Нова книга поезій Петра Дорошка
Борис Гур’єв
Творчість П. Дорошка післявоєнних років, зокрема його велика збірка «Пісні праці» (1949 р.) свідчить про вперті і, в основному, успішні шукання поета в напрямі максимальної актуалізації тематики, посилення художнього звучання твору, і, в певній мірі — про урізноманітнення поетичних форм і засобів, які були б найбільш співзвучні новим темам післявоєнних днів.
В останній, щойно опублікованій збірці «Єдність» особливо виразно проявились сильні і слабі сторони обдаровання П. Дорошка.
Значну частину віршів, які увійшли до збірки «Єдність», читач пам’ятає по попередній збірці «Пісні праці».
Ми з задоволенням знову перечитаємо ваговиті, прозорі рядки знайомих поезій «Садівник», «Залізний міст», «Бескид», «Новий дім», «Місто юності моєї»...
Ми впізнаємо в них наше покоління, бачимо «творчість наших рук», віддчуваємо «людських дерзань» і «розмаху красу».
Як глибокий символ читач сприймає поезію «Садівник» з її звертанням до юності:
Вам садити й кохати дерева нові.
Що цвітуть за тропічною даллю.
Вам скорити північні поля снігові,
Відкривати цілющі джерела живі.
Ріки стримать бетоном і сталлю.
Вдале порівняння залізного моста з прикутим до берега барсом, який
Над хвилями прогнувся непорушно,
В стрибкові дивному спинивши біг.
В ньому відчувається напруження, порив людей,
До праці жадних, впертих і веселих («Залізний міст»).
Подібних прикладів, де художні засоби нерозривно злиті з задумом, найбільш адекватні йому, можна навести чимало.
Але почуття задоволення залишає читача, коли він зустрічає знову ж таки вже знайомі з попередньої збірки поезії — «Завод», «Тракторист», «Молодий гірник», «Балада про наступ», «Вітчизна кликне клич». Видається дуже сумнівною необхідність передруку подібних речей в новій збірці, в якій наш читач хоче бачити нову якість, новий крок вперед в порівнянні з попередніми творами. Згадані поезії викликають прикре враження саме похапливим, поверховим, надумано-риторичним розв’язанням істотних життєвих проблем. Так, голою констатацією «йшов на танку в бій попереду і попереду в труді» поет обмежується в зображенні тракториста, представника нової сільської інтелігенції, духовно багатої людини, яка навчилась державно мислити, а не лише їздити «під вітрів веселий свист» («Тракторист»).
Подібне механічне нанизування рядків, не зігрітих поетичним натхненням, ми зустрічаємо і в поезії «Вітчизна кликне клич».
Прагнучи поетично відтворити «упертий творчий крок» нашої молоді, поет в цих випадках іде по лінії найменшого опору, за переліком понять, фактів, деталей гублячи живу людину.
Ця ж несерйозність у розв’язанні важливої теми породжує стилістично неохайні рядки вперше опублікованої поезії «Фронтом єдиним»:
...Поспішно людського життя комерсанти (!?)
Відточують ржаві фашистські ножі,
І поглядають брудні диверсанти
Зухвало на наших земель рубежі.
і т. д. і т. п.
В подібних випадках поезія втрачає своє виховне значення, бо втрачає художність.
Водночас ми знаходимо в збірці ряд чудових, художньо досконалих віршів, які красномовно говорять, що Дорошко як поет росте і що в 1949—1950 рр. він написав помітно сильніші, досконаліші, глибші, ніж в попередні роки.
Поетові пощастило відтворити патріотичне значення праці, її колосальну роль у формуванні людини.
Справжнім ліризмом, глибоким роздумом сповнено рядки поезії «Ніч на станції «Магнетіти», — чи не кращої в циклі. Думаючи про відважних і невтомних людей — землепрохідців, геологів, мисливців, поет бачить завтрашній день вікової пустелі, яку розбудять гудки ідустріальних велетнів, шум міст, залитих електричним сяйвом.
З теплою посмішкою звертається він до карликових полярних берізок, що, «мов біляві діти, примостились а валуні», загубивши лік прожитим суворим рокам — «може, сто, може, п’ятдесят...».
І твердження поета — «найвище — люди на землі» одягається в плоть і кров, хвилює читача, чого, на жаль, не можна сказати про риторичні твори Дорошка.
Це ж переконливе і любовно-поетичне бачення світу, багатої і прекрасної землі ми знаходимо в «Абхазьких акварелях», поезіях «Ліси Карелії», «Тост», «Весняна дума».
«Чуття єдиної родини» втілена в них з незмірно більшою силою, ніж, скажімо, в збірці Дорошка «Рідна сторона» (1946 р.), де в описах Криму, Середньої Азії, Гуцульщини читач не знаходив головного — людини-творця.
Не схожа Кола на Десну,
І гори ці з Карпатами,
І не звідціль я на війну йшов з друзями-солдатами...
(«На Кольському півострові»).
Переконливі рядки звучать не лише як клятва, як усвідомлення своєї сили, а і як логічний висновок з усього баченого і зробленого, пережитого в дні мирної праці і незабутніх бойових буднів 1941—1945 рр.
Нарешті, хотілося б зробити деякі зауваження з приводу художніх засобів збірки. У Дорошка немало хороших, цікавих поетичних знахідок. На деякі з них ми вже вказали.
Свіжо звучить порівняння «мов краплі сонця, спілі мандарини», вираз «і сонце на рогах олень над лісом підійма» і т. п. Поет вдало застосовує теплу іронічну посмішку, розповідаючи про своїх героїв («Траулер «Новатор» виходить в море»).
Проте П. Дорошко дуже часто збіднює свою поезію шаблонною римою, фальшивим претензійним епітетом, алогічним виразом.
Чи можна, справді, писати: «Сувої хмар... аж човгають (?!) як днища кораблів» по скелях, «зайчик бігає алебастром», «колоссям врожай хилита», «брови гнулись чорним водоспадом», «поїзд зник за далиною, схитнувши рейки і мости стрункі», «смерть брязкотить в поруділі кістки» і т. п.
Звідки у досвідченого і талановитого поета така сила зужитих епітетів типу «могутні трактори», «громи побідні», «зоря вогнелика», «зали сонячних споруд» і т. д. і т. н Ми впевнені, що творча вимогливість допоможе поетові подолати шкідливу інерцію у виборі художніх засобів, дасть йому змогу у кожному випадку знайти найбільш вдалу форму для здійснення свого задуму
Л-ра: Вітчизна. – 1950. – № 11. – С. 185-188.
Твори
Критика
