Гедонізм у новелістиці Марка Черемшини
Лариса Горболіс
(Радість існування на землі як етико-естетичне вираження сутності релігійного буття українця)
Творчий доробок українських письменників кінця XIX – початку XX ст. дедалі частіше привертає увагу сучасних літературознавців: студіюють стильову специфіку прози митців, простежують співзвучність художньо-виражальної системи з надбаннями модернізму тощо. Безперечно, зазначені проблеми важливі, але часто при цьому спрощується значеннєвість духовної культури, а це призводить до викривлення загальної картини літературного процесу, до поверховості в оцінці спадщини митця, надто ж тих письменників, які були чутливими до специфіки національного буття, характеру народу та ін.
Про багатий духовний простір гуцулів, так майстерно відображений Марком Черемшиною, мовилося чимало. Літературознавці О. Засенко, О. Гнідан ґрунтовно дослідили зв’язки новелістики прозаїка з народно-поетичними зразками, виявили новий рівень освоєння фольклору, з'ясували особливості психологізму, архітектоніки прози. І все ж лишається невисвітленою релігійна духовність горян, розглянути яку доречно крізь призму етико-естетичної проблеми, що концентрується навколо гедоністичного сприймання й розуміння світу.
Сповнені глибокого розуміння народної психології, культури, атмосфери селянського життя, твори Марка Черемшини яскраво представляють філософію життя гуцулів, основою якої є гедонізм. Про цю грань буття верховинців зауважував свого часу М. Зеров: «Черемшининій Гуцулії властивий гедонізм. Насолода життьова — найголовніша заповідь для-багатьох його героїв. Нажитися, набутися на цілім світі — то найбільше добро для їх поганського світовідчування». Але критик, здається, однобічно трактував життя гуцулів. Тому варто дослідити поведінкову модель персонажів Марка Черемшини, що дасть можливість виявити онтологічні джерела свободи героїв, обгрунтувати доцільність виведення людини в центр зображуваних подій.
Слід наголосити, що корені гедонізму глибиняться в індоєвропейській культурі, оскільки, як стверджують дослідники, «основа ведійської релігії — обожнювання сил природи, славлення радості життя, вшанування культу предків». Ці найголовніші риси, що їх мала релігія українців-русичів до прийняття християнства, яскраво виявляються і в XIX ст., у чому переконують художні твори Марка Черемшини.
Бажання повноцінно працювати, відчувати радість, щастя не варто трактувати як зверхнє ставлення персонажів Марка Черемшини до життя, це природна реакція їхньої душі, зболеної матеріальними нестатками, воєнними та іншими проблемами. Справді, як зауважує літературознавець О. Гнідан, «тяжкий матеріальний стан, віддаленість від культурних центрів, специфічні умови в горах зумовили збереження первісного в побуті, культурі, світогляді гуцулів». Новелістика письменника засвідчує, що гедонізм не схематизує, не спрощує релігійної культури, народних звичаїв, способу життя, він підтримує бажання героїв бути природними, щирими, правдивими у ставленні до інших, щасливими в особистому житті, є своєрідним антиподом будь-яким виявам аскетизму. Радість існування на землі сприяє художній організації прози Марка Черемшини, оскільки:
1) характеризує вчинки, психологічні особливості, світогляд, цінності, вірування героїв;
2) формує спосіб життя персонажа, охоплює всі сфери його зовнішньої і внутрішньої діяльності;
3) визначає душевний стан героїв, за допомогою якого виявляється стильово-настроєва домінанта твору.
Тому вивчення цих аспектів допоможе мотивувати соціальну поведінку героїв новел Марка Черемшини, з’ясувати їх мислительні особливості, способи світосприйняття, а отже, осягнути глибинні шари національної свідомості.
Естетизм звичаєво-обрядових дійств гуцулів, оригінальність пісенних зразків тощо свідчать про багатство внутрішнього світу їхніх предків. Релігія пращурів, що модифікувалась у поезії життя, є свідченням неперервності нитки історії, неперебутності скарбів народної культури. «Поезія до такої міри зріднила нас із древньою одухотвореною філософією природи, — писав англійський етнограф Е. Тайлор, — що ми без особливих зусиль можемо уявити собі водяний смерч гігантським велетнем...». У контексті цих думок стають зрозумілими слова Марка Черемшини: «Коли б мені дозволено було перемінитись у птаха, то вибрав би я собі жайворонка». У такому уявно-допустовому образі відчутні ознаки архетипного мислення, коли людина вважала себе часткою природи. Адже «не існує жодного враження, яке б у розвитку не залишало в собі минувшини та теперішності його єства, яке його відчуває...». На інтуїтивно-підсвідомому рівні просторові площини буття птаха й людини поєднуються, письменник шукає затишку у досконалому й первісному, зливається з довкіллям. Порівняння Марка Черемшини із жайворонком — провісником весни (а отже, радості, відродження!), свободолюбною пташкою, яка була для хлібороба польовою сторожею, — яскраве свідчення цього, бо, як зауважував М. Зеров, університетська наука не знищила в його свідомості глибоких предківських коренів, «він прийняв життьову, таку поганську мудрість гуцула». Природа, яку наш народ глибоко сприймав і переживав, допомогла письменнику розкрити «згідну з українською структурою» (О. Кульчицький) активно-рефлексивну настанову, «що в ній людина формує своє життя, вибираючи свідомо якийсь тип переживання».
Тонко відчуваючи тісний зв’язок гуцулів із довкіллям, яке логічно доповнювало їхнє духовне життя, Марко Черемшина зауважив, що гедонізм став інтегральною частиною дійсності. Цей аспект буття він колоритно відтворив в автобіографічній новелі «Бо як дим підоймається», де герої відчувають потрібність у навколишньому середовищі, є творцями гармонії і радіють від цього, «відірвані від світу і культури, вони зливаються з природою». Справді, в них своя культура, складовою якої є гедонізм, своє розуміння правди, яке завжди підносить людську гідність. Гуцули бояться втратити родову пам’ять, моральне обличчя, сумління, розпорошити працю, знехтувати релігійними традиціями, наріжним каменем яких здавна було пошанування землі. Селяни розуміють призначення своїх родин обробляти грунт, і щиро-вибачливими є їхні слова:
- Най і мужик покушіє панства!
- Прости нам, Боже!
Гармонія в довкіллі, що її гуцули відчували й розуміли, ставала одним із джерел їхнього гедонізму. Спілкування з природою для них — своєрідний вид духовної діяльності, і тому як про свято душі всіх.учасників старосвітського обряду говорить Марко Черемшина у новелі «Бо як дим підоймається»: «Межи землею та сонцем розглядувалася нова радість». Ці рядки надають твору завершеності. Злиття первісного добра з естетикою у світорозумінні гуцулів свідчить про філософське осмислення селянами свого буття, про їхній зв’язок із глибинними культурними основами предків.
Радість існування українця постійно підтримується народними релігійними звичаями, традиціями, у чому переконують, скажімо, Різдво, Великдень, Івана Купала та ін., які уособлюють перемогу світла над темрявою і злом, життя над смертю й демонструють активність кожного індивіда, як було за прадавніх часів. Постать людини в урочистостях свідчить про відкритий для добра і краси її внутрішній світ. І в новелі Марка Черемшини «Перші стріли» наповнені емоційними, яскравими малюнками сцени святкування храму під час війни допомагають зрозуміти умонастрій, виявити обсяг свідомості персонажів. Широкий опис розпочинається відправою у церкві. Пафосне слово панотця звернене до сумління кожного, хто вболіває за долю рідного краю: «Простіт, приголубте, парафіяни, сю нашу оборону, аби тісар врадувався, аби Україна усміхнулася, аби наш край удержався!». Торжество життя зливається у світорозумінні персонажів із ідеєю патріотизму, консолідує селян, формує у творі один із головних семантичних центрів. Так у сповнених піднесеності, запалу, ентузіазму людей, в атмосфері свята живе сподівання на краще майбутнє. У філософському ключі письменник змальовує патріотизм селян, підкреслює їх органічний зв'язок із рідною землею — у чому вони теж щасливі. Це одна з граней людського волевиявлення, де радість фіксується не в якійсь миттєвості, а на ширшому відрізку часопростору, що не дозволяє персонажам губитися в хаосі невизначеності і пояснює конкретну зумовленість їхніх вчинків.
Ґрунтовніше осмислити морально-етичну проблематику прози Марка Черемшини допоможе з’ясування джерел гедонізму — ставлення горян до худоби, землі, праці, як складових їхнього світорозуміння, що створюють умови, за яких життя сприймається як прекрасне. Цим персонажі Марка Черемшини подібні до героїв М. Коцюбинського («Тіні забутих предків»), Г. Хоткевича («Камінна душа», «Гуцульські образки», «Гірські акварелі»). Шанування гуцулами маржини — залишки прадавнього тотемізму, коли тварина була другом людини. Це те юнгівське Колективне несвідоме, яке в українців «має позитивний характер і тенденцію до співпраці зі свідомим». І тому серед гріхів бадіки з новели «Поменник», яких мають розстріляти, поруч із негідними вчинками щодо людей (не лагодив хреста на могилі матері, не поминав батька десять літ, працював або скоромився на свята тощо) називають : «Може-сми чужу маржинку вдарив, позбиткував із пізьми!». Такий зміст етики гуцулів. Вони, керуючись народно-релігійною мораллю і власним досвідом, помірковано розмежовують честолюбство, щирість, хазяйновитість, крізь призму яких проглядають оптимістичні настанови героїв.
У подібному змістовому аспекті слід розглядати й сцени з інших творів. Прагнення мати худобу — основу добробуту — пов’язане з підсвідомим бажанням українця бути господарем своєї долі. Зрозумілими є твердження персонажів новели «Більмо», що світ на маржині стоїть; природні й щирі молитви за маржину вдови Семенихи («На боже»). Думки цих героїв — вагомі настроєво-смислові центри мікроепізодів, які увиразнюють буття, світорозуміння героїв Марка Черемшини, є ключовими у висвітленні проблематики творів.
Земля, худоба викликають у героїв Марка Черемшини захоплення, яке поєднується з продуктивною діяльністю. Радісна праця біля худоби, землі спростовує думку О. Кульчицького про те, що «напрямленість на насолоду життя в українських структурно-психічних відносинах найчастіше позбавлена потрібної для епікурійця «раціональної» компоненти, необхідної для самодисципліни, і тому виявляється в куди примітивніших та від'ємних формах «поміщицько-хліборобського сибаритизму». Переконати у цьому може, скажімо, початок новели «Перші стріли», де змальовується праця гуцулів на городах, коли до села наближається битва: «... гримлять гармати, але ґазди й ґаздині хвалять собі верем'я і сапають на царинках ріпу, що до них з землі барвінковими листочками усміхаються». Самодисципліна, якої, на думку вченого, бракує нашому народові, яскраво представлена у розглянутій сцені новели, де воля до повноцінного життя аргументується любов'ю до землі. Незважаючи на простір протистояння, що фокусується в дилемах «війна-мир», «руйнування-творення», у діяльності героїв простежується спокій (нехай навіть зовнішній), впевненість у завтрашньому дні й оптимізм. А вже виявів сибаритизму у поведінці героїв цих чи інших творів Марка Черемшини взагалі годі шукати. Письменник виріс серед народу і малював його таким, яким бачив, працелюбним.
Для Петрихи з новели «Інвалідка» радість — діти. Народнорелігійна філософія і мораль трактує бездітність як нещастя. Неможливість (із вини чоловіка-інваліда) виконати головне покликання жінки — стати матір’ю — приводить героїню до думки мати стосунки з іншими. Рішучість жінки пояснюється індивідуальною свідомістю, а її стурбованість випливає із провідної для нашого народу норми етичного кодексу: жити і працювати для близьких людей, дбати про них, радіти їхнім успіхам, лишити свій слід на землі. Радість існування цієї героїні пов'язана з категорією добра і щастя. Поведінка Петрихи не протиставляється ідеалам гуцулів, її волевиявлення спрямоване в майбутнє і сповнене співчуття, милосердя, гуманності. Так ідея гедонізму допомогла письменникові піднести головну героїню, яка красива своїм природним прагненням подарувати землі нащадків.
Вагомим джерелом радості для гуцула є гори, споглядання яких викликає почуття захоплення, піднесення, що характерне саме для представників цього регіону, оскільки, Скажімо, у киргизів гори асоціюються з темними силами. І тому природно, що радість, щастя, долю ще ненароджених дітей Петриха з новели Марка Черемшини «Інвалідка» пов'язує саме з горами: «... хоть він інвалід, то зато діти, як колісє, розкотютси горами та полонинами». «Щастя - діти - гори» є моделлю повноцінного буття жінки. Письменник неодноразово наголошує на,тому, що без гір життя позбавлене змісту. Лаконічна розповідь-згадка Аннички з новели «Село вигибає» про односельця-каліку, який у розпачі запитував себе: «Ци я черепашка, ци червачок марний, то вже не буду горами ходити?» і для якого логічніше (!?) було застрелитись, ніж жити відірваним від гір, є своєрідною передісторією для розгортання подій, емоційно-смислової організації твору. Подальша розмова Петра з козаком поглиблює переживання незрячого воїна:
- Ану, видовбайте вірлу очі, чи не тарахне собов у скалу кермінисту?
- Ану, вирви оленеви очі, чи не скочит у яр на пресподне?
- Бо коли ти став червачком, то ти до глини належний, ти порошок на дорозі».
Три площини, образно представлені їх мешканцями, увиразнюють залежність долі персонажа від ландшафтного простору. Через ототожнення людини з птахом, звіром письменник уявно наближає героя до гір. Але неможливість доторкнутися, спізнати їх своїм тілом позбавляє радості, і Петро вирішує іти «за дєдем на мандри».
Кожна нація формує специфічну, властиву тільки їй картину світу. Але в етномоделі верховинців гори лишаються центральною самодостатньою величиною. Вони у прозі Марка Черемшини — домінанта простору та переживань гуцулів, яка надає завершеності життю, а втрата їх, як, скажімо, для Петра з новели «Село вигибає», приводить до самогубства. Трагічна відірваність героя від гір пояснює його спустошеність і є причиною смерті (розв’язка твору). Гори в цій новелі виконують роль позасюжетного мотивуючого компонента, через який стають зримішими душевні переживання і вчинки Петра.
У художній тканині прози Марка Черемшини гори створюють відповідну настроєвість. Ось як, наприклад, письменник говорить про вроду Захарини з новели «Козак»: «Як іде, то ліси їй низько кланяються, гори за нею обзираються». Будучи активним засобом характеристики, гори створюють радісно-гумористичну атмосферу новели. А у «Верховині» до гумористичних тонів додаються героїчні: «Верхи гір прижмурювали під сонцем свої великі очі і слідкували, куди їмості їдуть такі веселі, та й усміхнені, та й красно убрані». У такому способі художнього змалювання дійсності неприховано простежується авторська оцінка зображуваного, яка сприяє з’ясуванню етико-естетичних позицій Марка Черемшини.
Зауважимо, що оптимістичні настрої в житті гуцула допомагають передати Марку Черемшині динамічні пейзажні картини. У контексті весняної природи — радіють земля, риба, квітка, діброва, бджілка — відроджуються почуття Килини з новели «Зарікайся мід-горілку пити!..», яка після смерті чоловіка мала намір не виходити заміж. Від сонячного тепла прокидається все живе «та й на Килину любість золотом мече». Таким художньо вишуканим поясненням письменник обґрунтовує поведінку героїні, переживання нею насолоди від споглядання краси. Воскресіння природи пробуджує щирі почуття, які є логічним продовженням змін у довкіллі. Через пейзажні картини, які є важливими психологічними й структуротворчими елементами у цій та інших новелах («Бо як дим підоймається», «Перші стріли», «Козак», «Карби»), письменник художньо відображає щасливі моменти у житті персонажів. Подібні паралелі визначають специфіку стильової манери прозаїка: змалювання внутрішнього через зовнішнє, невидиме через видиме тощо.
Своєрідною модифікацією гедонізму у новелах Марка Черемшини є голос життя на землі, який так любив письменник, про що зауважував у «Автобіографії». Він бринить у новелі «Святий Николай у гарті», коли родина після відвідин екзекутора дістала заховане начиння і сіла вечеряти; у «Грушці», де опис молодіжних забав символізує торжество життя над смертю; у творах «Парасочка» та «Марічку головка болить», де міжособисті взаємини розкривають спосіб думання головних героїв, порушують болючі питання покути, сумління. Але у кожному разі ці вияви радості життя сприяють ширшому аналізові суспільних умов, розкриттю етики і психології героїв, норм та правил їхнього життя тощо.
Письменник у своїх творах називає чинники, які підтримують голос життя. Це, на перший погляд, буденні речі, але вони настільки значеннєві у бутті героїв, що активізують їх фізичну суть, консолідують внутрішні сили, рухають бажанням бути активними, цілеспрямованими у важкі моменти життя. Такі прояви діяльності, що їх Н. Мастин називає «віталістичним оптимізмом», розкриваються у прозі Марка Черемшини за допомогою пейзажних картин (як у згадуваних творах), різноманітних художніх деталей і настроєвої матриці, поведінкових характеристик персонажів тощо.
Показовою в осмисленні нашої проблеми є, скажімо, художня деталь — трембіта — у новелі Марка Черемшини «Грушка». Цей музичний інструмент — у тісному зв’язку з основною ідеєю твору і разом зі сценою забав біля покійника поглиблює філософські проблеми вічного й тлінного, трагічного й життєствердного. Звук трембіти у фіналі твору, переданий автором в імпресіоністичній манері, як щось реально окреслене, розширює рамки свого існування, естетико-інформаційні смислові модуси — і з хати Ілаша йде в село, сповіщаючи продовження життя в світопросторі з перспективою одруження молоді: «Надворі село спало, лиш трембітар з усієї сили повістував сумну вість, а, припочиваючи, повторяв, усміхнений, цікаву веселу новину: «Василина піде за Федя, Гафія за Леся, Калина за Михяла, а Докія за Гната. Так випало на Ілашчиній грушці, так сповнитиси має».
Як бачимо, обряд, який у звичаєвих традиціях гуцулів означав торжество життя над смертю, у художній тканині новели Марка Черемшини логічно доповнюється голосом трембіти. «Фази уже пережитого нами минулого часу, як і фази майбутнього; що настає, виявляються у своєму наочному якісному окресленні тільки у відрізку обмеженого обсягу навколо актуальної в цьому випадку теперішності». Звук, ритм трембіти в останньому абзаці твору не зупиняють часу, проте є стабілізуючими чинниками, які співтворять дійсність, вселяють надії в душі героїв.
Доречно згадати й новелу «Писанки», у якій великодні яйця є ознакою того, що Паладюкова «пам’ять сяє». Тут влучною є думка О. Гнідан про те, що Марка Черемшину цікавить життя, яке «йде від глибоких душевних сил, від здорової народної моралі, від поетичного світосприйняття, коріння якого сягає в народні повір’я, забобони, мальовничий звичай». За допомогою народнопоетичного атрибуту — писанки як символу воскресіння, радості, сонця, тепла — новеліст вносить у світосприймання доньки Паладюків і всіх ґаздів віру й надію на краще майбутнє, за яке, «за тоту Україну» поклав голову Паладюк. І в розмові юнки з Мокановими свідками все ж більше відчувається спокій, ніж тривога, радість від свята, ніж сум від розлуки з рідними.
Пізнання людської особистості у творах Марка Черемшини здійснюється через її поведінку. Це характерне для всієї прози письменника. В новелі «Парасочка» вчинки головної героїні ніби відкривають важливий для художнього осмислення пласт морально-етичних проблем. Чутлива до болю, неправди, душа Парасочки неадекватно реагує на заподіяну їй кривду — принаджує парубків, жонатих чоловіків. Цікава деталь — героїня ніде не згадує про гріх, свою покуту перед Богом. Добро і зло є в її свідомості оціночним імперативом. І її гедонізм — це своєрідний захист від несправедливості.
Сприяють виявленню радості життя на землі у прозі Марка Черемшини (новели «Марічку головка болить», «Верховина», «Парасочка» та ін.) й гумористичні епізоди, у яких плинність буття, скороминущість бід та негараздів трактуються в атмосфері невимушеного сміху. У таких сценах яскраво відображаються специфічні риси характеру нашого народу.
Як бачимо, гедонізм, джерела якого — в пошанному предківському ставленні до гір, сонця, землі, праці, худоби, визначає стиль життя гуцулів, допомагає їм відчути минуле. Це своєрідна культурна одиниця, яка в новелістиці прозаїка має ідейне й естетичне функціонування, обумовлює характер, деякі вчинки, формує специфічну модель поведінки героїв, увиразнює соціальний підтекст творів Марка Черемшини. Герої письменника філософськи дивляться на світ, радіють правді й добру, люблять та поважають красу і працю, що й складає їхній етико-естетичний світ.
Л-ра: Урок української. – 2001. - № 1. – С. 43-47.
Твори
Критика
