Вітаїстична концепція буття в поезії Михайла Драй-Хмари
Олег Томчук
З-поміж неокласиків М. Драй-Хмара вирізнявся поетикою та стилістикою (наповненість багатьох творів соціальними акцентами, культивування верлібра, поліметричних версифікаційних сполук, наявність «гіперметричних модуляцій і перемінних форм ритму» (В. Іванисенко), тяжіння до новотворів, вживання раритетної «етно-екзотичної» (М. Довгань) лексики).
Більшість творів М. Драй-Хмари свідчать, що він не був поетом рефлективно-споглядального типу, як твердять окремі дослідники (приміром, Ю. Шерех у відомій праці «Легенда про український неокласицизм»). Його індивідуально-своєрідна «гіпотеза буття» резонує з екзистенційною філософією Едмувда Гуссерля.У збірці «Проростень» (К., 1926) художньо реалізовано поетом закон гармонії людини в бутті і буття в людині: «Долі своєї я не клену: бути луною, будить луну». Тут «вилилась болюча драма душі, що прагнула до гармонії з людьми і світом».
Дивлюся й слухаю: прозоро
співає струмінь битія,
і віриться, що скоро-скоро
так само заспіваю я.
М. Драй-Хмарі, як і всім неокласикам, особливо близьким виявився світогляд Сковороди, «котрий шляхом духовного самовдосконалення намагався віднайти гармонію між людиною і всесвітом». Сковородинівська натурфілософія помітно актуалізувалася у багатьох філософських віршах поета. Пасіонарна енергія слова, ідеї Сковороди про життєдайні сили природи передаються ним через наскрізні образи-символи «сонця», «вітру», «степу» («Я і посестра, вітер і степ - ніжність і воля, сила і скреп»). Саморозкриття ліричного героя зорієнтовано у М. Драй-Хмари переважно на злагоджену, згармонійовану природу так само, як у віршах Б.-І. Актонича (зб «Велика гармонія», «Зелена євангелія»). Особливо виразний вияв філософської концепції Сковороди бачимо у вірші «Розлютувався лютий надаремне...», в якому присутній і образ самого філософа («...і помандрую, як Сковорода»), і лірична ілюстрація його філософської системи («з серця в серце наллю я пісень»). Звертають на себе увагу перегуки поезій М. Драй-Хмари із багатьма віршами інших неокласиків (сонет «Сковорода» О. Бургардта, «Залізний заклик чорних димарів» П. Филиповича), у яких художньо реалізована одна із провідних граней філософсько-естетичної системи Сковороди - прославлення «гармонії вічності, узгодженості, краси всесвіту», що порівнюється із «прекрасним храмом і прекрасним раєм».
Авторську вітаїстичну концепцію буття потверджує виняткова здатність «видобувати» гармонійну стихію природи з дисгармонійних суспільних катаклізмів. Природні драми і стихії засвідчують своєрідність поетового світовідчування («Дощ», «На прю стає холодний ранок», «Завірюха», «Перед грозою» та ін.). Разом з тим, вони є «екстраполяцією» душевного досвіду, вражень та імпульсів громадського порядку, переживань історії та сучасності. За драмою природи нерідко вгадується і драма соціальна». Однак було б принаймні некоректно «вилущувати» із «пантеїстичних мітів»(В. Державін) поета соціальні акценти. Вони є швидше ліричними жанрами його буттєвих візій.
У творчості М. Драй-Хмари яскраво виявилася така специфічна риса української філософської лірики, як фольклорна стихія, що є своєрідним джерелом поетичності:
І знов, як перший чоловік, усім тваринам дав я ймення: я зорі сестрами нарік,
а місяць - побратим у мене.
Фольклорна традиція (усталені народнопоетичні кліше типу: «місяць - побратим», «зорі - сестри» та ін.), окрім естетичних функцій, актуалізує архаїчні, міфологічні уявлення про світобудову (йдеться про філософський потенціал фольклоризму). Поет вдається до переміщення зображуваного в прадавні поганські часи, в архетипи праслов’янської культури, в якій домінує філософія приналежності людини природі («Я з землею зрісся - не вирну...»). Виразні риси «орфеїчної» лінії світової лірики у М. Драй-Хмари органічно поєднуються із східнослов’янськими традиціями, що сягають пантеїстичних уявлень періоду «Велесової книги» - літопису язичницьких жерців IX століття. Поет формує таку естетичну ауру з допомогою і багатьох інших чинників, серед яких на особливий статус претендує його авторський словник (насамперед раритетний). Декларуючи пантеїстичну філософію буття, він вживає язичницьки насичену лексику, що асоціюється з поганськими часами («жерці», «рам’я», «кмет», «керея» та ін.). Раритетна лексика М. Драй-Хмари, на думку багатьох дослідників, є константою індивідуального стилю поета. Вона становить «прикметну рису всієї його творчості». Закономірно, що у порівняно небагатій критичній літературі про М. Драй-Хмару проблемам його поетичної мови присвячено спеціальні дослідження. На потвердження цієї тези треба назвати насамперед статтю О. Ашер («Поетична мова Михайла Драй-Хмари»). Авторка вважає, що специфічність мови поета, його індивідуальний почерк визначається значною мірою «нахилом до слів архаїчних, які надавали його творчості свіжості й оригінальності».
Пізнаючи й відтворюючи світ, поет міфологізує живих істот, антропологізує природу, підкреслюючи постійний зв’язок з нею - аж до власних метаморфоз. Така гармонійність із природою передається і через композицію. У свої медитації автор уводить відомі складові парадигми наявності ліричного суб'єкта у творі: ліричне «я» і відповідні форми «мене», «мені» тощо («Я світ увесь сприймаю оком...»; «Мене хвилює синій обрій»; «Я п’ю прив’ялу тишу саду»; «До мене простягла долоні»). Художній світ М. Драй-Хмари, як і В. Свідзинського, Б.-І. Антонича, антропоцентричний. Утверджуючи прагнення проникати в суть і усвідомлюючи себе її частиною, поет шмагається у цій ієрархії відвести місце людині. Вірші такого плану перегукуються з образним світом окремих творів неокласиків. Характерний взірець - «Я - часточка мала всесвітнього зв’язну» П. Филиповича:
Я відцавен живу в сліпому хробаку,
І волею віків я виросла в людину.
Однак аналізована грань поетичної концепції М. Драй-Хмари стоїть ближче до міфопоетичної, пантеїстичної лінії української філософської лірики, аніж до інтелектуальної поезії М. Зерова, П. Филиповича та інших неокласиків. У ній чітко проступають мотиви єдності світу, у якому людина, як органічна частина природи, включена в «мудре коло жиггя»:
Зоріти ніч і бути з вами, холодно-росяні поля, і слухать, як гуде з нестями і стугонить вночі земля...
Пантеїзм М. Драй-Хмари виражається, таким чином, на рівні імпресіоністично-символічної персоніфікації. Однак у більшості творів пантеїстичні мотиви стають стабільними, цілком авторськими, надаючи його поезіям виразного натурфілософського забарвлення.
В описах природи М. Драй-Хмари не маємо традиційної її апологетизації. Тут переважає таємничість, певна невпорядкованість стихії, відтворення «фрагментарного, не висловленого до кінця». Переживання об’єктивної дійсності інтегрується в поета з уявою, подекуди - з інтуїцією. Його інтелектуально-екстатичне осягнення світу близько граничить із підсвідомим пізнанням. Давно перетворилася на літературознавчий загальник констатація тези про «позараціоналістичність» мови М. Драй-Хмари, наявність у його поетиці елементів сюрреалізму. В образному відтворенні світу поет дійсно виявляє потяг до прихованої, бажаної суті (у цьому - й певна алегоричність). Тож закономірними є домінуючі, повторювані в його поезіях мотиви сну («Ще губи кам'яні»; «Я побачив тебе з трамваю»; «І знов як перший чоловік»; «Вона жива і нежива»; «Ой, колом сонце догори»; «3а водою зозуля кує»). Сюрреалістична вивільненість, що проявляється у вигляді сновидінь, зашифровує і разом з тим потужніше прояснює зміст зображуваного («Не чути вітру з верховин: ласкава тиша сон свій стеле»; «Ах, сон той - віщий дзвін...»; «Засинив волохатий сон яри»). Суто інтуїтивна частина тематики становить питому вагу бутгєвого спектру лірики М. Драй-Хмари, увиразнює й конкретизує філософську систему Сковороди з її приматом духовного життя, активного начала добра. Тому в ліриці поета переважають світлі тони. Цьому сприяють функціонально навантажені епітети, що допомагають авторові створювати гармонійний світ («білі вишні», «білі морелі», «м'які отави», «золоті разки», «золотий метеорит», «барвистий, променистий день» та ін.). Трагічний конфлікт з обставинами вплинув на ностальгійний настрій багатьох творів («Над озером рідкий туман», «Від болю сонце скорчилось і в'яне»). Тут присутні мотиви зневіри й розчарування:
О світе ясний, світе радісний,
ти згас навік,
А біль шалений, біль ненависний,
живе - не зник!
Для увиразнення трагізму зображуваних ситуацій М. Драй-Хмара, як видно з цитованого вірша, використовує вдало дібрані тропи (переважно епітети: «шалений», «ненависний», «німий», «кривавий»), що нерідко виконують роль ідейного стрижня твору і потверджують авторську позицію.Вона виявляється і через відповідну лексику («біль», «горе», «журба», «деспот»).
Причини песимістичної тональності неодноразово пояснював сам поет у листах та щоденниках. Так, у листі до І. Дніпровського він пише: «Мій «грустний» світогляд не сходиться з офіційним оптимістичним... Мабуть, є якісь об’єктивні причини, що викликають .у всіх сум. В одному з останніх віршів, який не скоро побачить світ, я просто й одверто говорю про ці причини»... «а ти обідрана лежиш, як квач од самогону п'яна». Це - про Україну». Такий настрій особливо виразно звучить у поемі «Поворот», у якій гостро виявився біль від суспільного та морального занепаду в країні. Поемі притаманна документальна достовірність національної трагедії українського народу. Драматичність твору досягається автором і завдяки діалогічній будові, а переважно - часто вживаним риторичним запитанням, глибоко вкоріненим, як і вся поема, в «традиції української лірико-епічної творчості» (М. Москаленко):
Скажи мені: за що,
за що мене убили ?
Поза сумнівом, емоційне ставлення М. Драй-Хмари вплинуло на загальну атмосферу його лірики. Однак драматичні рефлексії зумовлені не так естетичними засадами, як причинами суспільного, порядку. Зміст поезії свідчить, що її естетичну сутність визначає вітаїстична концепція буття. М. Драй-Хмара не зосереджується на проблемах суспільної та моральної деградації, як Є. Плужник (зб. «Дні»), Д. Фальківський (зб. «На пожарищі»), Т. Осьмачка («Круча»). Він намагається повсякчас «видобувати» гармонійний світ («світ ясний», «світ радісний») із дисгармонійних катаклізмів драматичної дійсності, у якій «навіки потолочено життя лани». Авторський вітаїзм потверджують наскрізні образи, навіть назви збірок, що мають метафоричне звучання («Проростень», «Сонячні марші» - символи життя, динаміки, поступу, руху, світла).
Результати аналізу поезії М. Драй-Хмари засвідчують, що є всі підстави говорити про його вітаїзм, що сягає слов’янської міфології (наприклад, протиставлення Зеленої могили як символа світла Чорній могилі - уособленню темних сил). Органічним для нього став також «апофеоз світла»(М. Ласло-Куцюк) Сковороди. Естетика М. Драй-Хмари, як і всіх неокласиків, заснована також і на ідеях грецької «школи світла», всієї античної культури, з якої він черпав мотиви «єдності добра й краси», «прославлення світла, яке переборює темряву». Все ж вітаїстична концепція М. Драй-Хмари живлена насамперед національною філософською традицією. Поет підходить до сприйняття і відтворення світу з мірою українського глибинного вітаїзму, утверджуючи торжество життя навіть у найдраматичніших його проявах (наприклад, у згадуваній поемі «Поворот» чи у цитованому ліричному циклі «Сліпі»).
Не абсолютизую чи споглядальну духовність, поет порушував важливі питання про взаємозв'язки між емпіричним і трансцедентальним, що нерідко конфронтують, визначаючи незлагоду (а то й конфлікт) людини з обставинами, з природою, світом. Тож проблема автентичності буття у М. Драй-Хмари є визначальною. Вона становить провідну змістову ознаку всієї української філософсько-поетичної традиції.
Л-ра: Перспективи. – 1998. – № 3-4. – С. 55-61.
Твори
Критика
