Про наших простих громадян
Григорій Плоткін
Поема Петра Дорошка «Городок» присвячена величній і хвилюючій темі. Сюжет згаданого твору надзвичайно простий: автор їде до свого рідного міста, де двадцять років тому він закінчив школу-семирічку. В дорозі і в самому містечку автор (чи його ліричний герой) зустрічається з рядом «звичайних» людей, скромних представників свого покоління. Героеві поеми щастить побачитись з дівчиною-меліоратором, до якої двадцять років тому у нього в серці пробудилися почуття першого кохання. Оце і все, якщо під сюжетом твору розуміти виключно схему викладених подій, якщо зайнятися тільки перерахуванням того, що відбувається в поемі. Проте, наведену сюжетну канву автор використовує лише як привід до схвильованої розповіді про нових людей, про зростання їхньої свідомості, про чистоту їхньої моралі. Глибоко оптимістична за своїм настроєм і змістом поема П. Дорошка з щирою теплотою передає багатогранний світ відчувань молодих патріотів, оспівує їх натхненний творчий труд на благо рідної Батьківщини.
Поема складається з трьох розділів: «Дорога», «Городок» і «Люба». Кожен з цих розділів має характер самостійної ліричної новели і, в той же час, вони органічно зв’язані між собою єдиним задумом.
Випадкові супутники ліричного героя поеми, пасажири дніпровського пароплава — колгоспники, гірники, студенти — здаються авторові його давніми знайомими.
Жадібно прислухається автор до змістовних розмов і влучних висловів цих людей:
...З такими не будеш дрімати,
Такі нудьгувать не дадуть.
Про Черчілля скажуть — так з перцем,
З любов’ю — про план та про лан.
І повниться гордістю серце
За наших простих громадян.
Чесні і працьовиті сини і дочки народу живуть у поемі Дорошка своїм звичайним життям. Їхні вчинки — благородні, їхні міркування — справедливі й високі. Їх глибоко хвилює повсякденне життя нашої країни, боротьба народів світу за мир, їм властиві творчий неспокій, світла мрійність.
Від теми подорожніх вражень автор переходить до змалювання хвилюючих картин дружби людей. На Волзі, в садах Арарату, на Колі й Аму-Дар'ї, в Карелії, Узбекистані — скрізь ліричного героя поеми зустрічали, як брата, як друга.
В поемі «Городок» П. Дорошко, продовжуючи свою творчу лінію, відому нам з його попередніх книжок, виявляє себе майстром яскравої поетичної деталі. Цілий ряд місць приємно вражають своєю конкретністю і предметністю. Цією якістю особливо відзначаються рядки про приїзд поета в рідний городок, опис вулиць і будинків, знайомих поетові з дитинства.
Розповідаючи про свій городок, де «не був відкритий давній скарб чи метал дорогий», про городок «нічим не знаменитий», автор показує нам, які істотні історичні зміни сталися в житті так званих «тихих» районних центрів: не тільки нові культурні будинки прикрашають городок, не тільки чистим бруком пишається він! З маленького городка «вийшли в світ» сотні славних, талановитих робітників, інженерів, агрономів, учителів.
Як ми вже говорили, автор зустрічається з деякими з своїх ровесників.
Не прийшов на цю зустріч наставник і друг молоді вчитель Костянтин Лукич.
Так само, як Костянтин Лукич, смертю хоробрих загинули в боях проти фашистських варварів його учні Іван Ясочко і Юхим Шпунт. Вони віддали своє молоде життя за Батьківщину, за щасливе життя і братерську солідарність народів. Шануючи їхню пам’ять, друзі ще наполегливіше працюють на своїх ділянках, несучи почесну і відповідальну трудову вахту миру.
Своєрідно і сильно написані автором поетичні тости друзів, що зібралися за святковим столом. Однак, слід відзначити, що за характером мови та іншими деталями це місце дещо випадає з загальнсго плану поеми: воно більш «умовне», тут автор говорить за своїх героїв, не дає їм висловитись безпосередньо самим.
На питанні про мовний матеріал П. Дорошка слід спинитись окремо. Своїм творчим досвідом автор стверджує, що немає «непоетичних» чи «непідходящих» для поезії слів. З підкресленою простотою він добирає звичайні «буденні» слова, які, доречно вжиті, хвилюють читача і пробуджують відповідні емоції. Цей принцип поета заслуговує на всіляке схвалення. Як відомо, класики російської і української поезії так само, як і кращі сучасні поети, завжди користалися всім мовним багатством своїх народів.
Дорошко творчо вчиться на цих чудових зразках і це добре. Але, на жаль, інколи, на нашу думку, він забуває, що в принципі визнавати придатність кожного слова для використання у поетичних творах зовсім не значить відмовлятись від ретельного і уважного добору слів, потрібних для висловлення тої чи іншої конкретної думки. Внаслідок цього у поемі «Городок» поряд з хорошими, емоційними рядками трапляються вислови і звороти, не властиві поезії, позбавлені яскравих образів, такі як:
Ще досить пристойна була у нас камера.
Та зовсім розбиту покришку ми мали.
Автор інколи вдається до складних інверсій, які затушковують думку:
Бухгалтер (та певно й касир) Запрошує чемно сідати.
Очевидно йдеться про те, що бухгалтер чемно запрошує сідати, але з наведених рядків можна зробити зовсім інший висновок. На одній із сторінок читаємо таку невдалу інверсію:
У кожнім земля — не проста,
Руда торф’яна. До гречки Подібне щось пророста.
Або в іншому місці:
Піднімали тебе до рівня Дня сьогоднішнього сини.
Останні рядки читач може зрозуміти як повідомлення про те, що сини сьогоднішнього дня піднімали городок до рівня. До якого рівня? Виявляється, що автор хотів сказати інше — сини городка піднімали його (свій городок) до рівня сьогоднішнього дня. Але сказано це не чітко. А майстерність поета насамперед і вияляється в його умінні висловлюватись чітко і ясно, образно і дохідливо. Звичайно, ми не проти інверсії, як такої: вдала інверсія може сприяти поетичному звучанню віршованого рядка, надати йому певної піднесенності. Однак, ніколи не слід забувати про основне, для чого взагалі застосовуються літературні прийоми — про гранично виразну передачу змісту. Наведені недоліки мають місце внаслідок неохайності, недостатньої вимогливості поета до слова. Цією ж причиною можна пояснити наявність в поемі невдалих рим, на зразок: «перейдені — проведені» і т. п. Не завжди поет вимогливий до себе і у доборі метафор. Так, наприклад, він двічі повторює порівняння сонячних плям, які падають на землю крізь листя крислатого дерева, з золотими черешнями. Цей образ, нам здається, неточним і далеким від безпосереднього уявлення сучасного молодого читача.
Не всі образи людей виразно накреслені автором. Якщо Любу Маленьку, пасажира, що їде з Якутії, та старенького бухгалтера автор нам показав, то про Федулова, колишнього свого друга-фронтовика, про Лілю Білоус він тільки розповів, сповістив нас про ті професії, які вони обрали в житті. Хотілося б побачити цих людей в дії, в труді, а не тільки почути про них кілька слів.
Наведені недоліки аж ніяк не применшують того позитивного, що є в творі П. Дорошка. Автор переконав нас у тому, що його рідний городок весь час зростає і кращає.
Л-ра: Дніпро. – 1952. – № 2. – С. 125-127.
Твори
Критика
