Вікінг української поезії
Іван Лисенко
Критика називала його «філологом поезії», «ювеліром форми» (В. Коряк), «поетом розсудливого інтелектуалізму» (О. Дорошкевич). Прикметно, що в українську поезію він прийшов, будучи вже сформованим інтелігентом, по закінченні Харківського університету, досконало знаючи багато мов. Цікавий уривок з листа відомого літературознавця О. Лейтеса до автора цих рядків: «Що ж до Майка Йогансена, то він, син обрусілого шведа і матері-українки, який чудово володів російською, німецькою, англійською і давньогрецькою мовами, — починаючи з 1918 року, писав вірші лише по-українськи. Я не міг не поцікавитися цим і запитав якось, чому він пише вірші саме українською мовою. А тому — відповів Йогансен — що для нього ця мова є мовою найбільших творчих можливостей».
Михайло (Майк — це вигадане ним ім’я) Гервасійович Йогансен народився 16 жовтня 1896 року в Харкові в родині вчителя.
З легкої руки Ю. Смолича у нас почала гуляти версія (як бачимо, її повторив і О. Лейтес) про нібито напівшведське походження М. Йогансена. Цю думку рішучі спростовує дружина поета Алла Гербурт Йогансен у листі до автора цих рядків: «Дід Михайла Йогансена був сином однієї остзейської пані. Його було віддано на виховання до побожної сільської родини. Я довго зберігала старовинну лютеранську Євангелію в німецькій мові, котру читали в родині щовечора перед сном... Дід М. Йогансена Гайнріх, усе своє життя був сільським писарем. Село, якщо не помиляюсь, звалось Екау. Гайнріх мав п’ять синів і дочку Меланію. Імена синів, дядьків Майка Йогансена: Гуйда, Паціане, Юда, Віктор і Гервазіус (батько Майка). Всім своїм синам Гайнріх дав вищу освіту... Гервазіус закінчив Московський університет і був учителем німецької мови та географії в Харкові, пізніше — директором німецької жіночої гімназії. Говорив він із сильним німецьким акцентом. Дітей своїх з самого малечку навчав німецької мови».
Отже, коментарі тут зайві. Йогансен мав суто німецькі, а не шведські корені Але, очевидно, не німецькі джерела переважали в подальшому становленні Йогансена, а його українське походження з родини Крамаревських (звідси псевдонім М. Крамар), з якої походила його мати Ганна, від котрої поет узнав, за його ж висловом, «веселу вдачу і радість творчості».
Дебютував М. Йогансен 1921 року у збірнику «Жовтень». Потім друкувався у «Шляхах мистецтва», «Червоному шляху», «Вапліте», «УЖ», альманахах «Гарт», «Літературний ярмарок» та інших виданнях. У різний час належав до кількох літературних організацій: «Гарт» (1923—1925), «Вапліте» (1926—192?), «Техно-мистецької групи Ж» (1929). З 1934 р. — член Спілки письменників України. У 1921 році вийшла перша збірка його поезії «Д’горі», яка відразу засвідчила, що в літературу прийшов оригінальний поет. Потім з’явилися «Революція», «Доробок» (1924), «Ясен» (1930), «Балади про Війну та відбудову» (1933) і, зрештою, збірка «Поезії», якій, на жаль, судилося бути останньою.
Період «учнівства» для нього минув досить швидко. Після перших збірок «Д'горі» і «Кроковеє коло», позначених «туманними експресіями» (С. Крижанівський), М. Йогансен, спонукуваний марксистською критикою, створює ряд публіцистичних речей («Комуна», «Жовтневий марш», «Дві тисячі літ» та ін.). Він не міг не писати твори в дусі тієї епохи, в якій жив. Сприймаючи революцію як джерело нового життєствердження, Йогансен водночас не міг не бачити суворої правди реалій, якими багата була наша пожовтнева епоха. Це зумовило появу таких його віршів трагедійного звучання, як «У дахів іржавім колоссю», «Світанок», «Мертвий крижень» та ін. І тому невипадково з-під пера М. Йогансена не вийшло жодного твору, позначеного сталінською тематикою. Він був і лишився до кінця життя чесним і принциповим художником!»
У другій половині 20-х років, зокрема, у збірці «Ясен», Йогансен переходить до «романтики чистого слова, яка відбивала драматизм ліричного героя з його «роздумливим інтелектуалізмом». Романтичне сприйманнія дійсності поєднувалось у поета з найтверезішим реалізмом, умінням змалювати виразні конкретні картини сучасної йому доби.
Важливу роль у поетиці М. Йогансена завжди відігравав пейзаж. Але він часто є не об’єктом зображення, а суб’єктом дії. Вся повнота життя у різних його виявах вміщається в клаптику природи, який, здається, здатний діяти, відчувати й мислити. Уподібнення природи людині, властиве поезії, досягає у Йогансена такої граничності, що пейзаж виступає в ролі морального взірця. Природа набував всіх рис індивідуальності.
Захолола жаром зоря.
Над лісом
Давно вже помер місяць,
Чорне бадилля на сході кричить,
Угору лізе вогневий буряк,
Видирається вище і вище,
Ударив, свиснув, розсипався іскрами Ранок.
(«Світанок»)
Поетові любі символічні образи з контексту «легенд»: «дерево у пам’яті глухій», овес, що «виростає в ліс» — образи, пов'язані з певним відчуттям міфічних сил природи:
Я чув, як падав день, росла трава
Гей вище від гаїв, від гайворонів так,
Що її люто рвали і клювали птиці...
(«Я чув, як падав день...»)
Образі стихійного зростання рослини символічно пов’язаний з ідеєю життя. Це головний для Йогансена мотив у його ліричному сприйманні природи: «Ах, життя моє, кругле, як м’яч, ти з яких зірвалось дубів...»
Поезія М. Йогансена наскрізь метафорична. Наприклад: «дощ зітхав у ринвах», «молоком налився місяць», «з бором бореться вечір», «криваві спалахують птиці» тощо. Метафора в поетиці М. Йогансена виконує перш за все зв’язуючу роль. Вона раптово, динамічно стягує в єдине ціле розрізнені частини дійсності і цим ніби втілює велику єдність світу, взаємодію і взаємопроникнення явищ. Поет виходив з того, що усі предмети та явища тісно взаємодіють, проникають один в одного, і тому зв’язує їх не по схожості, а по суміжності, користуючись метафорою як зв’язуючим засобом:
... й чабан, що десь увечорі гукав,
Перетворивсь на теплу й сонну птицю.
(«І все ж лежать, лежать сніги»)
Світ у М. Йогансена поєднується у ціле з допомогою переносного значення слів. І метафора тут відіграє велике значення. Вона збагачує поезію яскравою зоровою виразністю, витворює широке просторове враження. Це, зокрема, помітно в таких його віршах, як «Морозна осінь», «Станція».
Важливим чинником для творчості М. Йогансена була звукова організація слова. Вона не зводиться до рими, хоча цей бік його поетики також надзвичайно різноманітний. Впадає в око багатство звукових асоціацій. Ще О. Лейтес відзначав майстерність М. Йогансена в царині алітерації. Проте дуже часто нам важко розрізнити семантично-образні зв’язки між поняттями від цих словесних зв’язків і переходів:
Райдеревом розкинувся над світом
І подолав полин — і переміг пирій,
І виріс в ігдразил...
(«Ах, дерево...»)
Часом Йогансен бере асоціацію за конструктивний принцип вірша, нанизуючи окремі слова на стрижень єдиного ритмічно-мелодійного й фонетичного ряду:
Коли б не коні ніжні і смутні
Тебе не понесли в осонні...
Сотайтесь со-не сот-ні сніжні дні.
(«Колискова»)
Тут, як бачимо, переважав зовнішній бік матеріалу, звукова інструментовка допомагав перенесенню смислу з одного предмета на інший, але здійснюється за допомогою метафори і викликана намаганням поета показати й підкреслити внутрішню єдність світу. Така загострена увага до «звукового обличчя» слів і їх добір за фонетико-смисловою подобою знову ж таки нагадує В. Хлєбникова. Проте в інших поезіях інструментовка (алітерації, асонанси) хоч і посідав першорядне місце, але за конструктивний принцип не служить, залишаючись епізодичною оздобою і не набуваючи характеру послідовно розгорнутого образу. Наприклад, в поезії «Ми родили...», зближаючи за суто звуковим принципом слова «лазили» і «ліяни» («над головами лазили ліяни»), поет не розгортає далі цього цікавого образу. Але інколи звукова асоціація, поєднуючись із семантикою, створює сильний образ:
Йшов брудний бондар і збивав
Обличчя з древнього барила.
(«Ринав останній генерал»)
Варто згадати також про Йогансенові, до речі, дуже своєрідні в нашій поезії, в яких проявляється знову ж таки відчуття поета до евфонії вірша.
Йогансен любить працювати над словом. Часом звичайне, буденне слово він може повернути так, що воно вразить, як нове (наприклад, «орябини тоненькі пальці»). ...В пошуках нових слів, здатних повернути світові індивідуальне обличчя, М. Йогансен звергнувся до живої розмовної мови, яка в 20-х роках привернула увагу багатьох поетів. Сміливо вводячи у високу поезію буденну мову життя, Йогансен не гребує канцеляризмами, просторіччям, розмовними ідіомами. У новім застосуванні ці форми, що стерлися в побуті, у Йогансена звучать свіжо, незвичайно. А загальновживаний штамп стає зброєю в боротьбі з літературним шаблоном. Проте в такому підході до слова Йогансен іноді собі шкодить. Ще М. Зеров «застеріга» поета від «полювання на тонких, часом дуже тонких (де тонко, там і рветься!) ритмічних засобах». Бо там, де М. Йогансен зраджує слово, він зраджує й поезію. Це помітно, зокрема, на прикладі балади, присвяченої В. Еллану:
Щоб кленом стала тінь Еллана,
Щоб у землі він не лежав,
Щоб голову його кохану
Уранці промінь привітав.
(«Не падав сніг, а сонце стигло»)
Як бачимо, тут поет вживає слово у звичайному, буденному плані і цим зраджує, себе, читач звик до Йогансенсового слова як до слова багатопланового. Називаючи збірку «Ясен», поет не враховує, що читач, звиклий до авторської вигадливості, навіть і не запідозрює під «ясеном» дерево. У Йогансена це слово має всі значення, означає всі речі, до яких можна прикласти епітет «ясний». У великій реформаторській роботі зі словом М. Йогансен свій єдиний метод сплітає з двох: поширення звичайного значення слова, спектралізація його і вживання звичайних слів в інших незвичайних асоціаціях, його лексика вражає не екстравагантністю, а припасованістю до теми. І це почуття тематичних нюансів властиве поетові саме з царині лірики.
Смисл буття, призначення людини, суть світу — ось ті питання, які хвилювали поета. Він цілком віддає свою лірику шуканню основ, розгалуженню конечних цілей і першопричин («Історія рече»). Схильність до філософського осмислення буття характеризує творчість М. Йогансена, поета-мислителя, що тяжіє до мистецтва широких узагальнень, великої духовної насиченості. Тут помітні особливо інтонації пізнього Р.-М. Рільке, зокрема його «Дуїнянських елегій» та «Сонетів до Орфея».
У багатьох творах М. Йогансена відчутне нестримне бажання «докопатися до суті» і, розповідаючи про будь-які речі, не так показати читачеві, які вони з себе, як виявити їхню початкову природу:
І все ж лежать, лежать сніги,
Пливуть ліси у крайню
Раїну, де над вітром вольна путь,
Де гори з гір Родяться, де у дальній Похід веде і не дає заснуть:
Доводить, що у день веде, у виноград Цілує листя, спорить і свариться,
Верзе, що встане,
Устає і падає назад...
(«І все ж лежать, лежать сніги»)
Ця турбота про суть, про природу речей ставить поета в дуже цікаву й двоїсту позицію щодо імпресіонізму, сліди якого помітні, до речі і в згаданій вище поезії. Йогансена ріднить з імпресіоністами чистота безпосереднього відчуття, пафос вражальності й сприйнятливості. Образи Йогансена нагадують іноді образи Ренуара. Як і ці художники, він досить часто намагається писати раптовими враженнями від предметів і, ховаючи свої попередні знання про світ, показує його таким, яким він йому здається в даний час. Імпресіонізм, як правило, має справу з почуттєво відчутною поверхнею предмета, а не з його суттю. Втопаючи в морі барв і запахів, він цурається упередженості, апріорного знання, поняття ідеї, здатних захарастити чистоту сприймання. Вірші ж Йогансена — це поезія ближчого й конкретного. Він відтворює найчастіше те, що сам бачить, але те, що він побачив, завжди має розширене значення, і якість частковості у поета переходить у більш загальний план.
Романтизм Йогансена не в речах, про які він пише, а в самому авторові. Всі речі для нього незвичайні, дивні, омріяні. Трамваї, міліціонери, книжки, хмари мають для нього особливе тривожне значення:
Я ж стояв в калюжі, мов в огні,
Коливались тротуари п’яні...
або:
В березні міліціонер свистав,
У воді шумів трамвай і плавав.
Межи рейок вечір і не знав,
Як уранці народяться трави.
(«Поетова весна»)
Однак на стику 20-х і 30-х років епоха романтизму для багатьох інших поетів завершується. Він вважав, що перший період його творчості, який він умовно називав «сільськогосподарським», закінчився.
Звичайно, шлях Майка Йогансена в літературу не був рівний. У нього були ідейно-естетичні збочення як в поезії, так і в літературознавстві (згадаймо його ряд статей, написаних у конструктивному дусі, його працю «Як будується оповідання», позначену ексцентричністю). Він також вдавався до конструктивістських новацій, зайвого експериметаторства, викликаючи іноді нерозуміння навіть найближчого свого оточення. Але внесок його в українську літературу 20-30-х років важко переоцінити. Це був насамперед оригінальний талант, поет сильної індивідуальності, з самобутнім світовідчуттям. На відміну від інших, він у нашій літературі не мав «родичів». Про М. Йогансена ще скаже своє слово літературознавство, поставивши його в контекст світової літератури. Адже своїм невеликим кількісно доробком він вніс чимало нового в українське художнє слово, Йогансен розширив насамперед обрії українського вірша, передусім- його евфоніку. Він боровся як проти псевдотрадиційного віршуванню (В. Алешко), так і проти прозаїзації поезії (В. Поліщук); різко виступав проти футуризму як «архаїчної структури буржуазної продукції». Будучи послідовником О. Олеся, Г. Чупринки, П. Савченка та П. Тичини, поетів з вираженою музичністю вірша, Йогансен постійно відстоював милозвучність української мови в ліриці. Як лінгвіст (чи не єдиний серед українських поетів), він був у поезії послідовним шукачем словникових надр, що особливо позначилось на стильових рисах його поезії. Проте висока філологічна культура ніколи не була самоціллю для нього в поезії, як і блискуче володіння ним евфонікою вірша.
Він залишив нам чудові зразки як класичного вірша, так і верлібру. У нього можна вчитися культури мови, бо рідко хто надавав у нас такого значення слову, як Йогансен. Своєю роботою над словом М. Йогансен викристалізував собі великий і своєрідний словник і є чи не найбагатшим поетом саме в цій царині.
Поет великого і своєрідного дару, він лишиться для нас насамперед «вікінгом» і «юною романтикою» (І. Муратов), людиною, яка «світилася душею» (К. Гордієнко), «вічним гімназистом» (Йогансен усе знав!), «королем більярду» (переміг у двобої самого Маяковського!), чудовим мандрівником і великим романтиком. Залюблений у життя, він належав до категорії тих людей, які ніколи не впадали в розпач, вирішували найтяжчі випробування долі.
Є у М. Йогансена в одному вірші такі рядки:
Ось іду по рейці і хитаюсь,
Чи дійду до віку, чи впаду...
Ліс ліворуч, мов зелений заєць,
Задивився на мою ходу.
А творча хода поета була неповторна і тим прекрасна. Але дійти до віку йому не судилось, бо він жив «не так, як усі» (І. Сенченко), бо «виявився небезпечним для будівників комунізму, маючи великий вплив на молодь і на своє літературне коло» (А. Гербурт-Йогансен).
Йогансен поза всяким сумнівом заслужив визнання. Але він і нині залишається, на превеликий жаль, у смузі призабутих, малознаних речників свого народу. Томик його поезії, виданий п’ять років тому, аж ніяк не заповнює тієї прикрої прогалини в пошануванні поета. Через наші негаразди, через байдужість нації до своїх діячів культури так і не побачила досі світу проза М. Йогансена, його лінгвістичні та публіцистичні праці, його вагомі переклади з зарубіжних літератур, як також і цікавий збірник спогадів про надзвичайно оригінального і талановитого митця, непересічну людину і громадянина. Але не будемо впадати в розпач: прийде колись і до Йогансена свято.
Л-ра: Вітчизна. – 1995. – №9-10. – С. 138-141.
Твори
Критика
