Василь Стефаник. Новина
«У селi сталася новина, що Гриць Летючий утопив у рiцi свою дiвчинку. Вiн хотiв утопити i старшу, але випросилася. Вiдколи Грициха вмерла, то вiн бiдував. Не мiг собi дати ради з дiтьми без жiнки. Нiхто за нього не хотiв пiти замiж, бо коби-то лишень дiти, але то ще й бiда i нестатки. Мучився Гриць цiлi два роки сам iз дрiбними дiтьми. Нiхто за нього не знав, як вiн живе, що дiє, хiба найближчi сусiди. Оповiдали вони, що Гриць цiлу зиму майже не палив у хатi, а зимував разом iз дiвчатами на печi».
Пiсля смертi жiнки Гриць молився на увесь свiт, злими словами згадував жiнку покiйну i лаяв дiвчат, але тi не ображалися – звикли. «ïли хлiб на печi, i дивитися на них було страшно i жаль. Бог знає як дрiбненькi кiсточки держалися вкупi? Лише четверо гарних очей, що були живi i що мали вагу. Здавалося, що тi очi важили би так, як олово, а решта тiла, якби не очi, то полетiла би з вiтром, як пiр'я. Та й тепер, як вони ïли сухий хлiб, то здавалося, що кiстки в лицi потрiскають».
«Мерцi», – так подумав про них Гриць, спостерiгаючи, як ïли дiвчата. Йому було так жаль дочок, що страждали вiд голоду, але нiчого не мiг вдiяти. Тяжка дума гнiтила його, мов камiнь, вiн навiть у хатi боявся сидiти, почорнiв, очi запали. I ось одного вечора прийшов Гриць додому, нагодував дiвчат бараболей i сказав, щоб тi злiзали з печi, бо вони йдуть у гостi. Потiм одягнув дiтей i вийшов з ними.
«Йшов довго луками та став на горi. У мiсячнiм свiтi розстелилася на долинi рiка, як велика струя живого срiбла. Гриць здригнувся, бо блискуча рiка заморозила його, а той камiнь на грудях став ще тяжчий. Задихався i ледве мiг нести маленьку Доцьку».
Спустилися до рiки. Гриць скреготав зубами, вiдчував у грудях справжнiсiнький пекельний вогонь, що пiку серце та в голову. Бiля самоï рiки не витримав i побiг, лишивши старшу дочку. «Гриць борзенько взяв Доцьку i з усiєï сили кинув у воду.
Йому стало легше, i вiн заговорив скоро:
– Скажу панам, що не було нiякоï ради: анi ïсти що, анi в хатi затопити, анi випрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо – м завинив, та й на шибеницу!»
Старша дочка Гандзуня, побачивши смерть молодшоï, почала просити батька: «Дєдику, не топiть мене, не топiть, не топiть!
– Нi, нi, не буду, але Доцi вже лiпше буде, як тобi. То вертайся до села, а я йду мелдуватися [ повiдомляти про щось, тут зiзнаватися]. А дi, оце в стежечко в йди , геть – геть аж угору, а там прийдеш до першоï хати, та й увiйди, та й кажи, що так i так, дєда хотiли мене утопити, але я си вiпросила та й прийшла, аби – сте ви мене переночували. А завтра кажи: може би ви мене де най-мили до дитини бавити. Гай, iди, бо то нiч». Ще й дав Гриць ïй палицю, щоб вiдбиватися вiд собак, якщо нападуть. Не бажає ïй зла батько, переймається ïï долею: «Будеш бiдити змалку, а потiм пiдеш у мамки та й знов лиш бiдити».
А сам закочує штани, «аби перейти рiку, бо туда була дорога до мiста. Вступив уже у воду по кiстки та задеревiв.
– Мнє оца i сина i свiтого духа аминь. Очинаш, iже єси на небесi i на землi...
Вернувся i пiшов до моста».
Твори
Критика
