Марко Черемшина. Чічка
Лежить розпростерта на торілочці підгірського села і випручує свої грудками грузи обліплені ноги. Кудли паршивої необліненої шерсті мокріські від поту. На задніх стегнах і на боках запалого черева звисають здохлими селедцями жмутки гною. На хребті ятриться ран, а мухи ссуть із неї "матерію". Хвіст судорожно тріпається, але не розгонить ані мух, ані пари. Чорна грива розкудлалася кісками по обох боках напруженої тонкої шиї. Закаправілі очі накрилися повіками, із-проміж закушених ненакритих зубів тече піна. Дуже мучиться...
Над нею скулився, гей приземкувата дуплава кривуля-верба, гуцул і обганяє крисатим капелюхом кровожадні мухи.
Недалічко набоці стоїть в`язка нових смерекових коновок, кошиль з лижками і басажки з гелеткою кукурудзяного зерна та й смугляве сідло з попругами.
— То ти мні, Чічко, лишєєш, самого серед бойків лишєєш? - заводит гуцул знеможеним розколеним голосом.
Із його глибоко вкритих очей покотилися дві великі сльози й сканулися через пару на хребет шкапи.
— То такими-сми ті отавами візимував, то таксми ті, Чічко, вікохав? То аби-с знала, єкому-с газді п`єтнадціть рік гарувала, аби-с тємила. Не кривдуйси на мні, моя Чічко, не кривдуй, шо ти упаласи в пусті руки, у лєцтий рід!
Шкапа простягнулася, як дріт, й трутила агонічним рухом властителя, що ляментував над нею. Очі її відімкнулися і станули лубом. Вже більше не кивається...
Гуцул підвівся із землі і вхнюпив болячий погляд у трупа товаришки.
— За тото, шо-с ми домівку вігодувала, то я ті псєнков на тот світ віріжєю, то так ти у торбеїв заробиласи! Аді, єка опока на тобі, аді, єк шкіра ти потріскала. Але стебла чужого не рушила-с, але не заклєв ті ніхто в світі, то най си тєкне від такої муки. Ти ріг собі у ногах відходила, хребет-єс собі поломила. Однако-сми заробилиси, душко, однако!
Із його рук випав капелюх, а лице скривилося до плачу.
— Гей, люди добрі, за шью мні так біг покарав,— плеснув долонями і став микати собі чупер.— Скорнєйси, душко Чічко, скорнєйси, аді, терхівочка хребет ті виїла, аді, мушля ті ссе, аді, вся кров з тебе випарувала! Самого мні `д хаті виріжєєш, самого?— голосив, як мала дитина.
— Мой, хло`, гуцулійо, ати здурів, шо так ревеш над кобилов?— гукнув наторопом підгірський, тогосільський мужик, що справився у ліс через толічку.
— Аді, озміт довбню та вгатіт ми в голову, най си не дивлю.
Гуцул припав ід шкапі і обмотав її напружену шию синьожилавими руками.
Підгірянець приглянувся ближче і засоромився своєї бесіди.
— Мой, Пе`, Ники`, Фе`, а йдіт же сюди!— крикнув він у ту сторону, як ідеться ід сільським хатам.
Гуцул бовтає лицем по кінській гриві і приповідає:
— То такими-сми ті отавами вігодував, то...
Надбігли прикликані мужики.
— Шо, упала? Упала? Пустіт кров, рятуймо! Рятуймо христінина! Ножя! - озвалися наполохані клики.
— Нема куди шьо робити - то вже по всему,— сперечив ранший очевидець.
— Минуласи?
— Ого!
Всі рятівники звернули тепер свою увагу на гуцула. Взялися відривати його від кінського трупа.
— Беріт мні, люди, то добивайте, та най буде прах на цалий сьвіт!— кричав він несамовито і повилювався ід шкапі.
— Май розум, бадіку, тото вже пропало, мерця не підведеш,— утихомирювали люди, підвівши його силоміць набік.
— Не траба мні тепер на сьвіті, бігме, не траба: аді, киньте ми грани межи очі!
Гурт лагоїв його бесідою:
— То причка, бадіку, та най си на цім тєкне, не відходи від розуму.
— Я нікому межі не випас, віхтє псєнки нікому не взєв, то за шьо мні так біг покарав?— жалувався бадіка і торгався з рук, що його ціпко держали.
— Тезку Ник`,— радить один з рятівників,— ану ведіт чоловіка `д хаті, най си втємит,— притакнули другі.
Стали брати гуцула та й терхівку ід Никифоровій хаті. Він торгався, і рвався ід шкапі, і завірював очима.
— Гей, люди добрі, зробіть ми тут амінь та й перекажіт моїй, най веде діти з торбами.
Повели...
За часок прийшли два легіні з рискалями і взялися закопувати гуцулову Чічку, аби її багацькі собаки не рознесли і не внаджувалися до маржини.
— Це хло`, сам хамут, не конина, - каже один.
— Та видкоси, шо хамут: незкгарне було ходити та й крепнуло, - каже другий.
— Аді, черева ні раз не видко!
— Відки буде черево, коли тот торбей старецкий стебла паші не має? Я ше був приземком, як-сми то затємив.
— То водно ходит з коновками такий, єк сегодни, днями не ївши. Аді, капшук з тютюном то білший, єк у неї черево.
— Віді, й він довго потєгне!
— А! їго таке, шо лиш `го дес на дорозі найдут, тото тінь чоловіка. Але ше ми сегодни сьмішно, єк собі нагадаю, єк він передтогід на Бриндзейчинім весіллю вимінєв був усі коновки, та й дали йому начінки й порцію горівки, а він завів гуцулскої:
З тої гори два явори, межи ними чічка,
Бодай же ж мні смага втєла, шо-с така маціцька.
— Ой, кажу, шо маціцька!
Взяли її піднімати, щоб кинути у викопану чму.
— Нема ваги!
— Бо зморене сарачєтко!
— Ов! то, мой, хло` скрізь бідує мир божий!
— Скрізь на сьвіті біда! Аєк, біда, ше єка біда!
Закопали Чічку із шкірою, із гривою та й з усім; не лупили, бо шкіра дуже потріскалася, то на постоли пуста.
Перший раз в життю вертає коновкар до домівки сам-самісінький. На плечах басажки з кукурудзами, а під пахою Чіччина узда. Осінній вітер жене прулдко крізь густі бори і дує коновкареві у розшінкану пазуху на груди.
Йде із лісів шум, такий глухий, жалібний прошибаючий.
"То файне я відданєчко несу у домівку, то хата від зойків лусне",- обвівають холодні думки серце коновкареві.
Мертволиций місяць вибалушив свої совині очі з-поза набрезклої хмари і стелить його горбату тінб назад нього.
Коновкар обертається назад себе, хоче поглядати свою Чічку, запитатися її, чи дуже змучилася, чи терхівка глибоко в`їлася в хребет, хоче потішити її, що вже недалічко хата.
Та замість Чічки видить він свою тінь із терхівкою. Йому робиться студено коло його розм`яцканогосерця; воно терпне.
"Осиротіла-смні, Чічко, та й жінку, та й діти, то тепер нам всім крепір буде!"
І тисне узду під пахою, і корняє ноги до дальшого ходу.
Що візьметься йти борше, то зараз спирають його голі, як п`ять мужицьких пальців, діти, спирає жінка.
"Шо я їм тепер скажу? Печінки розсєдутси їм та й мені!"
Страшно боїться своєї бесіди, що нею повістуватиме домівці про Чічку.
Світла в церкві горіли, до святих крізь ладан кліпали.
Вітер дуже скомлить по яругам і розпеченим жигалом вертить ув ушах коновкареві: нема Чічки, нема нашої мамки!
Він пошпотується об камінь на дорозі, викрісує з нього вогню, бо його серце розпалюється, заходить кип`ячою смолячкою.
На момент відтерпає.
Він знову обертається назад, хоче сказати Чічці, аби сокотилася і не ударилася об тойтам камінь, але Чічки нема, лишень його горбата тінь стоїть назад нього.
А в долині той потічок, що в ньому він на попасі Чічку напував і сам із нього пригорщами воду пив, без впину його допитується своїм плаксивим журкотом: "Де Чічка?"
А той темний, понурий ліс дивиться на нього своїми великими очима й допитується всіма ротами: "Де Чічка?"
А тота придорожня громадська травиця, що цілу ніч умивається слізьми від навіяного пороху і тремтить голіська від студені, піворить дрижачим голосом: "Де Чічка?"
Коновкареві виривається із запечених грудей тяжкий струпішілий стогін. Він ще дужче тисне узду під пахою і підводить задеревілі ноги.
"То сарачєтко доброго серця було. Сегодни люди - гаддє, а вона п`єтнаціть рік вірне робила. Аді, вкусити не було шо, а ми усіх бойків переходили. Хоть голодні, а хоть босі, завше ходили. Де єка є коновка у бойка, то все моя Чічка переносила, а я лиш дзерно носив та й кошелики з лижками".
Ані місяць, ані зорі не хотіли дивитися, як коновкар вітатися ме із своєю челядкою. Геть поховалися за хмари мряки, що розстелилися по горах і давлять їх своїми важкими краплями, гей розтоплене олово, гей мужицькі сльози.
Коновкар увійшов у хату, скинув з плечей бесаги і споглянув задубілими очима на жінку й на діти, що схопилися із землі від потахлої ватри і кинулися вітати дьидю.
Коновкариха борзенько вибігла, щоби розсідлати Чічку, накрити веріткою і дати їй ліки на "золзи". Дітвора впелескалася до дьиді:
— Дєдику! Ми устарали Чічці сіна, три в`єзці устарали!
Коновкар не відзивався.
Улітає назад до хати коновкариха і з перепудженим поглядом питається голосом, що прочуває розпуку:
— А Чічка де? Ти сам?
— Дєдику, ви де лишили Чічку? — запіяла дітвора.
Коновкар береться відповісти, але його уста не можуть відімкнутися. Він вхопив у руку узду, і показав її у відповідь жінці-дітям, і весь затремтів, а очі попісніли.
— То ти сам прийшов?— зойкнула жінка вдруге.
— Нема Чічки, дєдику?— завели діти.
— Нема!— жбурнуло жасне, тяжке слово із коновкаревих грудей.
Так жбурхає кип`яча кров із серця, що його тяжкий камінь роздавлює, розтріскує...
Таке темне зробилося надворі небо, гей сажа, що вихоплюється з диму фамілійної ватри і присідає гуцульські стіни, стелю, лиця, очі і затикає гуцульські горла.
Із коновкаревої хати опадами вибігають на зігнилий дах придушені стони і вкосичують його собою:
— Чічка! Чічка! Золота наша Чічка!
Твори
Критика
