Марко Черемшина. ​Щоб не тії гори

Щоб не тії гори, не тії верхи, то й кривди менше було б гуцульській сіромі. А то заступлять собою світ божий, що сидиш, гей у неволі.

Усадовились собі велетнями довкола та й ні на ступінь не поступаються гордовиті. Найкращим повітрям вони віддихають, пахощами квітів упиваються, в дорогі шати вбираються, не живуть, а раюють.

Смертоносні громи, градовиті чорні хмари, непрзримі мраки – все вони додолу відсилають. Благодатньому сонцю по правді світить не зволяють. Від раннього рання до самого вечора гріти б йому їх товстенькі хребти, а долішню прогалину хіба мимоходом в полудень.

Кривда долішній сіромі.

Вона гарує-працює більш спромоги своїх слабих сит та й признаки не слідно. Тьмою-мряками оповита коротає у неволі свій короткий вік, і сонцю неспроможно розігнати ті мряки, розкувати кайдани, нагріти студену країну.

А вони вилежуються собі – ті безжурні гори, вигрівають свої пикаті, набресклі лиця, висипляються досхочу, а проспавшись, числять зорі, гей золоті сороківці…

. . . . . . . . . . . . . . .

Ех! Щоб не тії гори, не тії верхи, не мозолили б ріки віками їх підмиваючи, не мутилися б їхніми трупами, а чистенькі, веселі у море плили б і сонячне проміння мали б у себе на купелях від рання до вечора!..