Форми вираження авторської свідомості в малій прозі Марка Черемшини

Марко Черемшина. Критика. Форми вираження авторської свідомості в малій прозі Марка Черемшини

УДК 821.161.2 – 32

В. М. Миронюк

У статті викладені результати пошуку нових форм вираження авторської свідомості. Визначається взаємозв’язок: авторський голос – оповідач – герой на прикладі новел Марка Черемшини.

Ключові слова: авторська свідомість, наратор, монолог, діалогізм, поліфонізм.

Миронюк В. М. Формы выражения авторского сознания в малой прозе Марка Черемшины

В статье изложенные результаты поиска новых форм выражения авторского сознания. Определяется взаимосвязь: авторский голос – повествователь – герой на материале новелл Марка Черемшины.

Ключевые слова: авторское сознание, наратор, монолог, диалогизм, полифонизм.

Myronyuk V. M. Form of Expression of Author’s Consciousness in the Short Prose of Marko Cheremshyna

The article deals with the results of the guest of the new forms of author’s consciousness expressing. The author of the article determines the correlation of “author’s voice – narrator – character ” on the material of Marko Cheremshyna’s novellas.

Key words: author’s consciousness, narrator, monologue, dialoguism, polyphonism.

Проблема автора і пов’язане з нею питання авторської свідомості та форм її вираження є однією з центральних проблем сучасного літературознавства. До вивчення поняття авторської свідомості, її впливу на різні рівні твору зверталося чимало дослідників: М. Бахтін, І. Франко, В. Виноградов, Р. Барт, М. Брандес, М. Гірняк, К. Фролова, Н. Бонецька, А. Ткаченко та ін.

Мета дослідження полягає в простеженні еволюції авторської позиції та способів її вираження в новелах Марка Черемшини.

Шлях до розуміння художнього змісту твору – це осягнення авторського задуму, виявлення авторської оцінки. Авторська позиція не є якоюсь окремою формою у структурі твору, але вона завжди імпліцитно виражається в тексті, в системі художніх образів-характерів, сюжетній, композиційній структурі. Концепція автора – це внутрішній стержень, навколо якого групується вся стилістична система твору. Навіть у тих випадках, коли в ньому відсутні прямі авторські оцінки і старанно приглушено авторський голос, позиція письменника виявляється у прихованих, внутрішніх художніх елементах стилю, в комбінаціях і групуванні сцен, осіб. Це, таким чином, концентроване вираження суті твору, що об’єднує всю систему мовленнєвих структур персонажів у їх співвідношенні з оповідачами.

Суттєво важливим, пов’язаним із способами і формами втілення авторської позиції, є питання про “точку зору”. Уперше цей термін був запропонований англійською “новою критикою”. Це поняття допомогло дати відповідь на такі складні питання, як своєрідність опанування авторською думкою життєвого матеріалу, специфічність вираження ставлення автора до своїх героїв, психологізм і автопсихологізм у його творчості. Правильне розуміння твору починається саме із визначення центру зору: хто веде оповідь чи опис, на що вони спрямовані, і в чому сутність авторського бачення.

У літературознавстві вживається декілька термінів-синонімів на позначення цього поняття: “центр зору” (В. Фащенко), “точка зору” (О. Виноградов), “промінь зору” (К. Фролова) та інші. Всі вони визначають систему оцінок і суджень, що одержує буття в певному голосі відповідно задуму художника, який потрібно розуміти як словесно-мовне втілення характеру. За цим голосом завжди постає уявлення про певний образ автора або його посередників. “Вдаючись до аналогії, можна сказати, що це чарівний ліхтар, який то видимо, коли розповідь будується від “я”, в формі монолога одного чи декількох героїв, то невловимо, коли авторська оповідь перемежовується з відтворенням події, наче очима якогось персонажа, – освітлює, переходячи з рук в руки, найпотаємніші закономірності буття, дає можливість зблизька осягнути поведінку людини, мотиви її вчинків” [1 с. 217]. Пошуки єдино правильної думки, що якнайкраще б відповідала темі твору, інколи стають для письменника складною творчою проблемою. Особливої гостроти це питання набуває у малій прозі. За допомогою вдало обраної позиції автора фокусується образний матеріал, досягається єдність враження. А це, в свою чергу, зумовлює лаконізм.

Свідомість автора, його світосприйняття передаються читачеві двома шляхами: опосередковано – через сюжет, композицію, відбір фактів і зображувальних засобів, тобто форми позасуб’єктні, і безпосередньо – завдяки суб’єктним формам. Наратор у прозових творах виступає як відносно самостійний суб’єкт, наділений індивідуальними рисами, він виразник позиції автора, посередник між автором і читачем.

Суб’єктна форма вираження авторської свідомості – це спосіб розкриття індивідуальності, її співвідношення з розвитком дії у творі. Аналіз цих суб’єктних форм у поєднанні з позасуб’єктними формами є необхідною передумовою для кращого розуміння концепції твору в загальному.

Для малої прози Марка Черемшини найхарактернішою є така організація твору, коли наратор як носій певної думки, максимально наближений до автора і виступає учасником змальованих подій. Роль такого оповідача в творі може бути різною. Він може засуджувати або схвалювати дії героїв (“Верховина”), а може бути й підкреслено нейтральним (“Марічку головка болить”). Риси наратора як особистості в цих творах майже не зазначаються і виявляються лише крізь нюанси сприйняття й висвітлення матеріалу, окремі оціночні епітети, вигуки та висловлювання.

Так, у новелі “Марічку головка болить”, наратор прагне приховати, опосередкувати свою думку, посилаючись на неозначених осіб: “Кажуть, що нема над побратимство та над приятельство, а то однако невгадно” [2, с. 218]; “Хтось пустив гать на село, бо жовнірня напливає в село, гей вода в долину” [2, с. 113].

Наводячи подібним чином судження односельців, наратор полемізує з героєм. У рамках полеміки постає живий образ сільської громади: хлопця, жінки, дбайливої господарки, люблячої матері тощо. Здається конструктивною позиція письменника, коли оповідач, наділений функцією нейтрального спостерігача, дотримується принципу нейтралітету, неупередженого судді.

У новелі “Марічку головка болить” завдяки прийому самовикриття персонажа досягається високий ступінь об’єктивації зображення дійсності. При цьому авторське ставлення до протиріч яскраво емоційне, хоч з позицій художнього міркування і не знаходить зовнішнього вияву. Надаючи можливість персонажу (головному персонажу) висловитися, наратор приховує свою позицію, що створює ілюзію реальності подій. У творі майже повна зовнішня неупередженість поєднується з напруженою внутрішньою динамікою.

Почуття автора, з погляду зображуваного, залишаються невиразними та невизначеними аж до фіналу новели “Дід”. Прозаїк ховається за спинами своїх героїв, намагається приховати і свою оцінку подій, надаючи можливість читачеві самому зробити висновки. У цьому творі оповідач знає набагато більше за героїв твору. Його всеобізнаність пов’язана із часовою дистанцією між оповідальним і сюжетним часом, що є традиційним для жанру оповідання. Розповідь про героя йде в теперішньому часі, але раз у раз вона переривається відступами, що починаються словами: “бувало не раз”, “було се так”, “сталося так” тощо. “Сталося так, що дід не діждався помочі із свого внука” [2, с. 27]. Такі раптові коментарі зумовлюють стрімкі зміни часової позиції оповідача. Взаємовідношення оповідача та героїв виражається у формі художнього простору і часу. Постфактумна оповідь гарантує вірогідність події, що складає основу сюжету.

У цьому ракурсі показовою є вагомість співвіднесення часових прислівників “ще” та “вже”. “Ще за дьиді пас він козу дома, пас межами та поточинами, але не ціле літо, лише доти, доки жиди козу назад не відобрали. Тоді йому було святе життя, він пастушив. І тепер ще ходить з батіжком...” [2, с. 53]. Ці прислівники підкреслюють послідовність плину зовнішніх подій і, водночас, сигналізують про межі внутрішніх змін у душі героя. “Вже” ніби відсікає проміжки часу, фіксуючи і біологічні зміни в житті героя (“Злодія зловили”). Автор акцентує, що буття героя поступово позбавляє його найголовнішого духовного змісту. Подібне зображення героя набуває особливого морального сенсу, бо висвітлює втрату людського почуття власної гідності.

Як відомо, сукупністю думок у творі відверто або приховано керує позиція автора. Саме вона “регулює їх та приводить у гармонійну єдність” [3, с. 126]. Жанр новели дозволяв Марку Черемшині вдало використовувати прийом поліфонічного “переключення” різних “голосів”, що дає можливість лаконічно змальовувати постаті персонажів (новела “Верховина”).

Багатоголосся і підтекст як його логічний наслідок не є самоціллю прозаїка. Вони завжди підпорядковуються розкриттю характеру та висвітленню авторської позиції. Прикметною жанровою ознакою Марка Черемшини-новеліста є поєднання реальних деталей об’єктивного світу з відображенням суб’єктивного внутрішнього світу героя. Це характерно для новел “Верховина”, “Писанки”, “Парасочка” тощо.

Багатофункціональна описовість, що приховує у собі погляд суб’єкта сприйняття – героя відтворює багатогранність навколишньої дійсності, підкреслює емоційну єдність автора і героя твору (“Село вигибає”). Ця єдність виразно виявляється і в непомітному переході авторського голосу в монолог баби. У результаті такого злиття виникає так званий “діалогізований монолог”. Наприклад: “Я тілький мир без попа поховала, що гай! А дєк лежит озде в трупарни, та нема кому яму викопати. А паламар у відорщі погиб на цу болу чорну. А ти гадаєш, шо піп тут би закрутивси? Ніби тут є кому відправу робити, ніби є куди опроважєти? Таже це все село тутечки! Як це колодє повигибає, та й селу конец. А з трупарні до гробу єкі опроводи? З-під смеречини та гайда в глину” [2, с. 141]. Авторську пристрасність і схвильованість передають неодноразові риторичні запитання, певна недомовленість та смислові контрасти.

Особливістю авторської оповіді є точна визначеність позиції незримого оповідача, який поступово розкриває внутрішню суть центрального образу. Він багато в чому є умовним, синтезує ті психологічні, соціальні та національні риси, які визначають масштабність сприйняття ним світу, його можливість оцінити ті наслідки, що несе в собі зіткнення війни і миру. У розвитку ідейного задуму твору життя протиставляється смерті. Це визначає його головний конфлікт. “Ідеалом новелістичної композиції є концентрація уваги на розкритті одного протиріччя, своєрідне самозречення від докладного показу багатогранності подій і характерів” [1, с. 60].

Поліфонія, як принцип організації матеріалу, є властивою для новелістичної оповіді Марка Черемшини. Дійові особи в його прозі в переважній більшості висловлюються незалежно від автора, згідно логіці основної домінанти свого характеру. Проте багатоголосся ніколи не заглушує голосу автора, а, навпаки, посилює його функцію. Різні види чужої мови переплітаються у творах Марка Черемшини в найрізноманітніших пропорціях, дозуючись залежно від художньоестетичної значимості персонажів. Мова автора легко переходить у внутрішній монолог, який, у свою чергу, інколи доповнюється діалогічними репліками, а вони переходять таким чином у діалог чи полілог. Прикладом будуть новели: “Парасочка”, “Верховина”, “Інвалідка”, “Зведениця”, “Парубоцька справа” та інші, в яких внутрішній монолог – спогади головного героя переплітаються з таким же діалогом-рефлексією.

Марко Черемшина – оригінальний майстер психологічної оповіді, побудованої на взаємопереході: авторський голос – оповідач – герой. Художньої переконливості наратора письменник часто досягає за допомогою авторського голосу, введення оповідача, який інтонує твір, виконує декілька функцій та іноді зливається з героєм. Письменник широко використовує невласне пряму мову, прийом, що є традиційним в українській літературі (І. Франко, В. Стефаник, М. Коцюбинський та інші).

Марко Черемшина вміє віднайти влучні ознаки живої індивідуальної мови, які виокреслюють образ оповідача, хоча, він є умовним, незримим персонажем твору. Показова в цьому плані новела “Парасочка”. Взаємопереходи, що повторюються декілька разів в системі: автор – оповідач – герой, сприяють яскравому виписуванню психологічних портретів героїв.

У деяких інших Черемшининих творах авторський голос зовсім невідчутний. Автор ніби відсторонюється, довіряючи головну роль оповідачеві-масці. Так, у новелах “Хіба даруймо воду”, “Грушка”, “Злодія зловили” розповідач веде синхронний подіям “репортаж”, що створює ефект читацької співпричетності. Традиційний спосіб викладу від першої особи лише на перший погляд може видатися простим. У новелі наявна єдність двох образно-мовних течій – літературної і сказово-розповідної. Досить легко віднайти в мові оповідача-маски елементи розповідного стилю: звертання до читача-реципієнта, емоційні оклики, розмовні звороти.

Якщо у згаданих вище творах автор ніби ховається за своїх героїв, їхніми вустами подає оцінку подій, надаючи читачу право самому розібратися у тій чи іншій ситуації, то в новелах воєнної тематики із циклу “Село за війни” з перших рядків чітко відчувається позиція автора. Окремі новели об’єднані ідейно-тематичною спільністю: усвідомлення трагізму війни, оцінка минулого з позицій сучасного та авторський погляд на зображуване, який розкривається через оповідача. Оповідач – не автор, але дуже близький до нього.

Логіка розвитку сюжету, побудова опису та діалогу, вибір пейзажу та інша позасюжетна інформація – все це у взаємозчепленні стає формою і змістом вираження позиції автора.

Вираз суб’єктивної позиції автора у творах цієї збірки відбувається через ліричні відступи. У новелах “Зрадник”, “Село вигибає” ліричні відступи сюжетно пов’язані з художнім часом і простором.

Крім ліричних та публіцистичних відступів, позиція автора найбільш відчутно розкривається в традиційному письменницькому резюме, підсумку до розказаного. Вони бувають короткі, стислі, як скажімо, в новелах “Село вигибає”, “Зрадник”, “Після бою”, “Село потерпає” та інших. Але можуть бути й розгорнуті, як у новелі “Перші стріли”. Авторське резюме відкрито підкреслює позицію письменника, засвідчуючи його співпереживання.

Важливе значення в новелах письменника набувають монологи та діалоги. Особливістю діалогічної мови у Марка Черемшини є відсутність гострої полеміки. У діалозі – могутній соціальнопсихологічний резонанс, велика типізуюча і викривальна сила, що примножується з кожною новелою.

Дошукуючись визначення того граничного стану свідомості, який був властивий основному його героєві, письменник-психолог збагнув виняткову для дослідження свого предмета змістовність монологу.

Отже, підсумовуючи сказане, зазначимо, що відповідність форми змісту, а змісту – творчому задуму автора зумовлена, перш за все, позицією письменника, формою вираження його думки. Найчастіше оповідь у творах письменника ведеться від імені оповідача – нейтрального спостерігача. При цьому головна ідея твору викристалізовується на перехресті різних думок, через різноманітну позасюжетну інформацію. Завдяки поліфонії і підтексту, як його логічному наслідку, психологічні портрети в новелах митця постають багатогранно і переконливо.

Марко Черемшина часто вдається до заміни голосу автора голосом одного з персонажів (часто епізодичного), коротке зауваження якого містить об’єктивну оцінку того чи іншого явища. Таким чином, автор інтерпретує світ з позицій своїх героїв. Крім того, авторська позиція чітко простежується в ряді позасюжетних елементів (ліричні та публіцистичні відступи в новелах, своєрідні авторські резюме, назва творів, а також у формі оповіді).

Список використаної літератури

1. Фащенко В. В. Із студій про новеллу/ В. В. Фащенко– К.: Рад. письменник, 1971. – 217 с.

2. Марко Черемшина. Новели. Посвяти Василеві Стефанику. Ранні твори. Переклади. Літературно-критичні виступи. Спогади. Автобіографія. Листи. – К.: Наук. думка, 1987. – 448 с.

3. Аристотель и античная литература. – М.: Наука, 1978. – 230 с.

4. Гнідан О. Д. Марко Черемшина: Нарис життя і творчості / О. Д. Гнідан. – К.: Дніпро, 1985. – 167 с.

Стаття надійшла до редакції 2.09.2012 р.
Прийнято до друку 30.11.12 р.
Рецензент – к. філол. н., доц. Савенко І. Л.



Ключевые слова: Марко Черемшина,аналіз,критика,рецензія,критика на творчество,критика на творчість Марка Черемшини,скачать критику,скачать бесплатно,характеристика творчества Марка Черемшины,авторська свідомість,наратор

Читайте также