26-12-2015 Марко Черемшина 5049

Письменник-реаліст

Лесин В.

Його щирими друзями й однодумцями були Василь Стефаник та Лесь Мартович. Ці письменники в своїх творах правдиво відбили цілий період в житті тієї частини українського народу, яка довгий час була відірвана від східної України та Росії і перебувала у колоніальному ярмі інших країн. Три збірки оповідань Марка Черемшини — «Карби» (1901 р.), «Село вигибає» (1925 р.) і «Верховина» (1929 р.) — яскраво відображають три періоди в житті західноукраїнських трудящих: той час, коли споконвічні українські землі топтав чобіт австрійських колонізаторів, ті страшні роки, коли Галичина стала полем бою першої світової війни, і той період, коли, після розпаду клаптикової австрійської імперії, Західну Україну загарбала панська Польща. Це були чорні часи, часи важкого соціального і національного гніту, великого горя і мук західноукраїнських трудящих. Відтворюючи життя та думи сільської бідноти, він висловлював ненависть і презирство до цісарської та пансько-польської держави, до панів і куркулів, до жандармів і екзекуторів та інших п’явок.

Художня майстерність М. Черемшини, ідейне спрямування його творчості обумовлюються великим впливом прогресивної російської і української літератури. Новеліст з захопленням читав Франкові статті про російських письменників, а також твори М. Гоголя, І. Тургенєва, М. Некрасова, М. Салтикова-Щедріна, Гл. Успенського, М. Чернишевського та інших. У будинку-музеї письменника в Снятині зберігаються придбані ним книги О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя, В. Бєлінського, І. Гончарова, О. Кольцова, М. Салтикова-Щедріна, Л. Толстого, А. Чехова, В. Короленка, М. Горького, російські фольклорні збірники. Ділячись своїм письменницьким досвідом із початківцями, М. Черемшина радив учитись у М. Горького, Гл. Успенського, М. Коцюбинського та В. Стефаника.

М. Черемшина написав небагато оповідань, але вони мають велике пізнавальне і мистецьке значення. Ці оповідання органічно виросли на багатющому грунті уснопоетичної народної творчості. «Я, — згадував письменник, — виріс серед співанок, казок та сопілок, вдихав їх в себе і видихав ними». М. Черемшина приступав до літературної діяльності, «просякнувшись наскрізь народними піснями та казками із самого малку» («Моя біографія»). Потім Шевченків «Кобзар», пісні «буковинського солов’я» Федьковича, О. Кольцова, збірники української й російської народної творчості, твори Франка, — все це орієнтувало на зображення життя трудящих засобами фольклору.

Тих віршів, які писав Черемшина у перших класах гімназії, ховаючись від товаришів, ми не знаємо, бо вони не збереглись. Але є підстави думати, що це були наслідування гуцульських співанок, виконанням яких початкуючий письменник зачарував Франка. Не збереглась і драма «Несамовиті» (1895 р.

Один з перших творів М. Черемшини — оповідання «Керманич» (1896 р.) написане під впливом творчості Федьковича та пісень плотарів, що по Черемошу сплавляли ліс. У цьому творі поряд з виразними соціальними мотивами бачимо поетизування небезпечної роботи плотогонів.

Зближення з австрійськими модерністами після вступу до Віденського університету, читання західноєвропейської декадентської літератури та переклад окремих її творів позначилися і на власних творах Черемшини — оповіданні «Нечаяна смерть» (1897 р.) та поезіях в прозі («Листки»). Але вимагають уточнення твердження деяких критиків про те, що в «Нечаяній смерті» всі компоненти твору стоять у цілковитій відповідності до приписів модерністів, що в основу твору покладено типовий для декадентської літератури факт — хронікальну пригоду у великому місті. В таких твердженнях є, здається, перебільшення. Вже в цьому ранньому оповіданні М. Черемшина в якійсь мірі зачіпає тему, що її (звичайно, незрівняно глибше і багатогранніше) висвітлювали Л. Толстой у «Воскресінні» і П. Мирний в «Повії».

Значно сильніший вплив декадентів бачимо на деяких поезіях у прозі М. Черемшини («Ледові квіти», «Заморожені фіалки»). Але знання життя села та класових суперечностей у ньому позначилися і на ряді поезій у прозі — він зачіпав важливі суспільні проблеми, наперекір модернізації «збивався» на народнопісенний лад. Він осуджував розпусного пана, що зганьбив і призвів до загибелі бідну дівчину («Весна»), показував злиденне життя гуцульської бідноти («Щоб не тії гори»), страждання маленьких дітей-сиріт, що стогнуть від голоду («Симфонія»), еміграцію зубожілих селян за океан («Осінь») тощо.

Постійні зв’язки з народом, вплив російської й української реалістичної літератури, поради Ів. Франка, критика «Листків» О. Маковеем, — все це допомогло молодому письменникові порвати із впливами модернізму та виступити із реалістичними новелами про життя сільської бідноти. З цих новел склалася збірка «Карби», що в 1901 році вийшла в Чернівцях.

В заспіві до новели «Карби», якою відкривалась збірка, М. Черемшина протиставив зовнішню красу гуцульського села стражданню бідних селян у ньому. Здалека село «хитається межи горами, гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає». Та зблизька воно нагадує «деревище (домовину — В. Л.) у мокрій ямі межи німими могилами». І далі в кожній новелі розповідається якась трагічна подія із життя чесного, працьовитого сільського злидаря. Він — обплутаний сільськими п’явками, грабований експлуататорами, зганьблений жандармами, нидіючий від голоду й холоду, затурканий, темний, несміливий. Вже зовнішній вигляд цього селянина виразно говорить про його життя.

В новелі «Раз мати родила», що своїм змістом перегукується із «Украденим щастям» Ів. Франка, М. Черемшина показує безправність селянина навіть вдома. У хаті бідняка Юсипа хазяйнує жандарм. «Цісарська дитина» п’є й гуляє з молодою Юсиповою дружиною, виганяє із хати сина від першої жінки, викидає за двері й Юсипа, коли той хотів погрітися. Коли ж Юсип зважився на протест, жандарм побив його до крові, закував у кайдани і повів у тюрму.

В новелі «Чічка» (квітка), що своїм змістом близька до новели В. Стефаника «Шкода», М. Черемшина розкриває одну з частих трагедій бідняків. У коновкаря від голоду і важкої праці загинула кобила. Вона була годувальницею всієї сім’ї: розвозила по горах дерев’яні відра і ложки, привозила додому виміняну кукурудзу. Загибель кобили означала голодну смерть всієї родини.

Коновкар тужить над шкапою, немов над дорогою людиною, і просить селян: «Гей, люди добрі, зробіть мені тут амінь та й перекажіть моїй (жінці), най веде діти з торбами!».

В новелах «Більмо» і «Зведениця» маємо продовження шевченківської теми про долю дівчат, шо стають жертвами розпусти багатіїв і з байстрятами на руках змушені «глибокого плеса шукати». Про страшну долю хлопчика-сироти, про знущання над ним зажерливого святенника-куркуля розповів М. Черемшина в новелі «Злодія зловили»; про становище старих, непрацездатних людей в голодній родині — в новелах «Дід» і «Бабин хід». І так у кожній із 15 новел збірки «Карби» на окремому яскравому факті розкривається трагічне становище бідняків, зумовлене соціальними обставинами. Селяни страждають від безземелля, податків, утисків шляхти, багачів, чиновників, шинкарів... їх сімейні трагедії теж породжені соціальними причинами.

Розповідаючи про життя бідняків, письменник звертається і до художніх засобів, близьких їхньому розумінню. Він використовує поетику народних голосінь, дещо трансформуючи їх. Вже в збірці «Карби» М. Черемшина яскраво виявив свій демократичний світогляд і реалістичний підхід до зображення життя.

«Щоденник» та новели із збірки «Село вигибає» показують багатостраждальну Гуцульщину в роки першої світової війни. Кращими в цьому циклі є твори «Село потерпає», «Поменник», «Бодай їм путь пропала!», «Зрадник», «Село вигибає» та ін. У них М. Черемшина, розповідаючи про незмірні страждання селян, великі руйнування у краї, пристрасно заперечує імперіалістичні війни, викриває їх антинародний характер. Тільки хижаки Дзельмани наживаються на війні, а простим людям вона приносить муки й смерть.

Австрійську армію М. Черемшина показує як армію вбивць, грабіжників, насильників і мародерів. В оповіданні «Бодай їм путь пропала!» змальовані дії цієї армії перед відступом із села. «Гей пацьорки зсилюють вояки газдівських коників, доють корови і вівці, ріжуть воли і телиці, варять собі м’яса... Мужва... гонить за молодицями і дівчатами... йде селом вереск, зойк гомін... Село робиться цісарським...» Це значить — селян вішають і розстрілюють, грабують і палять хати. «Гудить і харчить село, гейби за горло душене». А втікаючи з села, офіцери змушують селян складати на вози своє майно і везти з ними, то воно вже не селянське, а «тісарське». І вслід відступаючій грабіжницькій армії несеться народне прокляття: «Бодай їм путь пропала!»

Перша світова війна знищила багато міст і сіл Західної України, зробила з них руїни і кладовища. Це зобразив М. Черемшина в оповіданні «Село вигибає». «Вже нема села, лиш цвинтар, край цвинтаря трупарня». Наглядачка трупарні говорить Аничці: «Хоть іди горі, хоть іди долів, то з усього села лиш ми дві живі...» Руїну, горе і смерть принесла імперіалістична війна.

Письменник часто звертається до засобів похоронних голосінь, невільницьких плачів і дум, щоб висловити тугу народну. І хоч М. Черемшина не бачив виходу з того становища, його антивоєнні твори розкривали очі читачам на суть імперіалістичної бойні, викликали ненависть до австро-німецьких колонізаторів. Оплакуючи зруйновану війною Гуцульщину, автор виражав прагнення народу до миру, до соціального і національного визволення. Антивоєнні твори М. Черемшини і зараз служать справі захисту миру.

В післявоєнний час М. Черемшина написав ряд реалістичних новел про злиденне життя західноукраїнського села в період пансько-польської окупації. Вони ввійшли до збірки «Верховина» (1929). В новелі «Верховина» письменник показав, що в цьому чарівному краї працьовиті люди перебували в лабетах колонізаторів. Панські лакузи грабували села й спустошували їх, людей катували й вбивали, а їх землю, майно і худобу привласнювали, щоб вести п’яне, розгульне й розпусне життя. Спершу сільські верховоди зжили з світу сім’ю Малярчука та привласнили його добро, а потім заходилися біля Орфенюка. Орфенюків син Микола загинув на війні, залишивши дружину з дітьми. Комендант, війт, піп, учитель і капіталіст Зельман, щоб заволодіти полонинками Орфенюка, вирішують «невістку збаламутити та й з чорнобровим жандарем заручити». Вони вже дарують і продають полонинки Орфенюка. Догадуючись про те, дід вирушає до міста, щоб переписати свою землю на онуків. Але він проговорився про це комендантші й попаді. Вслід за Орфенюком біжить Зеленюк, «гей вовк за вівцею», і стріляє. Коли загинув дід, «п’яна зала упрівала і реготалася», розпусне панство горлало верховинську пісню, радіючи, що Орфенюкова земля не вислизнула з їх рук.

М. Черемшина змалював цілу зграю сільських верховодів різних націй, що спільно гноблять і грабують селян. Всі вони морально звироднілі, розпусні, жалюгідні, цинічно грубі. Комендант жандармерії чинить на селі розправу, його дружина розповідає: «Приведуть не раз тих арештантів, чи комуністів, чи соціалістів та й у тім арешті коло них упрівають, аби від них дізнатися правди. То такі звідти били у хатні вікна зойки та стогнання, що вікна дрижали...» Комендантша вихваляється: «Мій Вальорко так мене любить, що все село вистріляв би за мене». Правда, вона знає, що її чоловік має коханку — дружину лісника. Комендант прислужує багачу Зельманові і розправляється з черговими його жертвами. Жінка коменданта говорить Зельманові: «А ви ж мені обіцяли шовкову мантильку, як тільки мій Вальорко всадить до арешту премудрого Полонинчука молодого?» І Зельман відповідає: «Як тільки буду у Львові, то викуплю своє слово, ніби то послідній наш інтерес?»

Зельман — великий багач, ненаситний павук. Крім того, він спритний агент поліції, бо «знає всі хиби хлопів і їх злі вчинки, вміє підійти і вислідити злочинців, і все йде на руку владі, яка без нього у цій дикій чужій, гірській закутині була би безпорадною, як слабе око без окулярів». М. Черемшина показав здирство і накопичення багатств цим персонажем ще в антивоєнних новелах. У «Верховині» Зельман виступає вже великим капіталістом, що володіє багатьма полонинами, лісами, лісопилкою, шинком. Навіть органи влади залежать від нього.

У змалюванні хижацтва і морального звиродніння тих верств суспільства, які називали себе «основами суспільності», М. Черемшина перегукувався з Ів. Франком.

Сільська біднота була зовсім безправною. її чекало ув’язнення навіть за те, що вона зійдеться на свої збори. Це бачимо в оповіданні «Ласка».

Панський суд, що засідав «під білим орлом», захищав лише багатіїв. Селянські сини гинули на війні, а панок-побережник Федусь («Парубоцька справа»), був «громадським любасом», він «ціле село перебушував». Коли ж сімнадцять батьків зганьблених ним дівчат звернулись до суду, суддя захищав панка, бо «державі акуратно таких треба...» І чинить помсту над гвалтівником не панський суд, а одна із його жертв. Красуня Ція в суді довгий ніж «у Федусевих грудях утопила».

Сільські верховоди («Коляда») збираються підкинути «бунтареві» Гавришку іржаву рушницю, потім «витрусити» її, арештувати господаря, а його дочку, красуню Марічку, що «над усі дівки найфайніша», зганьбити. І селяни колядують під побережниковими вікнами, що «нема правди на божім світі, що гине народ у самім цвіті, що царем стала темна тюрма, за добре слово в голову куля». Колядники бажають загибелі «вовкам» — «доки муть їсти з народу юшку?» Панська Польща — це тюрма народів. «Романку, братчику, — говорить один селянин другому, — ми тепер в жмені, їх право, а наш кримінал» («Писанки»), 3 великою силою викривав М. Черемшина «хазяйнування» пілсудчиків на західноукраїнських землях і пророкував їх скору загибель.

Поряд з В. Стефаником М. Черемшина намалював ряд яскравих картин з життя селян під гнітом пілсудчиків. Справу цих письменників продовжила і піднесла вище група революційних письменників Західної України — С. Тудор, О. Гаврилюк, Я. Галан, П. Козланюк та ін.

М. Черемшина правдиво відтворював внутрішнє життя людини і через нього розкривав суспільні відносини. Він змушував читача дивитися на світ очима героя свого твору, перейматися його болями. А цими героями були наймити і бідняки, яких давив соціальний і національний гніт. Вони були немов вихоплені із живого галицького життя.

Новели М. Черемшини відзначаються міцними зв’язками з усною народною творчістю (похоронні голосіння, невільницькі плачі, думи, колядки, коломийки, казки, легенди, прислів’я і т. п.).

М. Черемшина показував зростання прірви між багатіючими глитаями й убожіючими широкими масами, поруч з розвитком цивілізації — розклад буржуазної культури, моралі, сім’ї. З новели постає перед нами світ сваволі і п’яного розгулу експлуататорів з одного боку і світ тяжкої праці трудящих, їх нидіння в голоді, темряві, їх загибель — з другого.

І хоч письменник не зміг відобразити тієї визвольної боротьби, яку очолював робітничий клас, та перебільшував роль інтелігенції в перебудові життя, — він був сильним у запереченні старого світу, в викритті його.

Л-ра: Жовтень. – 1954. - № 6. – С. 74-78.

Біографія

Твори

Критика