Повнота й однобічність життя
Йосип Кисельов
До одного і того ж життєвого матеріалу можна, звичайно, підходити з різних естетичних позицій, з різними мірками та масштабами. Все залежить від характеру художнього мислення авторів. Ті письменники, що дивляться на світ, так би мовити, через бінокль, прагнуть охопити найширші простори, зазирають і за лінії горизонту, оперують узагальнюючими поетичними символами. І є письменники, котрі розглядають навколишню дійсність через мікроскоп, вдаються майже до анатомічного розтинання життя, займаються скрупульозним дослідженням відтворюваних явищ. І те, і друге може дати належний художній ефект, якщо це робиться талановитими руками, з глибоким знанням предмета зображення, з ясним розумінням закономірностей суспільного процесу.
Але вже в тому, що обирає письменник для естетичного засвоєння, які сторони життя він відбиває, до чого привертає увагу читача, виявляється міра прогресивності творчих позицій митця, ступінь усвідомлення ним свого обов’язку художника.
Пафос доби відчувається в таких творах не тільки в їхній фактурі, а і в естетичній природі, в принципах художньої обробки матеріалу, в особливостях літературної розповіді.
І це в першу чергу видко при змалюванні образу нашого сучасника. В чому найглибше розкривається людина? В її суспільній поведінці, в тому, як вона розуміє свій життєвий обов’язок, якими інтересами пройнята, до якої мети прагне.
Знаменним і цілком природним фактом є те, що в українській літературі з'явилося зараз чимало творів різних жанрів, де розповідається про благотворний вплив праці на духовний і моральний світ людини. Зокрема ряд творів, в тому числі й епічної поезії, присвячено народженню трудової біографії у юнаків і дівчат, що розпочинають свій життєвий шлях. Випадково це? Зовсім, ні! Посилення творчої уваги письменників до проблеми становлення трудівника продиктоване самою дійсністю, викликане причинами суспільного порядку.
Звернення письменників до теми праці — важливого, актуального питання, яким нині живе увесь народ — свідчення їх високої громадської свідомості, органічного зв’язку з життям, з сучасністю. Щоб добре оволодіти матеріалом, вміти побачити і відібрати головне, суттєве, необхідно глибоко ознайомитись з прототипами героїв і їх конкретними ділами. Важко це зробити на віддалині від місця і учасників подій. Той автор, хто постійно спілкується з своїми майбутніми героями, або ще краще — бере безпосередню участь в їх діяннях, матиме більшу творчу свободу, успішніше вирішить свої художні завдання. Але хіба знання життя, вірніше сказати — відчуття життя не проявляється в тому, що письменник своєчасно говорить потрібне народові слово, зосереджує увагу громадськості на провідних проблемах часу? Так і сталося з авторами творів, де мовиться про формування характеру молодої людини в трудовій обстановці.
До таких творів належить і нова поема П. Дорошка «Три богатирі». Автор не вперше звертається до епічної розповіді. Він написав вже декілька поем — і на воєнну тематику, і про мирну працю, і про видатних революційних діячів минулого. «Три богатирі» — одрізняється від попередніх епічних спроб поета і своїм досить значним обсягом, і актуальністю проблематики, і своєрідністю викладу. Як говорить і сама назва (вона, правда, могла бути більш винахідливою), в поемі розкривається доля трьох молодих шахтарів, що різними життєвими шляхами, хоч і в одному вагоні прибули на Донбас. Реалістичними засобами, у дохідливій і дійовій формі змальовує Дорошко образи наших сучасників, тих, хто знаходиться на передньому краю боротьби.
Деякі наші письменники, по-книжному сприймаючи життєву дійсність, іноді не бачать в робітничому середовищі певних відтінків, які пояснюються і різним соціальним корінням. Тимчасом, одні трударі — з діда-прадіда пролетарі, вихідці з робітничих династій, загартованих в горнилі жорстоких революційних битв, інші — мають за плечима не таку життєву біографію, часом не позбавлені якихось відсталих дрібновласницьких настроїв і звичок. Автор «Трьох богатирів» вільний від умоглядних уявлень про своїх героїв, не ототожнює їх, не ставить знак рівності поміж ними, хоч всі вони робітники, всі працюють під землею, в шахтних забоях, всі однакові за своїм соціальним становищем. Якщо старий Ілько Санжар — патріарх виселка Травневого — є типовим представником могутнього шахтарського роду, якщо Петро Ковшар вирізняється з-поміж інших молодих гірників не тільки своєю бригадирською посадою, а й особливо твердими переконаннями, ясним розумом, надзвичайним благородством душі, то інакше виглядають його побратими — Роман Волошенюк і Захар Загреба.
Роман — дитя циганського табору, жертва кастових забобонів, звиклий до вільного степового життя, постійних мордувань, бродяжництва. Привчений з дитинства до сухоребрих коней, він у юнацькі роки пристрасно забажав загнуздати залізного коня — стати машиністом електровоза.
Такий шлях другого героя «Трьох богатирів». Циганська біографія Романа знадобилася поету не заради пікантності і виключності, а для того, щоб показати силу соціалістичних перетворень, силу згуртованого виробничого колективу, силу вільної творчої праці, яка запалює трудовою наснагою і людей з незвичайним минулим.
«Циганське» в біографії Романа — найменше, що допомагає розвиткові образу. Воно служить лише додатковою деталлю в загальній картині життя трьох друзів, в долі Романа. Ця особливість героя наведена автором як певна індивідуальна риса, що надає свою характерність типовому образу молодої людини. Декому воно може здатися винятковою обставиною, використаною автором зарані більшої колоритності, загострення суперечностей. Але вдумливий читач сприйме це як доречну в художньому творі додаткову барву, як один з можливих засобів рельєфнішого змалювання людського характеру.
З іншими думками і настроями їхав на Донбас Захар Загреба. Він думав влаштуватися із своєю двохрядкою десь в ресторані, і аж ніяк не мріяв про горду, хоч і нелегку гірницьку професію. Чим тільки не випадало займатися Захарові: «крутив баранку», грав по селах на весіллях.
Та от Захар пішов працювати на шахту, став машиністом. Але під впливом секретарки шахткому покинув друзів, вирішив стати «артистом». З часом хлопець усвідомив, де його справжнє місце, в чому істинний сенс життя, і повертається у бригаду.
Обидва молоді шахтарі — і Роман, і Захар — змальовані життєво-правдиво, без лакування, з притаманними їм гідностями і вадами, і, що дуже важливо, є спроба — показати розвиток їхньої свідомості.
Роман і Захар фігурують в поемі, як відчутні постаті, що мають якесь своє обличчя. Цього, на жаль, не скажеш про третього героя поеми — бригадира Петра Ковшара. Він пасивний, і тому мало виразний. Йому надані, здебільше, споглядальні функції. Петро виступає не як самостійно діюча особа, а як своєрідний додаток до інших двох героїв. Він або щось радить, або загрожує («Ще будем бити на бюро, після бюро — на зборах»), або займається вдосконаленням виробничого процесу, про що повідомляється в декларативній формі. Автор сповіщає, що Петро є заспівувачем комплексних бригад, що він подав думку замінити колію і підготувати широкий хід для транспорту. Пропозиція мала б виглядати поетичним символом — бригадир, мовляв, дав «широкий хід» і вугіллю і людям. Але всього цього, особливо останнього, виразно не показано, не розкрито поетично.
Петро видається мало дійовим, малопримітним образом, багато в чому поступається перед своїми товаришами. А він же задуманий як центральна постать «Трьох богатирів»! Недостатня виписаність портрета бригадира тільки підтверджує важливість сюжету в епічній поезії. Там, де герої щось роблять, за щось борються, чогось прагнуть, домагаються, переживають, мріють, ми можемо відчути биття живого людського серця. Там же, де за героя промовляє лише автор, а сам герой зображений в ролі свідка подій, — відчутного характеру немає, а є лише словесні декларації.
Петро, на жаль, не поставлений автором в такі життєві обставини, де б могли проявитися риси його характеру. На долю бригадира не випали серйозні випробування, які б показували здатність героя, формували б його духовні і душевні якості. Недостатня участь Петра в розгортанні сюжету і призвела до певної внутрішньої статичності образу.
Це ще раз говорить про значимість сюжету в поетичних творах великої форми, що, на жаль, заперечують деякі наші критики, зокрема автор книги «Сучасна ліро-епічна поема» В. Іванисенко. В його праці, як нам здається, багато суперечного в питанні сюжету. З одного боку, критик підкреслює «провідну роль в композиції складного, добре розробленого сюжету», і критикує епічні твори, зокрема такі, як поема І. Гончаренка «Матрос Гайдай», саме за сюжетну невправність.
Розглядаючи поему І. Виргана «Матвіївка над Сулою», В. Іванисенко знову таки з жалем констатує, що в ній «у цілому сюжет розроблений мало». Авторові начебто імпонують поеми, де «визначальну роль відіграє сюжетна дія, епічна розповідь, зв’язана з долею головного героя...» Можна було б навести й інші місця з книги, де цілком правильно обстоюється не нова думка про необхідність сюжету в епічній поезії. Інакше і не могло бути. Адже сюжет є не самоціллю, а засобом для образного втілення авторського задуму.
Після всього цього мені здаються дивними і непослідовними докори В. Іванисенка, мені за те, що я в своїй книзі «Епічна поезія» говорю про потребу для поеми обов’язкового сюжету. Для епічної поеми? Так! В цій потребі я ще раз переконався, прочитавши «Трьох богатирів». Але що розуміти під сюжетом? Адже сюжетна побудова епічного твору виявляється не тільки в зовнішніх подіях, сутичках, а й в показі внутрішнього боріння героїв, в зображенні їх психологічного світу, життєвих позицій, духовних інтересів, моральних принпиців, у всьому тому, що зветься «долею людини». Навіщо ж вкладати поняття сюжету в прокрустове ложе, навіщо дискредитувати сюжет через те, що, мовляв, М. Шеремет написав сюжетну, але кволу поему «Висока честь»? Звичайно, справедливо, що сюжет не єдиний компонент художності, і твір сюжетний може вийти антихудожнім.
«Три богатирі» дають привід поговорити і про інше, теж важливе і, мабуть, також не зовсім ясне творче питання. У критичних відгуках на нову поему П. Дорошка довелося читати, ніби автор даремно увів у свій твір виробничі мотиви і картини, ніби вони заважають сприйняттю поеми, одвертають увагу читача від «людинознавчого» матеріалу твору. Художня література, за відомим виразом М. Горького, дійсно має справу з людинознавством. Людина є головним об’єктом письменницьких спостережень і досліджень. Але як може виявлятися характер людини поза її основними життєвими інтересами, поза її діяннями, устремліннями, прагненнями? І чи не знецінюється значення літературного твору, якщо він позбавлений пізнавальності, якщо в ньому не відображені якісь важливі соціальні, політичні, навіть економічні явища історичної дійсності? Адже в класичних творах завжди відбивається обличчя епохи, її риси і прикмети, її діла, турботи і тривоги. Кращі художники слова минулого — і прозаїки, і поети, і драматурги — вважали за необхідне збагачувати свої твори актуальними проблемами, прагнули до глибокого естетичного осмислення суспільних процесів свого часу, хай це будуть релігійні війни чи аграрні рухи.
Чому ж позбавляти наших поетів можливості відображати в своїх творах важливі життєві процеси і явища нашого часу? Мав право, більше того, повинен був і П. Дорошко розповісти у своїй поемі, присвяченій Донбасу, про місцеві виробничі проблеми, про організацію комплексних бригад, про новаторство в шахтному виробництві, якщо все це продиктовано ходом зображуваних подій, допомагає розвиткові сюжету, кращому змалюванню людських характерів. Накладати вето на виробничий матеріал недоцільно і нерозумно. Інша річ, якщо за технікою губляться люди, що ми мали в недавньому минулому, в так званих творах «на виробничу тематику». Але цуратися виробничого життя, трудових процесів аж ніяк не варто, бо цим самим герой виключається з життєвих обставин, позбавляється конкретних прикмет часу і місця дії, своїх соціальних і національних ознак.
А автор «Трьох богатирів» саме мав на меті уславити працю, як чинник, що облагороджує людину, як найвищу етичну цінність в нашому житті.
Зміст поеми, що змальовує повсякденне життя простих скромних трударів, зумовив і художні ознаки твору. «Три богатирі» відзначаються властивою поетові простотою і лаконічністю письма. Автор прагне уникати як псевдоліричних зітхань, так і мнимого пафосу, зайвих орнаментальних візерунків. Поетична розповідь, можна сказати, ділова, конкретна, предметна. Іноді, навіть, автор надмірно стриманий. Більша експресивність, емоційна насиченість вірша тільки б збагатила, прикрасила поему.
Л-ра: Вітчизна. – 1959. – № 11. – С. 173-175.
Твори
Критика
