Марко Черемшина. Симфонія
Під стріхою вбогої хатини звисає ластівчине гніздо. В ньому молоді ластів`ята квилять, що змога. Мати тих маленьких безбатченків полетіла за поживою і забарилася. Де її тепер знайти корму, коли вся комашня із голоду погинула?
Вона все ж таки летіла і гляділа, аж поки з утоми та голоду на землю не впала. Голодний собака пожер її враз із пір`ям.
Сирітки ластівчата установилися із роззявленими дзьоб очками при отворі гнізда, добувають останніх сил і голосять:
«Нене, ми голодні!»
На край села, на цвинтар понесли грабарі жінку, що померла на голодний тиф. Вона ходила від хати до хати, щоб для діточок дещо випрохати, та й дармо. Тяжкий рік, голодний рік – та й тільки. Верталась вона без хліба домів до діточок своїх, бідних сиріток-безбатьченків, та не вернулась, на дорозі впала – її понесли грабарі.
А діточки її маленькі пручаються під стріхою, на приспі. Їх сухі личка умились сльозами й тому виразніше видко їх жовту, напівмертвецьку краску, вистаючи кісточки.
Своїми вимоклими оченятами дивляться вони одним тягом на вулицю і – начеб вторували ластів чатам – кричать в`ядучим, слабким голосом:
«Нене, ми голодні!»
