Біографія Марка Черемшини
Народився Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк) 13 червня 1874 року у селі Кобаки Косівського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) в селянській хаті, єдиною окрасою якої була кахлева піч із зображенням козаків і Довбуша. Вони оживали в захоплюючих розповідях діда, про що згадував Марко Черемшина пізніше в автобіографічній новелі «Карби».
Дворічного внука взяли годованцем дід з бабою, оточивши його ласкою і любов’ю. Роки перебування в діда майбутній письменник називав найщасливішими і з теплотою згадував їх. Таке оточення сприяло формуванню його естетичних смаків. Народна пісня, легенда, переказ визначили стилістику, образний лад і навіть систему заманіфестовуваних твором ідейно-естетичних цінностей Черемшини.
Батько письменника, Юрій Семанюк, багатства не мав, зате володів безцінними скарбами чутливої душі. Все життя батько пишався дружбою з Ю. Федьковичем, якого щиро любив. Батько навчив Івана любити добро й ненавидіти зло, призвичаїв до читання книжок. А ще подбав, щоб слабкуватому хлопчині не довелося переживати мужицьку недолю і на восьмому році життя записав хлопця до сільської школи. На прохання батька управитель сільської школи О. Казиєвич підготував малого Івана до вступу до Коломийської гімназії. Восени 1888 року село прощалося з Іванком.
Завдяки наполегливій праці Іван Семанюк невдовзі стає одним з найкращих учнів гімназії. І це тоді, коли матеріальні нестатки примушували його до пізньої ночі відбувати платні лекції. Прагнення здобути знання у нього було дуже сильне. У батьковій бібліотеці були твори Ю. Федьковича, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, видання «Просвіти». Якщо додати ще часописи («Житє і слово», «Зоря», «Дзвінок», «Правда» і «Буковина»), передплачувані за власні гроші, зароблені приватними лекціями, то матимемо повне уявлення, на яких засадах формувалися його естетичний смак і національна свідомість.
Свої знання Семанюк доповнював читанням книжок з бібліотеки таємного шкільного гуртка. У гімназії юнак виступає з доповідями про Т. Шевченка, творчість якого відіграла величезну роль у формуванні майбутнього письменника. Черемшина був не тільки незрадливо люблячим прихильником Шевченка, а й глибоким знавцем і популяризатором його творів.
1895 року галицький крайовий відділ оголосив у журналі «Зоря» конкурс на кращий драматичний твір. І. Семанюк надсилає туди драму «Несамовиті». Твір дістав схвальну оцінку журі, але опублікований не був. Ще через рік (1896) газета «Буковина» надрукувала оповідання «Керманич», підписане ім’ям «Марко Черемшина», яке стало літературним псевдонімом Івана Семанюка. Гордість, високе почуття дружби, готовність до самопожертви – такими рисами наділив автор своїх героїв, раніше опоетизованих Юрієм Федьковичем.
У 1896 році І. Семанюк закінчив гімназію. Поїхав до Відня в університет з наміром вступити на медичний факультет. Проте через нестачу грошей записується на найдешевший – юридичний. У Відні опинився в центрі громадського і літературного життя. Скептик до філософії, ентузіаст до мистецтва, студент права стає членом академічного товариства «Січ». Перше враження про товариство було дуже прикре і пригноблююче. Разом з іншими товаришами він реформує його на зразок слов’янських і німецьких товариств, різко виступаючи проти бездіяльності.
Як лідер товариства (1889-1890), Черемшина пожвавлює його роботу; впроваджує огляди з обсягу науки і красного письменства; стає одним із найактивніших організаторів робітничого товариства «Поступ», в якому виступає з доповідями, багато читає. Про активну громадську роботу Черемшини свідчить організований за його участю антибаденівський мітинг і Відні (1897), спрямований проти свавілля польської шляхти в Галичині. На нього був запрошений І. Франко, зустрічі з яким Черемшина чекав нетерпляче.
У віденському помешканні Черемшини і М. Кошака збирались свідоміші українці на літературні диспути. Таке літературно-мистецьке оточення стало творчим імпульсом для Черемшини. У журналі «Зоря» (1897) під псевдонімом Василь Заренко він друкує рецензію на повість В. Будзиновського «Стрімголов» і книжку М. Пачовського «Дещо про руські билини і думи»; надсилає О. Маковею переклади чотирьох поезій Кольцова, малі оповідання «На Свєт-вечір», «Студенстські сни», розвідку «Гуманно-просвітний світогляд Т. Шевченка» (1897); перекладає з французької, німецької, чеської, болгарської, польської, словацької, угорської мов; в чернівецькій газеті «Буковина» друкує переклади творів Е. Золя, Ж. Ренара, Р. Шая, Б. Єлініка, П. Егго, Й. Бойєра і цикл оригінальних поезій у прозі під назвою «Листки» (1898) як доказ уміння писати у стилі модерн, по-європейськи.
У львівському журналі «Дзвінок» публікує казки: «Незабудька», «Рожі», «Муха», «Сльоза» (1898). З 1899 року у «Літературно-науковому віснику», «Буковині», «Громадському голосі» він друкує психологічні новели, які склали першу книжку: «Іван Семанюк (Марко Черемшина). Карби. Новели із гуцульського життя», що вийшла в Чернівцях 1901 року заходами товариства «Молода Україна», під зарядом В. Сєкерського.
9 жовтня 1901 року Черемшина закінчує університетський курс, 17 липня 1906 року одержав диплом доктора права і виїхав у гуцульське містечко Делятин, де обійняв посаду помічника адвоката в канцелярії М. Лагодинського (1906-1912). Тут він пізнав ближче життя гуцулів.
1912 року за дорученням радикальної партії Черемшина переїжджає до Снятина, де відкриває власну адвокатську канцелярію. У снятині зустрів свою долю – Наталію Василівну Карп’юк, дівчину, що гармонійно поєднувала в собі вроду і розум, ніжність і чутливість, непересічну музичну обдарованість. У 1914 році вона стала його дружиною.
Адвокатська канцелярія Черемшини стала центром громадсько-просвітницького життя на Снятинщині. Та з початком Першої світової війни у 1914 році міста і села Галичини, зокрема й рідне село письменника, стали ареною запеклих боїв царських військ з цісарськими, а також з військами кайзерівської Німеччини.
Одержавши звільнення від військової служби, Черемшина з дружиною переїжджає до батька у Кобаки. Першою рефлексією на страхіття війни на Гуцульщині були новели «Поменник» (6-23 вересня 1914 р.) і «Щоденник» (8 листопада 1914 р. – січень 1915 р.), а вже після них створено ще 9 новел, що ввійшли до збірки «Село вигибає» (К., 1925), виданої М. Зеровим.
У 1918 році українською владою ЗУНР Черемшина був призначений посадником (комісаром) міста Снятина. Весною 1919 року, щоб запобігти кровопролиттю, він з делегацією поїхав на переговори з румунами в Станіслав. Румуни відібрали в них вози й коні, а самих затримали на цілу ніч, а на світанку наказали пішки повертатися до Снятина.
Після розпаду Австро-Угорської імперії та поразки української революції західноукраїнські землі опинилися під владою польської шляхти. Переконаний у тому, що молоде, завзяте, загартоване покоління українців виборе кращу долю для України, Черемшина закликає молодь згуртуватися в один народ. Твори Черемшини стають популярними в усій Великій Україні. Його новели друкуються в галицьких і наддніпрянських журналах, а творчість стає предметом наукового дослідження. Доцент Одеського університету А. Музичка готує монографію про про Стефаника і Черемшину для Державного видавництва України і просить автора «Карбів» подати йому біографічні відомості (1926). У цьому ж році Черемшина бере активну участь в організації ювілейного вечора В. Стефаника.
Глибинні політичні і соціальні процеси, характерні для життя галицького села початку ХХ ст., знайшли особливо яскраве відображення в останній посмертній збірці «Верховина» (К., 1929), просякнутій ідеями відродження України.
25 квітня 1927 року Черемшина відвідав могилу свого батька. Повертаючись з кладовища, на дорозі, недалеко від батькової могили, упав і раптово помер. Тіло перевезено до Снятина, де його і поховали.Твори
Критика
