реалізм» до літератури XVII — XVIII ст. Якою мірою реалістичні тенденції розвивалися в надрах ренесансу, барокко і класицизму і якою мірою вони виходили за межі цих літературних методів, набираючи характеру і значення самостійних явищ, і в чому, в такому разі, історична специфіка цих явищ? «Всі ці важливі теоретичні та історико-літературні питання продовжують вимагати додаткового й поглибленого розгляду» 2.

1 XVII век в мировом литературном развитии, М., «Наука», 1969, стор. 6 — 7.

2 Tам же, стор. 7.

Тексти, зібрані в цій книжці, становлять істотну частину поетичної спадщини українського барокко.

Іван Величковський — поет дуже цікавий. Саме поет, а не віршописець. Бо наділила його природа щирою іскрою художнього таланту — здатністю зірко вдивлятися у світ, гостро і парадоксально осмислювати його, відливати свої думки у місткі асоціації, колоритні образи, влучні дотепи. Віртуозно володіючи словом і віршем, він полюбляв експериментувати, шукати і розробляти нові й незвичні літературні форми. Це була типова людина епохи барокко — ренесансна життєрадісність і життєлюбність поєднувалась у ньому з глибокою, щирою релігійністю, а це породжувало внутрішню суперечливість його душевного світу, його індивідуальну душевну драму, хоч і живило потужною енергією його творчість. Цікавий він ще й тим, що не займав високих посад, не мав поважних титулів і, бувши освіченою людиною, лишався все життя рядовим орачем рідної культурної ниви. Належав Іван Величковський до того кола діячів, яке гуртувалося біля таких тодішніх культурно-ідеологічних та церковних проводирів, як Лазар Баранович і Варлаам Ясинський. Його літературна діяльність тісно зливається з літературною діяльністю не тільки цих тодішніх «стовпів» українського церковного, політичного і культурного життя, але й з літературною діяльністю їхніх молодших сучасників, зокрема Дмитра Туптала та Стефана Яворського.

Про особу Івана Величковського, про його життєві віхи, про побутовий грунт його творчості, як і про саму цю творчість, історія української літератури знає ще дуже мало.

До скупих біографічних відомостей, наведених С. І. Масловим, можемо додати лише доповнення і уточнення.

Насамперед це стосується дати поетової смерті. Досі вважалося, що Іван Величковський помер 1726 року. Проте в одному з документів початку XVIII ст. занотовано, що 3-го жовтня 1714 року Іван Іванович Величковський, «з духовенства знаменитая особа, єго милость честный господин отец, отческого его имени тезоименит, презвитер соборнои церкви Успенія пресвятыє богородицы полтавскои», продав «славетно урожоному єго милости пану Григорію Магденкови, милому тестеви своєму, купцеви и обивателеви полтавскому, половину млиновую c половиной хати в Новом СанжаровЂ, на р. ВорсклЂ, на низшей греблЂ, именно камень передній и ступ три c половиною фалюшов, купленую им, Иваном Величковским, у єи милости паней родителки своєи именем Марій Ивановои Величковскои, бувшои протопопинои полтавскои» за 500 злотых «готових грошей доброи монети єго царского пресвЂтлого величества сребними копійками» 1. В. Л. Модзалевський так коментує цей витяг, цитуючи інші місця того ж документа: «Отец его, Иван Величковский, пресвитер соборнои Успения пресвятой богородицы церкви полтавскои, «респектом прац своих, при оной же церкви значне роненних», владел «войсковою частью розмЂрових приходов c своєго власного млина на греблЂ Новосанжаровской» до сент[ября] 1701 г. Его жена, Мария Лукашевна, 7 сент[ября] 1701 г., будучи вдовою, получила универсал гетмана Мазепы на войсковую же часть c того же млина и 12 дек[абря] 1710 г. продала половину этого млина своєму сыну Ивану Величковскому за 350 злотых» 2.

1 В. Л. Модзалевский, Малороссийский родословник, т. III, К, 1912, стор. 248 — 249.

2 Tам же, стор. 248, примітка.

Тут ідеться про Івана Івановича Величковського, сина пресвітера (священика) полтавської соборної Успенської церкви Івана Величковського, тобто про сина нашого поета. 1690 року, присвячуючи свою збірочку «Зеґар з полузеґарком» Варлаамові Ясинському, поет саме так і підписується: «Іоанн Величковскій, недостойный презвитер святоуспенскій полтавскій».

Отже, поет Іван Величковський помер не 1726 року, а в перших числах вересня року 1701-го — до цього часу він ще одержував прибутки із свого млина, а 7-го вересня його жінку названо вже вдовою.

Певна дата вересня 1701 року дозволяє, йдучи, так би мовити, зверху вниз, від смерті до народження, визначити, бодай приблизно, окремі віхи й обставини життєвого шляху Івана Величковського, звичайно, раз у раз спираючись на гіпотетичні припущення, котрі, потребуючи додаткових підтверджень, мають стимулювати подальші розшуки і подальше вдумування в наявні художні та документальні тексти.

З останнього десятиліття поетового життя маємо дві підписані його іменем книжечки віршів. Першу з них — «Зеґар з полузеґарком» — автор датує 1690-м роком, другу — «Млеко» — роком 1691-м.

Вірші «Зеґара з полузеґарком», звичайно, могли бути створені й раніше. Але коли року 1690-го архімандрит Києво-Печерської лаври Варлаам Ясинський обирається митрополитом, Іван Величковський, прагнучи відзначити цю подію, оформляє їх у «книжицю» і офірує її «новоконсекрованному пастыре※. За давньою книжною традицією поет пише у посвяті: «Да не явлюся пред преосвященством Вашим, паном и пастиром моим, тощ, два пекторалики — єдин цЂлый, а другій полузеґаровый — приношу преосвященству Вашему, ясне в богу преосвященный архієрею. В правдЂ, не зе злота, a нЂ з сребра, але з подлого ума моєго, нЂбы з твердого желЂза, составленныє» 1.

Видимо, Іван Величковський офірує свої вірші новому митрополитові не з обов’язку і не з бажання звернути на себе увагу та заслужити прихильність найвищого церковного начальства. Він керується якимись іншими, не офіційними і не меркантильними міркуваннями.

У посвяті поет звертається до митрополита як до свого «великого добродія», називаючи його «мнЂ велице милостивим паном». У нього, отже, були якісь підстави саме так іменувати Варлаама Ясинського, Це підтверджується аналізом другого зшитка Софійського збірника, З листів, які в ньому записані, видно, що у поета було двоє братів — Віктор і Лаврентій, обидва ченці. Ієродиякон Віктор жив у Чернігові і був улюбленцем Лазаря Барановича. Він помер до 1673 року 2. Чернець Лаврентій, намісник святомикільського монастиря на Пивах, залежного від київського Микільсько-Пустинного монастиря, а, отже, і від Києво-Печерської лаври, був у дружніх стосунках з Лазарем Барановичем і Варлаамом Ясинським. 1673 року Лаврентій помер, і Варлаам Ясинський, тоді ігумен київського Братського монастиря і ректор Києво-Могилянської колегії, прийняв його смерть близько до серця. Він повідомляє Лазаря Барановича про цю сумну подію, наголошуючи на останній просьбі Лаврентія — подбати про його рідного брата Івана 3.

1 Пор. присвяту Памвою Бериндою своїх віршів єпіскопу львівському Ієремії Тисаровському (1616 р.):

...А иж я, нендзный, злота и сребра не маю,

ото, чим могу, тым тя, пане мой, витаю

(див.: А. И. Cычевcкая, Памва Беринда и его Вирши на рождество Христово и др[угии] дни. К., 1912, стор. 20).

2 Див. лист Варлаама Ясинського до Лазаря Барановича, стор, 155 нашого видання.

3 Див. той самий лист Варлаама Ясинського до Лазаря Барзновича.

Та опікування Варлаама Ясинського Іваном Величковським, певно, почалося ще тоді, коли поет учився в Києво-Могилянській колегії. Варлаам Ясинський ректорував у колегії протягом 1665 — 1673 років, а перед тим якийсь час міг працювати в ній рядовим викладачем. Можна припустити, що Іван Величковський — його учень і вихованець. Варлаам Ясинський — сам людина великого художнього обдарування, видатний педагог, знавець словесного мистецтва, письменник і оратор. Він не міг байдуже пройти повз небуденний поетичний хист Івана Величковського, мав дбайливо його вирощувати і підтримувати, сприяючи своєму здібному вихованцю і після того, як той вийшов поза стіни колегії. Він мав належно цінувати його талант і майстерність, а при нагоді міг спиратися на допомогу Івана Величковського і у власній літературній роботі.

Щодо цього вартий уваги один, щоправда вельми туманний, пасаж із листа Лазаря Барановича до Варлаама Ясинського, датованого, гіпотетично, часом між 24 червня і 17 липня 1669 року. Ведучи мову про літературні свої і свого кореспондента зайняття, автор листа, між іншим, кидає: «Судя по себе, жалею глаз твоей пречестности; — приставили б вы к этому делу кого-нибудь, молодшаго летами; от старых волов молодые пахать учатся; — и подлинно, хорошо б было, чтобы нам проложили дорогу; путники и ждут того; — по торной дороге скорее бы можно доехать, и мы могли б того дождаться, что последние будут первыми...» 1.

Для з’ясування стосунків між Іваном Величковським та Варлаамом Ясинським дуже багато може дати розкриття такого, наприклад, загадкового факту. В усіх прижиттєвих виданнях «Вінців», приписуваних Варлааму Ясинському (деякі з них приписуються також Дмитру Тупталу та Гавриїлу Донецькому) 2, е твори, які знаходимо у першому зшитку Софійського збірника.

1 Письма преосвященного Лазаря Барановича. C примечаниями. Издание второе. Чернигов, 1865, стор. 93. Лист цей опубліковано в російському перекладі з польського чи польсько-латинського оригіналу.

2 Божією милостію пресвЂтлійшим и державнЂйшим богом вЂнчанным благочестивЂйшим православным монархом, великим государєм нашим царєм и великим князєм Іоанну АлексЂєвичу, Петру АлексЂєвичу и великой государинЂ нашей благовЂрной царевнЂ и великой княжнЂ Софіи АлексЂєвнЂ, всея Великія и Малыа и БЂлыа Россіи самодержцем, и многих государств и земель, восточных и западных и сЂверных, отчичем и дЂдичем и наслЂдникам и государєм и обладателем, их царскому пресвЂтлому величеству, нашим всемилостивЂйшим великим государєм. Во время всесвЂтлаго праздника царственнаго, тридневнаго воскресенія царя царствующих господа бога и спаса нашего Ісуса Христа, смиреннопокланяємоє приношеніє трех вЂнцев молитвенных дванадесятозвЂздных, приличных трем святым заступникам их царского пресвЂтлаго величества тезоименитых. От святыя великія чудотворныя Лавры Печерскія Кіевскія. В лЂто от сотворенія міра 7196, от претворенія же 1688; ВЂнец молитв седмичных двенадесятзвЂздный. От усердіа благовЂйнаго души православно-благочестивыя, пред престолом царя царей и господа господей, имущаго на гла†своей вЂнцы многи и держащаго в руцЂ своєй десной седм звЂзд; та же и царицы небесныя одесную єго предстателници звЂздовЂнчанныя, и всЂх царствія небеснаго наслЂдников святых, якоже звЂзд в сла†в вышных различнЂ сіяющих: къ слаганію смиреннопоклонному уготованный. Сему же седмичному моленію приличны сут вЂнцы зде сіи: в недЂлю вЂнец пресвятой животворящей тронцы, Ісусу сладчайшему о всЂх єго господских праздниках, и пресвятой богородици о всЂх такожде єя праздниках богородичных. В понедЂлок святым аггелским силам. В второк святому великому пророку Предтечи и крестителю Христову Іоанну, и святой великомученицы ВарварЂ. В среду Успенію пресвятыя богородици. В четверток святым апостолом и святому чудотворцу Николаю. В пяток страстєм Христовым. В суботу всЂм святым и преподобным отцем нашим Антонію и θеодосію Печерским: ИзряднЂе же паки пресвятой богородици вЂнец той же, иже и в неділю. З типографіи Кієвопечерскои. Року 1694, януаріа 7. Про авторство «Вінців» див.: В. Н. Перетц, Украинская антология 1670 — 1680-х годов. — У кн.: В. Н. Перетц, Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVIII веков. — Сборник по Отделению русского языка и словесности Академии наук, т. І, вып. 3, Л., 1929, стор. 56 — 72.

Тексти у зшитку не є списками з друкованих видань. Характер різночитань наводить на думку, що рукописні тексти є першооригіналами, які потім редагувалися.

Саме духом доброзичливого опікування Варлаама Ясинського Іваном Величковським та духом поетичного співробітництва між ними можна пояснити ту обставину, що простий священик з Полтави наважується не тільки дарувати власні твори митрополитові, а й сміливо висловлювати йому свої міркування про те, яким повинен бути церковний і громадський діяч 1.

Із присвяти «Млека» тому ж Варлаамові Ясинському видно, що Іван Величковський свої «труди поетицкіє», зібрані у цій «книжеці», складав ще замолоду і наважився подати їх «до розсудку» митрополита, побоюючись, «аби и тая прошлих лЂт моих праця в тЂни забвенія не заставала...». Отже, видимо, якась його праця вже «зоставала в тЂни забвенія». На жаль, присвята збереглася не повністю: бракує її початку. З наявного уривку її можна лише здогадуватися, що Іван Величковський мав на увазі тут і інші свої творчі доробки.

У Полтаві Іван Величковський осів не пізніше 1687 року. Таке твердження випливає із запису українського літописця Самійла Величка про те, що саме в цей рік, «єгда же бысть под Полтавою чили в Полта†гетман Самойлович», Іван Величковський підніс йому в дар образ його патрона, святого Іоана Кущника, «з приложеніем под ним» віршів «своєи композитури» 2.

У друкованому тексті Літопису читаємо, що це відбулося «за отца Луки Семіоновича, старого протопопи Полтавского» 3.

1 Див. «Орацію», стор. 67 нашого видання.

2 Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. Составил Самоил Величко, бывший канцелярист канцелярии войска Запорожского, 1720. Издана временною комиссиею для разбора древних актов..., т. III, К., 1855, стор. 9 — 10.

3 Tам же.

Чому саме Івану Величковському доручив старий полтавський протопоп Лука Семіонович підносити дар від імені полтавців? Згадуємо, що, коментуючи цитований вище юридичний документ про продаж Іваном Івановичем Величковським млина Григорію Магденкові, В. Л. Модзалевський назвав жінку нашого поета Марією Лукашівною. А чи не була вона дочкою полтавського протопопа Луки Семіоновича? Тим більше, що в документі про неї йдеться як про «бувшу протопопину полтавську». Але ж досі не знайдено жодних певних відомостей про те, що її чоловік, поет Іван Величковський, був полтавським протопопом. Точно відомо, що в останні роки свого життя він називав себе простим священиком — «недостойним з презвітеров».

Звертаємося знову до Літопису Самійла Величка, але тепер уже не до опублікованого тексту, а до рукопису. Уважно вчитуємося у те місце, де йдеться про поета, — і знаходимо підтвердження нашого припущення. Розкриваючи титла у реченні, що його видавці Літопису прочитали як «за отца Луки Семіоновича, старого протопопи полтавского», одержуємо: «Зат[ь] отца Луки Семіоновича» 1. А тоді ж кому, як не своєму зятеві, про якого йшла слава як про «мужа благодати божія и мудрости полного» 2, уже відомого далеко за межами Полтави умінням складати урочисті вірші 3, міг доручити Лука Семіонович таку почесну і відповідальну місію? Не виключена можливість, що в цей час Іван Величковський уже був священиком при полтавській Святоуспенській соборній церкві.

У Літопису Самійла Величка під 1687 роком Івана Величковського названо «старим» 4.

1 Відділ рукописів та рідкісних книг Державної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград), Пог. 2020/3, арк. 557. Див. фотокопію цього аркуша (мал. № 2).

2 Див. там же.

3 Див. лист невідомого до Івана Величковського з проханням написати «нагробок», тобто епітафію Лаврентію Величковському, стор. 156 нашого видання.

4 Летопись... Составил Самоил Величко..., т. III. K., 1857, стор. 9.

Виникає питання: якого віку досяг на той час наш поет? Для Самійла Величка, який належав до одного покоління з поетовим сином в історичній ретроспективі Іван Величковський справді був старий. До того ж літописець мав якось відрізнити «старого» Івана Величковського від «молодих» Іванів Величковських — його сина й онука, теж відомих в час писання Літопису полтавських діячів. Однак, сягаючи в наших біографічних розшуках глибше, переконуємось, що «старість» поета у 1687 році була ще вельми відносною.

Як переконливо довів С. І. Маслов, вірші Івана Величковського до Лазаря Барановича від гурту чернігівських друкарів («товариства куншту типографського») побачили світ між 1680 — 1683 роками. Підписані вони як «нічна праця Івана Величковського». Отже, в цей час поет перебував у Чернігові і був зв’язаний з друкарнею Лазаря Барановича. Яку роботу виконував у Чернігові Іван Величковський, важко точно визначити, але його освіченість і «хитроумність», вболівання за розвиток рідної культури і, зокрема, поетичного мистецтва, засвідчені сучасниками і власною його творчою спадщиною, не дозволяють припустити, щоб він, бувши при Лазарі Барановичу, марнував свої можливості. Адже чернігівський архієпіскоп гостро потребував освічених і здібних до літературної праці співробітників. Це видно, скажімо, з його листа до тодішнього києво-печерського архімандрита Іннокентія Гізеля, який можна віднести до 1670 року. В цьому листі, просячи допомоги у підготовці до видання свого полемічного трактату «Нова міра старої віри...», він нарікає на брак серед свого оточення доброго латиніста: «Пускай бы кто-нибудь из отцев училищного братства переложил латынь, в одном месте c избытком употребленную, на язык польский; я не перелагал ради скорости; а на севере у меня скореє можно найти охотника, нежели латинщика; Киев этим славен...» 1 Була підходяща для Івана Величковського посада і в штаті чернігівської друкарні того ж Лазаря Барановича. В «Пунктах на споряженъя друкарнЂ», датованих 7 вересня 1679 року, в складі «товариства куншту типографського» згадується «потребнЂйший товариш», «способный до полщизны и руского писма», і вимагається «для задержанъя его прибавити, звыш инших прикладки, скилка книжок», тобто частину тиражу друкованих видань, яку він міг би продавати на власну користь 2.

1 Письма преосвященного Лазаря Барановича. C примечаниями. Издание второе. Чернигов, 1865, стор. 116 — 117. Лист цей опубліковано в російському перекладі з польського оригіналу. До слова «охотника» додано таку примітку: «Bocinnik» — польское слово, значит «охотник стрелять». Во время гетманщины звание стрелков составляло особый род сословия, из так называемых посполитых или черни, и из реестровых козаков. Их обязанность состояла в том, чтобы стрелять и ловить дичь и доставлять ее ко двору гетмана, полковникови проч.».

2 А. Лазаревский, Два документа к истории Черниговской типографии, — «Киевская старина», 1886, ноябрь, стор. 574 — 575.

Зіставлення цієї подробиці з фактом написання Іваном Величковським між 1680 — 1683 роками віршів на честь Лазаря Барановича від імені «товариства куншту типографського» чернігівської друкарні дає підставу для дуже імовірного припущення, що в Чернігові Іван Величковський працював саме в Барановичевій друкарні.

Ще в Чернігові у 80-х роках Іван Величковський міг висвятитися на священика і попувати при якійсь чернігівській церкві. Принаймні на цей час він мав уже бути одружений — його син Іван Іванович Величковський помер 1716 року, а року 1714 був уже полтавським протопопом, отже, мав народитися не пізніше кінця 70-х — початку 80-х років XVII ст.

Так чи інакше, а в 70-ті — 80-ті роки Іван Величковський жив у Чернігові, обертаючись у колі людей, які активно співробітничали з Лазарем Барановичем на культурно-освітній ниві. І саме з роботи при Лазарі Барановичі почався його трудовий шлях після навчання в Києво-Могилянській колегії, якщо, звичайно, прийняти гіпотезу, Що другий зшиток Софійського збірника — робочий записник поета. Тут бачимо чернеткові записи двох листів чернігівського архієпіскопа до гетьмана, а також список листа Варлаама Ясинського до Лазаря Барановича з характерним заголовком-вказівкою: «До преосвященаго архиєпіскопа так маєш писати». У цьому листі Варлаам Ясинський прямо називає «пана Іоана Величковского» («пана», а не «отця» — отже, ще світську людину!) «теперешним вЂрним слугою» Лазаря Барановича.

Усі листи датуються 1673 роком. Це останній рік ректорства Варлаама Ясинського в Києво-Могилянській колегії і його ігуменства в київському Братському монастирі. Пригадаймо, що Варлаам Ясинський був ректором протягом 1665 — 1673 років. Звідси випливає, що Іван Величковський міг закінчити колегію не раніше 1665 і не пізніше

1672 року, бо року 1673 бачимо його вже в Чернігові.

Доцільно зіставити ці дати з датами початкового етапу життя іншого великого українського письменника другої половини XVII — початку XVIII ст., сучасника нашого поета, близького до нього манерою творчості, а можливо, й шкільного його однокашника — Дмитра (тоді ще Данила) Туптала. Народився він 1651 року. До Києво-Могилянської колегії вступив року 1662-го, за ректорства видатного письменника Іоаникія Галятовського. Тоді в колегії діяли класи до риторики включно. Судячи з відомостей, що походять приблизно з 1673 року, стан колегії загалом був незавидний: «В школах порядку та й науки мало. Це тому, що нидіє Паллада без хліба [...]. Порції вчителям для їхнього підкріплення немає, трапеза часто буває блага, вчителі не мають найнеобхіднішого, а це збуджує в них більше тугу, аніж запопадливість у науці...» 1. 1665 року колегію було зруйновано; відновилася вона аж року 1669-го. Так що Тупталові довелося провчитися тільки три роки (1662 — 1665). Чи доучувався він пізніше, за ректорства Варлаама Ясинського, до наступного розорення колегії 1671 року — невідомо 2.

1 Див. «Ляментацию киевобратских монахов» кінця XVII ст. — «Киевская старина», 1884, октябрь, стор. 355.

2 Див.: И. А. Шляпкин, Св. Димитрий Ростовский и его время (1651 — 1709), СПб, 1891, стор. 5 — 6.

Дуже імовірно, що Іван Величковський, належачи до одного покоління з Дмитром Тупталом, народився наприкінці 40-х чи на самому початку 50-х років.

День народження Івана Величковського приблизно можна визначити відштовхнувшись від його імені. Він мав народитися в день, близький до дня пам’яті котрогось із святих Іванів (Іоанів). Якого ж святого Іоана вважав Вєличковський за свого покровителя? На це . дає відповідь посвята Варлааму Ясинському у «Зеґарі з полузеґар. ком». У ній поет називає себе «тезоіменитим» «возлегшому негдис на перси превысочайшаго архієрея», що його образ митрополит носить на собі, тобто Ісуса Христа. Тут мається на увазі Іоан Богослов (євангеліст), котрий «на тайной вечерЂ Ісусо†на перси возлег». Пам’ять же цього святого відзначається двічі на рік — день його народження 8 травня, а успіння — 26 вересня. У зв’язку з цим звертає на себе увагу та обставина, що власник і укладач другого зшитку Софійського збірника виписав із «книжки нЂякоись латинскои Цезарія Гейстербахценскаго, в Колоти друкованои» три легенди про Івана Хрестителя (Іоана Предтечу), в останній з яких герой «урівнює в правах» із собою Іоана Богослова, кажучи: «Іоан Євангелиста ровний мнЂ єст. Никогда же явися человЂк чистЂйший єго. Он душею вкупЂ и тЂлом дЂвственин. Єго Христос во апостольство избра, єго множей, неже прочиих апостол, возлюби, єму славу преображенія своєго показа. Он, благословенний, на тайной вечерЂ Ісусо†на персы возлег. Он умирающему, при крестЂ, предстояше. Єму чистий Христос чистую вручил матер. Он, паче иних євангелистов высочає мудрствуя и умныма очима на божество взирая, євангеліє своє сице написа: «В началЂ бЂ слово», і прочая. Он написа и Апокалипсис, скритоє обявленіє, над котороє в священних образЂх ничтоже єст таинственнЂйше. К тому многия притерпЂ узы, [... ] кипящ єлей, изгнанія. Сесих ради и иних многих добродЂтелей равный єст мнЂ...». Факт запису цієї хвали Іоану Богослову може бути одним із аргументів при обгрунтуванні гіпотези про те, що власником і заповнювачем другого зшитку був Іван Величковський.

Походити Іван Величковський може не з Полтави, як припускалося досі. Він міг лише прибитися до Полтави внаслідок одруження з полтавкою. Батьківщину ж його можна шукати і деінде, наприклад на Чернігівщині. Про те, що на Чернігівщині в середині XVII ст. жили Величковські, свідчить гетьманський універсал від 1670 року, де серед любецької шляхти, нагородженої за відвагу у боротьбі з турецько-татарською навалою, відзначено і якогось Прокопа Величковського 1. Чи не поетів це батько?

1 Див.: В. Л. Модзалевский, Малороссийский родословник, т. IV. СПб., 1900, стор. 192.

У Полтаві ж і на Полтавщині відомості про Величковських трапляються, здається, тільки починаючи з 1687 року, від згадки про нашого поета в Літопису Самійла Величка. Наприкінці XVIII ст. згадки про полтавських Величковських загасають. А на Чернігівщині, зокрема на Ніжинщині, Величковські — прямі нащадки поета — попують ще на початку XX ст.: саме у ніжинського священика Олександра Величковського 1908 року було виявлено рукописи «Зеґара з полузеґарком» і «Млека».

Підсумуємо основні припущення щодо біографії поета, йдучи тепер не згори вниз, а знизу вгору.

Іван Величковський народився у травні чи вересні якогось із останніх 1640-х чи перших 1650-х років, найімовірніше, на Чернігівщині. Навчання його у Києво-Могилянській колегії припадає на 1660-і роки. Безпосереднім його вихователем, учителем і покровителем був Варлаам Ясинський. З початку 1670-х років — він у Чернігові (можливо, спершу в Новгороді-Сіверському), на службі у Лазаря Барановича. Він близький до співробітників архієпіскопської друкарні, можливо, й сам належить до «товариства куншту типографського», виконуючи функції редактора і коректора. У Чернігові Іван Величковський живе не менше десяти років. Саме тут він одружується з Марією Лукашівною, дочкою полтавського протопопа Луки Семіоновича і, можливо, висвячується на попа. В Чернігові ж у нього народжується син Іван, котрий по смерті батька займе його посаду пресвітера полтавської соборної Успенської церкви і дослужиться до сану полтавського протопопа (ось звідки йде уявлення, що поет Іван Величковський був полтавським протопопом!). Можливо, тут же народжується і другий його син — Василь, у майбутньому протопоп борзенський. 1687 року Іван Величковський уже в Полтаві. Можливо, в цьому році він і стає пресвітером Успенської церкви. Йому ледве за сорок, а Самійло Величко називає його «старим», бо був ще й молодший Іван Величковський (син) — ровесник літописця! У Полтаві Іван Величковський попує до самої смерті, яка спіткала його у вересні 1701 року, на п’ятому або ледве на шостому десятилітті життя. Він є родоначальником династії пресвітерів полтавської соборної Успенської церкви. На це може вказувати і спадковість імені «Іван» у подальших (принаймні трьох) поколіннях полтавських Величковських, і та обставина, що саме ті з наступних поколінь Величковських, котрі звались Іванами, обіймали Успенську полтавську парафію. До третього покоління нашого поета належить і видатний релігійний діяч га письменник XVIII ст. Паїсій (Петро) Величковський (1722 — 1794). його батько, Іван Величковський, поетів онук, теж протоієрей полтавський, помер 1726 року (ось звідки походить помилкова дата смерті Івана Величковського-поета: його вважали за батька Паїсія, а він був його прадідом!). Отже, все те, що було відомо про три покоління Іванів Величковських — священиків Полтавської соборної Успенської церкви — досі приписувалось одній особі — нашому поетові.

Крім полтавської лінії нащадків Івана Величковського, розвивалася, як уже відзначалося, ще й лінія чернігівська, точніше, ніжинська, представлена на початку другим Івановим сином — Василем, борзенським протопопом, та його сином — поетовим онуком Іваном Васильовичем, ніжинським полковим обозним. Саме з цією лінією пов’язана доля рукописів творів Івана Величковського-поета, що має певне значення для атрибуції зшитків Софійського збірника та історії «двох книжиць» — «Зеґара з полузеґарком» та «Млека».

У Відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР під шифром Петров (ЦАМ) № 580 зберігається рукописний Києво-Печерський патерик середини XVII ст. За старовинним звичаєм власник цього рукопису зазначив знизу на берегах його аркушів: «Сей патерик Іоанна Величковского, обозного полкового нЂжинского, доставшийся от родителя єго, покойного Василія Величковского, протопопа борзенского, року 1741. Сей патерик даровал всечестнейшому отцу Петру Яковлеву, ігумену монастиря Косоуцкого, землЂ Молдавскои, Іван Василієвич Величковский, обозній полковий нєжинский, рады спасенія и вЂчнои памяти году 1749 февруарія 16 числа».

Почерк поміток на рукопису «двох книжиць» дуже подібний до почерку цього запису. На звороті обкладинки Софійського збірника теж знаходимо напис тим же почерком: «Премудрости наставник». Оскільки у XVIII ст. скорописні почерки набирають цілком виразного індивідуального забарвлення, дуже ймовірно, що у всіх трьох випадках маємо справу з рукою однієї і тієї ж особи, отже, ніжинського полкового обозного Івана Васильовича Величковського, поетового онука. Якщо це так, то можна твердити, що всі три рукописи належали якийсь час йому, діставшись, як і рукопис Патерика, очевидно, у спадщину від батька, котрий, у свою чергу, одержав їх від свого батька — нашого поета — при розподілі спадщини по його смерті або згодом, якимсь іншим чином, від свого брата — полтавського протопопа Івана Івановича Величковського. Це зайвий раз свідчить про те, що Софійський збірник, принаймні початкові два його зшитки, особливо цікаві для нас, як і «Д†книжицЂ», можуть походити від самого Івана Величковського.

Зараз немає змоги всебічно аналізувати художні властивості творів Івана Величковського. Це завдання окремого просторого дослідження, успішне здійснення якого стане можливе після остаточного атрибутування віршів Софійського збірника та упорядкування і введення в науковий обіг поетичної спадщини бодай найвидатніших сучасників Івана Величковського — Лазаря Барановича, Гавриїла Домецького, Івана Максимовича, Симеона Полоцького, Дмитра Туптала, Варлаама Ясинського та Стефана Яворського. Проте, зрозуміло, знехтувати цією проблемою, пишучи супровідну статтю до видання творів Івана Величковського, аж ніяк не випадає.

Художні властивості поезії Івана Величковського досі вивчалися лише побіжно, до уваги бралася не вся його спадщина, а тільки окремі твори, чи, в кращому разі, групи творів. Головна вада цих спроб підходу до історико-літературного осмислення спадщини Івана Величковського полягає в розриві змісту й форми. Одні дослідники вважали епіграматичну і, зокрема, «курйозну» форму за невідповідну для виразу «істин християнства» і на цій підставі негативно оцінювали цю форму. Інші ігнорували й ігнорують зміст — «істини християнства» і «відображення реальної дійсності», високо підносячи «майстерність», «техніку» — формалістично трактовані мистецькі якості.

Для самого поета розриву, неузгодженості, несумісності між формою і змістом не існувало. Застосування до «християнських матерій» епіграматичної форми, в тому числі й «курйозної», він вважав за цілком допустиме, прагнучи до синтезу змісту і форми. «Художність» його творів можна осягнути тільки при розгляді їх у єдності обох цих складників. «Християнський» зміст треба не ігнорувати — слід пробувати знайти в ньому відлуння змісту «національного» — реальної соціальної дійсності тогочасної України. Методологічним дороговказом при цьому може бути відома теза Ф. Енгельса про те, що за часів феодалізму «інтереси, потреби і вимоги окремих класів приховувались під релігійною оболонкою» 1.

1 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 7, стор. 343.

Об’єктивній оцінці спадщини Івана Величковського заважає невивченість «тла» його творчості. Формальна майстерність Івана Величковського оцінюється високо (цілком справедливо), але розглядається як явище унікальне, протиставляючись літературній практиці його сучасників (а це вже і несправедливо, і не відповідає дійсному станові речей). Вона — закономірна в контексті своєї епохи. Дуже талановита творчість Івана Величковського — не унікум, а одна з вершин (навіть щодо курйозного віршування і власне епіграми).

Творчу спадщину Івана Величковського слід розглядати комплексно, в усіх її жанрових проявах. Він виявив себе як талановитий поет не тільки в «малих формах», а й у формах більших.

За «ключ» до «секретів поетичної творчості» Івана Величковського має, безумовно, правити його власне розуміння своїх завдань і обов’язків як поета і громадянина, висловлене у передмові до «Млека» — видатній пам’ятці естетичної і літературознавчої думки другої половини XVII ст., яка досі ще належно не оцінена і не осмислена істориками тієї доби. При цьому варто спеціально підкреслити, що більшість думок, висловлених у цій передмові, стосується не тільки «курйозних віршів» Івана Величковського, але і всієї його творчості.

Як уже зазначалося, рукопис книжечки «Млеко, от овцы пастыру належноє, або труды поетицкіє, во честь преблагословеннои дЂвы Маріи составленные», який ми знаємо, датовано 1691 роком. Принаймні в цьому році він був, чи мав бути офірований митрополитові Варлааму Ясинському. Про це свідчить його титульна сторінка. Але чи є цей рік датою укладення збірки? У посвяті Варлааму Ясинському Іван Величковський називає цю книжечку чи зібрані в ній вірші своєю «млечною млоденческою працею». І справді, в рукописах, пов’язаних з іменем Івана Величковського, знаходимо кілька віршів, уміщених, у «Млеці». Та й самий характер усіх віршів книжечки та жанрових визначень, які кожному з цих віршів передують, з великою мірою ймовірності дає підстави відносити їх до часів студентства Івана Величковського. Але чи стосується це всього «Млека» як упорядкованої збірки, свідомо скомпонованого циклу, цільної системи, своєрідної поетики курйозних різновидів епіграматичного віршування, а чи тільки віршів, що її складають, або навіть їхніх первісних варіантів? На це питання певної відповіді дати не можемо. Не можемо також сказати, коли саме було написано «Предмову до чителника». Ясно тільки, що виникла вона одночасно із збіркою і що виникнення і збірки і передмови зумовлене наміром і надією автора побачити свої «штуки поетицкіє» «тыпом выдани».

Важливим історико-літературним фактом є вже самі ці намір і надія, оскільки вони засвідчують досить високий ступінь професійного самоусвідомлення автора як поета, котрий цілком виразно бачить своє призначення в тому, щоб «класти свій труд» «на оздобу отчизни нашеи и утЂху малороссійским сином єи, звлаща до читаня охочым и любомудрым», отже, вважає своїм обов’язком і завданням задоволення естетичних запитів і потреб читачів. Ця вже специфічно літературна, письменницька, професійна свідомість у передмові до «Млека» намагається звільнитися, вирватися, виламатися з пут традиційних християнських конфесійних уявлень про те, що художня, поетична творчість має служити «щегулне» (особливо, насамперед) «ку сла†бога славы и славнои владычици нашеи богородици и присно дЂвы Маріи».

Цікаві щодо цього настанови Івана Величковського читачам про те, як слід «споживати» його «поетицькі штучки». Той, хто буде його вірші «скоро читати», «не уважаючи, що ся в кождом за штучка замыкаєт», «мало, або жадного не отнесет пожитку». Лише той, хто «над кождим вЂршиком так ся много забавит, аж поки зрозумЂєт, що ся в нем за штучка замыкаєт, велце ся в них закохаєт». Труд сприйняття вірша споріднений з трудом його творення. Хоч «штучки поетицькі» коротенькі і маленькі, але «великую компонуючым их задают трудность и долгого, поки ся зложат, потребуют часу». Є серед них такі, «которыє и за мЂсяць ледво ся зложат». Із цим місцем передмови перегукується епіграма Івана Величковського «Пишущему стихи»:

Труда сущаго в писаній знати

Не может, иже сам не вЂсть писати.

Мнит быти легко писанія дЂло:

Три перста пишут, а все болит тЂло.

Отож і тому, хто хоче «отнести утЂху» з читання «поетицьких штучок», належить довго їх «поймовати», і не тільки самотужки, але й гуртом із іншими до читання охочими і любомудрими людьми: «єсли бы ся которая штучка здала быти до поймованя притрудною, слушная рЂч єдного и другого призвавши, сполне ся домышляти, гды ж всЂ все можем, а єдин всего знати не может, кромЂ всемогущаго бога...». Тут відбито характерну особливість бароккової естетики — піднесення естетичної цінності інтелектуального напруження, через яке осягається невідоме і незрозуміле, «розв’язування задачі», «розгадування загадки».

Проте пута християнської середньовічної традиції, особливо заскорузлої на православному грунті, ще вельми міцно утримують поетичні пориви Івана Величковського. Як митця, його ваблять іноземні «оздобныє и мистерніє штучки», але як правовірного християнина вони лякають його тим, що «не на славу божію, тылко на марныє сегосвЂтныє жарты выданыє». Його вихована православ’ям душа рішуче протестує проти світського літературного «формалізму», світської літературної «безідейності».

Із цієї суперечності творча натура Івана Величковського знаходить компромісний вихід: взяти з цих «іноземних оздобних і містерних сьогосвітніх штучок» «тылко способ» (форму) і прикласти його до пристойної релігійної матерії (змісту). Суперечність між світським і релігійним началом, між органічним світським світосприйманням і вихованою «православністю» є чи не основною психологічною пружиною нашого поета. Ця суперечність, спричиняючи драматичний, а може, навіть трагічний надрив у його душі (гостре відчуття страху перед «карами божими» за «гріховні» помисли, потяги і вчинки), створює ту творчу напругу, з якої раз у раз народжуються ліричні імпульси конкретних віршів, і одночасно гальмує його людську й письменницьку активність, звужує обшир його життєвої обсервації, не пускає його на неозорі гони власне поетичної ниви.

Відома нам літературна спадщина Івана Величковського відбиває певну його ідейну еволюцію. В 60 — 70-і роки він набагато мирськіший, вільнодумніший, ніж у 80 — 90-і роки. У ранній період творчості Іванові Величковському імпонує афористична заява Джона Овена про те, що він пише вірші і для духовних і для світських читачів. Прагне задовольнити і тих і других і сам Іван Величковський, з однаковим успіхом розробляючи як релігійну, так і суто світську тематику, іноді навіть вільнодумно трактуючи деякі традиційні християнські мотиви, а то й впадаючи у зовсім погансько-фривольний тон. Деякі положення християнського віровчення Іван Величковський трактує дуже сміливо, в дусі ранньохристиянського демократизму, ренесансного гуманізму, здорового посполитого світорозуміння. У зшитку II він фіксує, наприклад, таку апофегму: «Спытано раз єдного филіозофа: «Що бог чинить?». ОтповидЂл: «Високіє рЂчи понижаєт, а низькіє вивишаєт». Далі в тому ж зшитку знаходимо таке розумування «о шляхетст†альбо о благородій»: «Єдина у бога свобода єст не работати грЂхам. За найбольшое у бога почитаєтся благородіє славну быти добродЂтельми». Іноді він наважується ставити навіть блюзнірські, з ортодоксального погляду, але цілком відповідні ренесансному струменю бароккової культури запитання, як, наприклад, запитання про страшний суд:

На суд оний, на котором на все и всЂ люде

ОтвЂт дадут, чи досить єдиного дня буде?

Цілком світський характер має більшість епіграм, переспіваних Іваном Величковським за Джоном Овеном. Дуже цікаві щодо цього вірші «власної праці» Івана Величковського «Ліствиця Іаковля» чи «Пиворізові».

У 80 — 90-і роки настрої Івана Величковського помітно змінюються. Тепер поета раз у раз опановує благочестивий молитовний ліризм, прагнення до каяття за свої людські слабості, за свою нестійкість перед життєвими спокусами. Це дуже характерний, наскрізний мотив його зрілої лірики. Один з найпримітніших ідейних настроїв у поезіях із зшитка I — настрій каяття за колишні прогрішення, за негідну християнина минулу поведінку. Мотив цей у даному разі, мабуть, не просто традиційно-християнський. У ньому відчуваються індивідуальні, автобіографічні нотки, посилювані його настійністю, повторюваністю, наскрізністю. Настрій цей цілком природний для глибоко релігійної людини, яка довго залишалася світською, людини емоційної, активної, жадібної до всіх радощів життя і яка на схилі віку, ставши священиком, провадить переоцінку своїх діянь. Тут і страх перед неминучістю кари, і надія на милосердність Христа («Почто тебЂ связанны, Ісусе мой, руцЂ?..») та заступництво його матері («Пред рождеством неврежденна...») чи святих — Івана Богослова («Богослове, умоли слова воплощенна, да не будет ми душа адом поглощенна»), Івана Златоуста («К Златоусту бренными устнами молюся...»), Варвари («Варваро, от варварска храни нас находа...») — і муки сумління, і спроби самовиправдання та відведення від себе «гніву божого»:

C орудіи страшными в сердци сЂдиши,

Ісусе мой, да тЂми грЂхи мои казниши.

Казни грЂхи, но мене пощади самаго,

Да аз, злый, єдинаго тя знаю благаго.

Тут маємо показове для бароккової психології опредмечення своїх гріхів, поєднане з намаганням відділити себе самого від них і тим самим уникнути розплати, а також показове для бароккової поетики дещо натуралістичне, надмірно опредмечене і дещо блюзнірське уособлення мук совісті в образі Ісуса-інквізитора, який сидить у серці ліричного героя «с орудіи страшными», щоб ними карати його гріхи.

Ліричний герой віршів із зшитку І має «о грЂсєх скорб многу», він валяється «во грЂховной тинЂ», він «грЂшник большій», ніж Марія Магдалина, а тому прагне зайняти її місце біля Христових ніг, щоб, ридаючи, шукати прощення, благати божої милості («Ко МагдалинЂ, плачущой у ног Христовых, глагол грЂшного»). У цьому вірші знайшло яскравий вияв характерне для барокко вільне, фамільярне ставлення до святих — грішник, ліричний герой, вельми категорично вимагає від Магдалини, щоб та поступилася йому місцем біля ніг Христових, оскільки вона їх уже «довольно слезами омочила» і, одержавши прощення своїм гріхам, «до сытости серце усладила».

Разом з тим світські мотиви, настрої, образи, ідеї не зникають з поезії Івана Величковського. Він продовжує їх культивувати і досягає у цій справі нових успіхів — досить згадати «Вірші про Дедала». Проте здебільшого мирський струмінь у зрілій творчості Івана Величковського не відмежовується різко від струменю релігійного, як це було в 60 — 70-х роках, а зливається з ним в одних і тих самих віршах, підпорядковуючись релігійним настроям, розчиняючись у них.

Цікавий ідейний мотив поезії Івана Величковського — заклик до конкретної діяльності, до реалізації «віри» в «ділах». Цей мотив (навіяний, можливо, антилютеранською полемікою), привабливий сам по собі, був актуальним і прогресивним в тодішніх українських умовах — вимога громадянської активності! — важливий ще для нас і як атрибутивна ознака, на підставі якої можна пов’язати з особою Івана Величковського деякі твори, вміщені в зшитку І.

Цей мотив розробляється у «Віршах про Дедала», приналежність яких Іванові Величковському засвідчена Самійлом Величком:

От земного вигнаня хто хочет до неба

ЗалетЂти, первей крил добрих дЂл єму потреба.

Рекл би ктось: сама вЂра до неба досягнет!

ОтвЂщаю: и кождій того з вЂри прагнет;

Леч питаю: мертвій труп лЂтати чи может?

A вЂра, без дЂл мертва, як же то возможет?

ВЂра єдно єсть крыло, о єдном несмЂло

КрилЂ летЂти, звлаща морем страшно дЂло.

Прето добродЂтели не єднои потреба,

Абысьмо залетЂли беспечно до неба.

У зшитку І міститься діалог «БесЂда человЂка з богом», який розвиває той же ідейний мотив, використовуючи споріднену образну систему. «Чоловік», звертаючись до бога, висловлює надію, що йому «вомЂнится» «вЂра вмЂсто дЂл», і, отже, милість божа буде явлена йому «з вЂри, не от дЂл». Бог рішуче розвіює цю надію:

Без вЂры невозможно спастися нЂкому.

То истинна. Но вЂра не поможет злому,

Аще при вЂрЂ добрых дЂл не исполняєт.

Апостола моєго слыши, что вЂщаєт:

ВЂра без дЂл мертва єст, якоже и тЂло

Не движется без душЂ. ВЂру живить дЂло.

ВЂра и добродЂтель, суть то двоє крила,

На двоих тЂх вся висить спасенія сила.

Не может єдним крилом птица поднестися,

Невозможно самою вЂрою спастися.

Должна птица обЂма крилома лЂтати,

Должен человЂк вЂру и дЂла стяжати.

Звертає на себе увагу така показова у філософському плані деталь: з душею порівнюється не віра, а діла; віра ж зіставляється з тілом! Отже, для поета первинною категорією є діла, а віру він трактує як категорію вторинну.

Які ж діла імпонують Івану Величковському? В абстракції — звичайні християнські доброчинності — віра, надія, любов, чистість, послух, убозтво — втілені в житті Самойловичевого патрона святого Іоана Кущника. В проекції ж на українську дійсність XVII ст. і на гетьманську гідність адресата ці абстрактні морально-етичні форми наповнюються конкретнішим вмістом. Гетьманові належить розширювати честь божеську, устрашати ворогів, бути «чулим и осторожним», «покой в милой отчизнЂ... устрояти», мурувати церкви, прикрашаючи їх іконами, учених любити, бути особливим патроном наукам, з котрих росте слава, оздоба, підпора і скора утіха «милой отчизнЂ».

Це не стільки панегіричне приписування якостей ідеального вождя Іванові Самойловичу, скільки програма вимог до нього і гетьмана взагалі від імені інтелігентних кіл тогочасного українського громадянства, декларована в момент, коли булава виприсала з рук Самойловича під тиском опозиційних йому сил. Пригадаймо, що Самойловичів наступник Іван Мазепа набував собі політичний капітал великою мірою за рахунок реалізації культурницьких вимог, висловлених Іваном Величковським.

Відповідно намагається діяти — в межах скромних можливостей приватної людини, рядового «сина отчизни», наділеного літературним хистом — і сам Іван Величковський. Впадає в око висока патріотична настроєність його естетичної свідомості. Істотним стимулом літературної діяльності нашого поета є здорова заздрість до сусідів, до того, що, як пише він у передмові до «Млека», «многіи народове, звлаща в науках обфитуючіє, много мают не тылко ораторских, але и поетицких чудне а мистерне природным их языком от высоких разумов составленных трудолюбій, которыми и сами ся тЂшат и потомков своих довцЂпы острят». Показове, знову-таки, наголошення на естетичній функції «поетицьких трудолюбій», на «втісі», яку вони дають людям, а також на притаманній їм педагогічній функції, на їхній здатності «гострити дотепи нащадків». Дуже важливий з історико-літературного погляду є факт спеціального відзначення Іваном Величковським тієї обставини, що «високі розуми» багатьох сусідів складають «поетицькі трудолюбія» «природным их языком». Він засвідчує, що за часів Івана Величковського в колі «малоросійських синів, звлаща до читання охочих і любомудрих», проблема застосування в літературній творчості «своєї природної мови» стояла гостро і дебатувалася жваво. «Яко истинный сын малороссійскои отчизны нашеи» Іван Величковський «боліє серцем» на те, що на Україні досі немає подібних «поетицьких трудолюбій», «таких трудов» «типом виданих», а тому з своєї «горливости ку милой отчизнЂ» він умишляє «нЂкоторыє значнЂйшыє штучки поетицкіє рускым языком выразити». При цьому його не задовольняє можливість простого пересадження «іноземних штучок» на рідний літературний грунт шляхом перекладу. Він прагне «виразити» «найзначніші штучки поетицькі» своєю рідною мовою, «не з якого языка на рускій оныє переводячи, але власною працею моєю ново на подобенство інородных составляючи, а нЂкоторыє и цЂле русскіє способы вынайдуючи, которые иншым языком анЂ ся могут выразити».

Остання сторінка «Віршів до Лазаря Барановича» з підписом Івана Величковського.

Cторінка з рукописного Літопису Самійла Величка, де йдеться про Івана Величковського (Ленінград, Державна публічна б-ка ім. М. Є. Салтикова-Щедріна, фонд Пог. 2020/3, арк. 557 зв.).

Намір укладати власні твори «на подобенство інородних» цілком відповідає одному з провідних принципів тогочасної естетики та поетики — принципу наслідування, який передбачав і стверджував «вторинне відображення дійсності» в художній творчості через добування сюжетної матерії насамперед із авторитетних літературних джерел. А от намір винаходити деякі «і ціле руські способи», котрі «іншим язиком ані ся могуть виразити» — істотний крок уперед до новочасного мистецтва, одним із провідних принципів якого стає принцип «первинного», безпосереднього відображення дійсності через пряму обсервацію художника. Ця дійсність не тільки відбивається, але й оцінюється у віршах Івана Величковського. Звичайно, все це пропускається поетом крізь призму християнського світосприймання і світорозуміння.

Соціальні симпатії Івана Величковського, при чому, ймовірніше, Івана Величковського зрілого чи, навіть пізнього, може, вже часів його попування, виявляє вірш «О убогом и богатом, молящимся в церкви». Природно, що соціальний світогляд автора не виходить за межі християнських, євангельських уявлень, але все ж його симпатії цілком певно схиляються на бік «убогих». Критерієм, з яким він підходить до порівняльної оцінки убогого і багатого, є відносна здатність, міра здатності кожного з них повністю присвятити себе богові. Критерій, звичайно, вузький, однобічний, так би мовити, надто специфічний, суто християнський і спеціально «душпастирський», опертий більше на євангельській традиції, ніж на живих роздумах над реальною дійсністю, та все ж висновки, до яких приходить поет сімнадцятого століття, при всій своїй прямолінійності й наївності, знаходять сприятливе відлуння і в серцях соціалістично вихованих читачів століття двадцятого. «ПростЂ к Христу ум вперен нища и убога», — каже поет. Не маючи жодних скарбів, в яких міг би своє «сердце углубити», бідний любить тільки бога, тільки до нього «возносить ум і сердце» «в молебну годину». Не так багатий. Розум «имущаго стяжанія многа» «разсЂян». Хоч здається, що багатий молиться «прилЂжно», та насправді він «разнствовати зрится».

В дому злато и сребро, разлычнія служби,

Тамо дЂла, овамо пировнія дружбы,

Всюду же прілпе серце, ум имать мысль многу,

Убо усты молиться, нЂсть же сердце к богу.

Та бог добре знає «сердечныя бездны» кождого, тому-то «тщи у него богати, нищи небезмездны». А оскільки божа прихильність на боці убогих, прихильний до них і поет.

У «Минутах» із «Зеґара» зло асоціюється в уяві Івана Величковського з якостями, прагненнями, звичками, діями насамперед сильних світу сього. Це — слава, багатство, честь, пияцтво, помпа, гордість, пиха, хвальба, високі думи, похлібство, пещоти, банкети, пиятики, служби, дружби, жарти, сміхи, утіхи, розкоші, скарби, ради, зради, хитрість, ошуканство, клямство, заздрість, ненависть, урода, тілесна краса, мужність, сила, красномовство, удатність, справність, драпіжства, кривоприсяжства. Все це марності сього світу, несталі і нетривалі. Всі вони минуть:

Не пребудет богатство, ни сніидет слава,

Нашедши бо смерть вся сія погубит.

На протилежному полюсі «добра» поет концентрує явища, які асоціюються з приниженими і упослідженими: хвороби, переслідування, муки, біди, жалі, сльози, обиди, рани, наруги, голод, спрагу, наготу, убозтво, каліцтво, сліпоту, німоту, хромоту, труди, невчаси, невпокої. Явища ці — «всякоє зло», але терпіти його доводиться здебільшого «добрим».

Вже замолоду Іван Величковський ставився без будь-якої поваги і до набування багатства, і до панства, що виразно засвідчує його переспівана за Джоном Овеном епіграма про великого пана-магната, котрий притягає золото, як магніт залізо (поет грає на словах-омонімах «магнас» і «магнес»). Скептично ставиться він і до «царського стану», кажучи слідом за тим же Джоном Овеном:

Иншій не хочет, иншій боится сказати

Правди царєм. О нендзный стан царский! — з тонд знати.

Обстоюючи по-християнському трактовану ідею рівності всіх людей, Іван Величковський приділяє багато уваги надзвичайно популярній у мистецтві епохи барокко темі несподіваності, неминучості, невідворотності, всевладності смерті, байдужої до сьогосвітних соціальних градацій та ієрархій, і взаємозв’язаній з темою смерті темі часу — його швидкоплинності, невпинності — темам, що не втратили своєї життєвої активності і в нові часи: пригадаймо хоч би Шевченкового «Косаря». Цій темі у зшитку І присвячено цілу добірку віршів: дві короткі епіграми («На образ юноши красящагося, єму же смерть тайно вослЂдуєт» і «На образ старца, держащаго клепсидру»), епітафію «Нагробок» і цикл із п’яти споріднених між собою темою, настроєм і образами ліричних роздумів, що його умовно можна назвати «Віршами про смерть». Цій же темі присвячено і весь «Зеґар».

Ось епіграма Івана Величковського «На образ юноши красящагося, єму же смерть тайно вослЂдуєт»:

Не зЂло, вюноше красный, веселися,

Кто татски вослЂд тебе ходит, обозрися:

Се тя смерть прежде часа в гробЂ хощет мЂти,

ВЂсть коса и красныє потинати цвЂти.

Той же мотив розвивається в епіграмі «На образ старца, держащаго клепсидру»:

Всує, старче, клепсидрным пЂском измЂряєш

Дни твоя и толико єще жити чаєш,

Не вЂси, минуту ли проживеш цЂлу,

Много єст пЂска в гробЂ, а нЂст жизни тЂлу.

Перший із п’яти віршів про смерть близький образно і тематично, ідейно і настроєво і до фіналу Сковородиної сатири «Всякому городу нрав і права...», і до Шевченкового «Косаря». У Григорія Сковороди, читаємо:

Смерте страшна, замашная косо!

Ты не щадиш т царских волосов,

Ты не глядиш, гдЂ мужик, a гдЂ царь, —

Все жереш так, как солому пожар.

Кто ж на ея плюет острую сталь?

Тот, чія совЂсть, как чистый хрусталь...1

1 Григорій Сковорода, Твори в двох томах, т. II, К., Вид-во АН УРСР, 1961, стор. 20.

Іван Величковський розмірковує про це так:

НЂст, иже укриєтся пред тобою, смерте!

О горе! Цар или раб — должен єст умерти.

Ты всяку твар движиму в гробЂ полагаєш,

Нища c князя на суд равну поставляєш.

О смерте, коль ти страшну косу дано в руцЂ!

Блажен, єго же вЂчной не предаси муцЂ!

Спорідненість обох фрагментів, як бачимо, щонайближча.

Не забуває Іван Величковський і про постійні війни, що розоряли тоді Україну, часті ворожі напади, зокрема турецько-татарські. Звертаючись до святої Варвари, він молить її хранити «нас» «от варварска... находа». Поет славить «добра воина», який, наслідуючи Христу, «здався на раны», «страдав до смерти», але був «врагов побЂдитель».

Отже, навіть побіжні, первісні «проби» ідейно-тематичного «грунту» віршів Івана Величковського приводять до висновку, що ці вірші багаті на думки, злободенні для поетової сучасності, але приховані від нас специфікою тодішнього сприймання і розуміння соціальної дійсності. Придивившись уважніше, переконуємося, що змістовною, актуальною, історично прогресивною була і сама «гіпертрофія форми», властива нашому поетові, оскільки вона об’єктивно вела до секуляри. зації літератури від теології, до осягнення іманентної цінності для суспільства і для індивідууму естетичного, до емансипації поетичної творчості як самостійної галузі суспільної свідомості, до самоствердження красного письменства у новочасному розумінні цього явища.

Завдання дальшого вивчення творчості Івана Величковського полягає не в тому, щоб належно оцінити форму його віршів, ігноруючи їхній зміст (бо глибоко зрозуміти форму, ізольовану від змісту, неможливо, як і глибоко зрозуміти зміст у відриві від форми), а в тому, щоб збагнути оформлений зміст і наповнену змістом форму. І не тільки зміст «зовнішній» — релігійну форму («оболонку») змісту «внутрішнього» (соціального, історичного, філософського), але й зміст «внутрішній», проникнувши до нього крізь зміст «зовнішній». Тільки опанувавши змістом поезії Івана Величковського на обох цих рівнях, можна буде опанувати і змістовність її художньої форми 1.

Редактор та упорядники вважають за свій обов’язок скласти щиру подяку всім товаришам, які сприяли в роботі над укладанням цієї книжки. Матеріали з архіву С. Маслова надали упорядникам родичі вченого — його син Ю. С. Маслов та племінниця І. О. Лучник. Самовіддано співробітничали з упорядниками архівісти — колективи Відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР; Відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР; Центрального архіву давніх актів (Москва). Активно допомагала упорядникам також завідуюча Відділом стародруків Всесоюзної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна T. H. Каменева. У роботі над іншомовними текстами велику допомогу подала Г. І. Ломонос-Рівна.

В. П. Колосова, В. І. Крекотень

1 Публіковані у цій книжці тексти писано староукраїнською, старопольською та латинською мовами.

Староукраїнські тексти відтворюємо засобами новітньої східнослов’янської графіки. У зв’язку з цим давні кириличні літери, відсутні в новітніх східнослов’янських алфавітах, замінюємо, а саме: йотоване «є» на є; «ксі» на кс; «псі» на пс; «омегу» на о; «у» та «оу» на у; «юс малий» на я; «іжицю» на и або в. Виняток робимо для θ та Ђ, які зберігаємо, з огляду на специфічність їхнього звучання в староукраїнській мові (θ вимовлялася здебільшого як т, Ђ — як і). У публікованих староукраїнських текстах іноді вживаються окремі латинські літери. Замінюємо їх на відповідні українські, а саме: g на г; m на м; t на т.

Орфографію рукописів, з яких відтворюються публіковані тексти, зберігаємо з усіма її непослідовностями. У рукопису ЦНБ АН УРСР 699/621с часто трапляються подвійні написання (паралельні варіанти) фонем «і», «и», «ы»: над первісною літерою надписано іншу. В цих випадках надписану літеру ставимо в ламаних дужках після первісної. Титла розкриваємо, виносні надрядкові літери та лігатури вносимо в рядок, «ъ» в кінці слів, якщо він означає м’якість попереднього приголосного, опускаємо; коли ж він означає твердість попереднього приголосного («смертъ», «честъ») — замінюємо на «ь» («смерть», «честь»). Вживання великих та малих літер і пунктуацію упорядковуємо з максимальним наближенням до сучасних норм. Слов’янські літери, що позначають числа, замінюємо на відповідні арабські цифри. У текстах «Зеґара» та «Млека» зберігаємо послідовно проставлені в рукопису наголоси.

Старопольські та латинські тексти відтворюємо без жодних змін.

Механічні помилки рукописів виправляємо, роблячи належні застереження. Лакуни по можливості заповнюємо, беручи відновлені чи доповнені місця в квадратові дужки. У квадратових дужках подаємо також виправлення та доповнення, внесені в авторські посилання на джерела. Переклади іншомовних текстів та редакційні зауваження подаємо у посторінкових примітках, позначених цифрами.

Біографія

Популярні твори:

  • Твори у PDF (Вірші до Лазаря Барановича, Вірші до Івана Самойловича, Дзиґар цілий і напівдзиґарик, Автор до читальника, Вірші на герб Ясинських, Вірші під зображенням богородиці, Минути, Квадрантес, Орація до найяснійшого новопосвяченого митрополита, Молоко, Вірші на герб митрополита Варлаама Ясинського, Луна, Рак літеральний, Рак словесний, Рак всуперечслівний, Четверогранний, Згідний, Порядний непорядок, Суголосний, Абетковий, Акростихиси, Програма, анаграма, епиграма, Багатоперемінний, Лабиринт 1,2,3,4, Стовп, Пересічний, Остання штучка)

Критика

Читати також


Вибір редакції
up