Марко Черемшина. Море
Я бачив море.
Сонце купалось у ньому й виринуло криваве.
На його безкрайому зеркалі хвилювали могутні хвилі. Ті сердиті, смертоносні хвилі, чогось-то подобріли. Привітні й ласкаві вони були. Не піднімалися високо, не клекотіли, не розбурхувалися.
Вони тільки шуміли з повагом.
Дивний їх той шум!
Станеш йому прислухуватись, то й почуєш в ньому пісню-жалібницю; почуєш, як розмовляють многострадальні лицарі в могилах, як грає тужну пісню кобзар, як кигиче чайка.
І розстелиться перед тобою безмежна країна із широкими степами, високими могилами, глибокими ярами-байраками, зеленими лугами, - й важко тобі стане.
І ти до великого моря докинеш ще одну краплю, ще одну сльозу…
Хвилями плили відважні моряки і співали пісню, що переймили її від хвиль. Да тільки ж їх пісня огненна, боєва, жива, не мертвецька…
Я бачив море…
Сонце купалося в ньому й виринуло криваве…
