26.02.2017

Ігор Костецький

Ігор Костецький. Дійство про велику людину

(Уривок)

Містерія

ДІЮТЬ:
Максимус
Жінка
Беднарський Б А е х м а н Баран-Сокіл Свиняче Вухо Вавндло Мартин
Лілі Мімі
Партійний колега довгий
Партійний колега короткий
Голос віри
Голос довір’я
Голос симпатії
Голос критичної оцінки
Голос захоплення
Валентина
Звенибудьло, ґрасіосо
Дік Робертс,капітан
Сід Бербедж,боцман
Собібатько, господар таверни «Під чотирма вітрами»
Мері, його помічниця
Пальтіг Піґ
Тормокро
Репортер
Чоловічий п’ятиголосий хор

Діють в інтермедіях:
Місяць
Дівчина
Суддя
Брехун
Таїса

Мінімум учасників: жінок 5, чоловіків 13

Перша днина: бій за час 1

Б л е х м а н. Хто ви такі?

Свиняче Вухо. Мшлочинці.

Б л е х м а и. Чого ви шукаєте?

Свиняче Вухо. Ми шукаємо правди.

Б л е х м а н. Такчого ж ви швендяєте серед білого дня?

Свиняче Вухо. Чи чув ти, приятелю, переказ про славного Штица? Бандита? Його впізнавали на вулиці з його ходи.

Б л е х м а н. Не верзи дурниць. Добридень. Хто ви такі?

Баран-Сокіл. Ми злочинці, приятелю. Як ся маєш?

Б л е х м а н. Баране-Соколе, можна тебе вдарити по плечі?

Баран-Сокіл. Можна. По правому.

Б л е х м а н. Ліве не зносить?

Баран-Сокіл. Я взагалі не маю лівого плеча.

Б л е х м а н. А де ти його подів?

Баран-Сокіл. Утратив в акції.

Б л е х м а н. Кепські справи. Де Беднарський?

Баран-Сокіл. Стоїть коло гостроверхого кіоска. Лає владу.

Б л е х м а н. Ти не приєднався? Ти впертий?

Баран-Сокіл. Бо йэаран.

Б л е х м а н. Але рудому Макові ти мало не пробив потилицю.

Баран-Сокіл. Бо я сокіл.

Б л е х м а н. Рудому Макові, вахмістрові сьомої поліційної дільниці.

Баран-Сокіл. Боя сокіл.

Б л е х м а н. Хвалю хоч за те. Можна тебе вдарити по правому плечі?

В а в и д л о. Бог вам на щастя! Аравійська пустеля не прагне так сльозинки з безхмарного поруділого неба, як прагну я бачити, розмовляти, взаємитися з вашими світлостями.

Свиняче Вухо. Здоров, Вавидло, песяча душе. Ґудзику з чужого бурнуса, поете опівнічних котів! Що поробляєш, галушко? Чим дихаєш, заморський принце? Де Беднарський?

Вавидло. Трьома, трьома засобами можна відповісти на твоє високе запитання. Якщо, славний убивце качок і ловче білизни на горищі, якщо ти маєш таку неміренну тугу за істиною, то знай: бажана тобі цісарська істота, що її у побуті звуть Беднарський —

Б л е х м а н. Хлопче, красномовство під язик. Пиїльо!

Беднарський. Ага! Здорові були.

Ус і. Здоров будь, володарю.

Бедна рсь кий. Хто ви такі?

Ус і. Ми злочинці-

Беднарський. Чи всі ви злочинці?

Ус і. Ми всі злочинці. Ми всі до одного ЗЛОЧИНЦІ Беднарський. Чи ви готові довести це ділом?

Ус і. Ми готові довести це ділом узимку і влітку в напровесні. Ми ГОТОВІ це довести КОЖНОЇ ХВИЛИНИ днини

Беднарський. І ви готові мене слухатись?

Ус і. Ми готові тебе слухатись.

Б е д н а р с ь к и й. А чому-то так?

Ус і. Бо ми люди старого гарту. Бо ми вояки білого дня

Беднарський. Гаразд, дітки. Так знайте: діла не буде

Ус і. О

Беднарський. Не буде. Розлітайтесь по своїх усюдах

Ус і. О?

Беднарський. Акції не буде. Я затужив.

Музика. Пантоміма. Ус і видобувають з-під плащів маски.

На місці брів маски мають знаки запитання. Лиш один Беднарський без маски. Він рішуче стоїть на своєму Його умовляють. Він рішуче стоїть на своєму

Дітки, ні! Розбігайтесь по своїх усюдах. Я затужив.

Ус і. Беднарський затужив. Батечко затужив.

Вавидло. О ти, з приторком птиці пелікана на січеному з алебастру чолі! Ти, многомисленний і багатодосвідчений! Що править за причину такого твого сакрального рішення? І чому нас, дітей твоїх малоталанних, позбавляєш ти невимовної радости бачити тебе у проводі нашого ураганно-блискавкотворного діла? О! О!

Ус і. О! О!

Беднарський. Бо все дурне. Ви теж дурні. Один я розумний. Але що з мого розуму, коли всі дурні!

Б а р а н — С о к і л. Чи ти остаточно певен того, князю?

Беднарський. Певен. Я певен того так, як того, що в цьому світі вже нічого не буде. Дітки, світ обкружив повне коло і загнався носом у власну гузницю. Так сказано у пророків. Ніхто більше не відкриє закону тяжіння. Не відкриє, бо на всі випадки вже вигадано теорію відносности. Ніхто не проголосить більше диктатури. Ніхто, бо всі знають: рано або пізно навіть найбільш граціозного диктатора повісять за ноги. Бо немає вже, дітки, великих людей. Немає і не буде. Учора я читав у газеті, що не буде більше ані надлюдей, ані підлюдків. Будуть самі тільки співлюди. Он як.

Свиняче Вухо. Як же ти, владарю, кажеш: немає великих людей? Таж є і нині багато королів, полководів, прем’єр-міністрів. Вони керують, плекають задуми, телевізійно промовляють і навіть пишуть мемуари. І, щоб далеко не ходитити. Хіба ти не велика людина?

Беднарський. Друже мій, Свиняче Вухо! Я завжди знав про твій нахил до підлизайства. Без перерви брехав ти, думаючи протилежне. Та тут ти напрочуд маєш слушність. Я велика людина. 1 все-таки враховуйте: я остання велика людина.

Ми з вами, ми, лицарі білого дня, скокарі, домушники і ведмежатники, ми, носії потужної вдачі, гумової витривалости і різь-бленої індивідуальносте, — ми останні великі люди.

Ус і. О Беднарський, о! О Беднарський, о!

В а в и дл о. Ти нас, князю, розворушуєш. Ти силуєш наше поширене до безмежносте серце тремтіти і стрясатися в океані гордопишної самопошани.

Б а р а и — С о к і л. Але якщо ми справді великі люди, ми повинні подбати про спадкоємців. Не можна ж так, князю.

Свиняче Вухо. Ми не можемо отак собі плюнути і піти у небуття.

Беднарський. Не можете? Ха! У тебе є годинник, Блехмане?

Блехман.Я впустив його сьогодні у водогонну руру і вже не витяг.

Беднарський. Шкода. Я його пам’ятаю. Золота корона і кошлаті візерунки.

Свиняче Вухо. Він був трохи старомодний у Блехмана.

Беднарський. І три літери на ньому: М, Д, К. Чи так?

Б л е х м а н. Абсолютно так.

Беднарський. Шкода. Спитай у того старого, котра година.

Б л е х м а н. Чи не будете добрі, пане, сказати мені, котра година?

Максиму с. А — Прошу вас: за три хвилини дванадцята.

Б л е х м а н. Сердечно вдячний вам, пане.

Максиму с. О, прошу дуже, прошу дуже.

Беднарський. Ще три хвилини. Трагедію грають рівно

о дванадцятій. Ха — до біса! Ви бачили цього старого?

Ус і. Атож. Ми бачили його, Беднарський.

Беднарський. Хлоп’ята, спиніть його, спиніть!

Свиняче Вухо.Іей! Пане! Іей!

Беднарський. Ось вам привід. Це втілення кінця світу, цей старий чмур. Напевно — відвічний поштовий урядовець. Або щур з митної управи. Ні, таки поштовик.

Максиму с. Ви кликали мене, мій пане?

Беднарський. Переконайте його, що він велика людина. Негайно переконайте.

Свиняче Вухо. Я дуже прошу вас вибачити мені, пане. Але я просив би вас не відмовити дати мені ваш підпис на пам’ять. Ось тут, у моєму записникові.

Максиму с. Хе, хе, молодий чоловіче. Добре, коли молоді люди жартують.

Беднарський. Негайно переконайте його, що він велика людина. І коли вам пощастить —

Баран-Сокіл. Ми ніскільки не жартуємо, пане. Ми дуже добре знаємо, хто ви такий, хоча ваша всім відома скромність — Я теж проситиму ваш підпис.

М а кс и му с. Іолубе, що значить мій підписі Стара ліо тридцять п’ять років працює з дня на день у поштовій управі

Беднарський. Чи я не казав! І, напевно, бездітний

Баран-Сокіл. Адіточкам як ідеться?

Максимус. Не маю жодних.

Баран-Сокіл. Але ж ви одружені.

Максимус. Атож, уже тридцять років. Дітей не маю жодних, ні.

Свиняче Вухо. Але як воно так, пане, ви такий спраний урядовець, а сьогодні вийшли з місця праці, не дочекавшися дванадцятої години?

Максимус. А — Ваша правда, ваша правда. Я спитався дозволу в начальника відділу, як же.

Баран-Сокіл. Ти єхидний, Свиняче Вухо.

Беднарський. Я завжди казав, що за словами він таїть і власну думку.

Максимус. Я людина дисципліни, молодий чоловіче. За тридцять п’ять років жодної догани. Я людина дисципліни, як же.

Баран-Сокіл.Тим краще, тим краще. Ваша праця непомітна, але та ваша неймовірна енергія, яка — Я проситиму не відмовити мені у підписі. — Та неймовірна енергія, яка світиться ‘ з ваших очей —

Вавидло. Той палахтливий вогонь повіки незгасенного творчого напруження, який сповнює вашу душу, який дає вам безмір натхнення і звисочує вас понад голови щоденних людей, цей вогонь може походити лише з тих відвічних джерел, де народжуються провидці, відкривачі, оновники людства.

Максиму с. Хе, хе, молоді люди. Добре, коли молоді люди жартують,

Беднарський. Переконуйте, переконуйте! Що? Пощастило?

Баран-Сокіл. Ти був слушний, князю. Він утілює.

Беднарський.Уся неміренністьусіх часів та просторів інкарнувалась у цьому людському опудалі. В його просмердже- них на гумовій подушці штанях. В його злинялих нарукавниках.

В його чотирнадцять день тому підстриженій бороді. Жодних ілюзій. Жодної фантазії. Жодних намагань зламати своє життя і почати його наново. Жодної амбіції озватися до людей дзвін-ким голосом. Показати їм казку. Розповісти їм про те, що вони кожен можуть розгрібати на дні змиршавілих душ своїх. Я затужив, дітки. Тужіте разом зо мною. Ділу не бути, дітки. Розбігайтесь по своїх усюдах, ви, останні видатні люди всесвіту! Розбігайтеся, бо великість ваша смішна в оточенні пересічного. Ви придатні бути лише комедіянтами, блазнями на сцені. Будьте ж блазнями! Нам належить лише голосно вмерти. З гомоном. Під жалобне биття склянок. Розбігайтеся, розлітайтеся і гукніте 1 хором, свисніть на всі боки: великих людей нема!

У с і. І-і-гага! І-і-гого! В усі кінці! В усі країни! Усім, усім, усім: великих людей нема! Немає великих людей!

Максимус. Немає великих людей.

Жінка. Наздолужуй хлібом. Не кажучи про те, що хліб сам із себе здорова їжа, він служить пробним каменем. З їв, не запекло — значить, здоровий шлунок. З погляду шлунку, в якому не пекло від звичайного житнього хліба, у моїй родині найкраще стояла справа з дядьком, батьковим братом. Навіть ще краще, ніж з братом діда з батькової сторони. А той же був славнозвісний у нашій родині своїм мітичним здоров’ям. Але ти теж сказав був щось?

Максимус. Нічого я не казав. Отак-о собі. Якби ж то великі люди так валялися на кожному кроці на площах, і їхні підписи — хе, хе. Велика людина — це багата людина. Власне авто. Не річними внесками, а відразу куплене авто. Велика людина ходить до кіна і танцювати, он що. Хе, хе. Велика людина не купує картоплю на базарі.

Жінка. Картопля дешевшає. Я тобі скажу радісну новину: сьогодні картопля по двадцять п’ять.

Максимус. От бач, великі дбають за маленьких. Хто пак у нас тепер міністром? Ага! Справді велика людина. Оту кого б підписа попросити.

Жінка. Обов’язково наздолужуй хлібом. Хліба нам вистачає.

Максиму с. З хлібом ситніше. Маєш правду.

Ж і н к а. Я завжди маю правду. Тільки ти не завжди визнаєш її.

Свист: Немае великих людей!

Ж і н к а. Ти вже йдеш?

Максиму с. Ні. А котра хіба година?

Жінка. За дев’ять хвилин перша. На мою думку, ти ще маєш час.

Максиму с. Атож. Я маю ще час.

Жінка. Доїж. Чого ти схопився? Не треба схоплюватися, не доївши.

Максиму с. Власне. Що ще є?

Жінка. Ще є друга страва. Чи ти не хочеш другої страви?

Максиму с. їстиму. Давай.

Жінка. Картопля. І тут помідоровий соус. їж. А мені ще треба на городі.

Максиму с. Ясінко!

Жінка. Тобі ще щось треа?

Максиму с. Ні. Де мій рушник?

Жінка. Нащо тобі рушник? Рушник в умивальні. На другому з шістьох гачків, відразу направо, як зайти. На підлозі пролито трохи води, я не встигла витерти. Витру, коли повернуся з городу. Зайшовши до вмивальні, ступай з лівої ноги, щоб була опора у правій. На мокрій підлозі можна посковзнутись і дуже сильно вдаритись.

Максиму с. Чистий рушник? Та я, власне, так.

Жінка. Чистий, чистий. Я завчора якраз перемінила. Ти сьогодні, як звичайно, увечері? Досить дивне запитання про рушник, мушу виразно відзначити. Виходить, що ти сьогод, дивний. Ти рідко буваєш дивний. Я іду на город.

Максим ус. Я увечері, як звичайно. Чи вона помітщ,а щось? Чи ні? Мабуть, ні. Таки ні. Запитання про рушник воца тільки відзначила, більш нічого. Я жив з нею тридцять рокіп, 3 цією істотою. За дев’ять день буде рівно тридцять років.

Музика.

За морями лежать розлогі материки. Робінзон і П’ятниця.

Музика.

Мені п’ятдесят шість років. За місяць і чотири дні буде рівно п’ятдесят шість років. Друга страва: картопля і — помідоровий соус. Не треба схоплюватися, не доївши. І рушник. Рушник неодмінно.

Музика.

За морями лежать розлогі материки. Острів скарбів. Сяє пісок.

Музика.

Сяє, сяє пісок.

Музика.

Цікаво, коли людина божеволіє, чи вона свідома того? Один лікар мені казав, що ні. Лікар казав, коли людина усвідомлює своє божевілля, то то певна ознака, що людина не божевільна. Хе, хе. Рушник і острів скарбів. Де він, справді, той рушник? Чи зміщується він у кишені, коли його зібгати? Чистий в умивальні, але абсолютно чистий у шафі. Пальто на руку, поперек руки. Якщо людині не п’ятдесят шість років, а, наприклад, тридцять шість, то вона, гадаю, ходить значно швидше. Авжеж, значно швидше і значно жвавіше. І йде вона не перед себе, а ухиляється, обертається, роздивляється на всі боки, кланяється, ось так. Пальто на руці. Ось так. Ага, і дзеркало! Маленьке люстерко, кишенькове, і прилад до гоління. То все зручні речі, зміщуються у боковій кишені. Люстерко. З люстерка щетиниться борода. Чотирнадцять день тому підстрижена борода. Як знімають бороду? її зістригають. Потім чисто виголюють. Довга процедура, що потребує теплої води. Але коли людина вхоплена однією неподільною думкою, час для неї біжить непомітно. Тоді час дорівнює нулеві. Бо що таке час, як не певний квадратовий стан людського мозку? У театрі це знають. Тому актор, щоб відбути на очах у глядачів чудесний акт відмолодження, не чекає на виправдання часу. Він просто бере — чирк! — і нема бороди.

Музика.

Тепер я на крок вище. Кілька ще кроків, кілька ступнів. П’ять або шість. Ну ж бо! Прижмуривши очі!

Музика.

Ще крок. Ще один. Ще один.

Музика.

Я сам не раз і не два зустрічав людей, що їм ніколи не можна пати їхніх років. Більше. Або менше. І саме тут поле для найглибшої містерії маскування. Трагедія почалась о дванадцятій годині. Комедія починається о першій. Рівно перша година чотири хвилини. Гал-льо-гопі

Музика.

Дозвольте, пане начальнику, мені відійти на півгодини раніше. Що, прошу? Так, передобідня пошта вся розкладена. Дякую слухняно. І ти, старенька, звикла, сухенька моя, пахнеш комодом і ванілем, картопля по двадцять п’ять! Шкода. Тяжко шкода. ги напевно збожеволієш, бо ти не усвідомиш свого божевілля. Але і я не можу. П’ятдесят шість років буває тільки раз на житті.

Я не винен, що мене створено людиною. Я не винен, що мене створено своєрідною людиною. Я винен тільки у власній неволі. Прощавай же. Переживи, якщо зможеш. Зрештою, в тебе завжди є спромога виправдатися перед людьми. Знай напевно, що божевілля іншого, навіть коли це твій власний чоловік, ти можеш усвідомити кожної хвилини.

Музика.

Мартин. — ти можеш усвідомити кожної хвилини. Залежить від тебе. Стінка між людьми тоненька, недійсна. Я хотів би висловити, але не завжди людині дано. Ти не слухаєш мене?

Таї с а. Ні, я слухаю.

Мартин. Дитя моє, мої задуми, мої постійні недійсні задуми! У мене душа займається від жаху, коли я думаю про тебе. Бути зо мною з року в рік. Спостерігати у собі це втікання років. Чого б ти могла досягнути, якби правильно почала у дев’ятнадцять років. Ти плачеш?

Та ї с а. І не думаю.

Мартин. Мене розривають мої задуми. Ти знаєш, яке щасливе було б людство, живши у будованих мною містах. Мене розриває ця думка. Я гадав, тут, на околиці міста, оподалік від кін і трамваїв, нам буде легше. Але купи паперу так само зростають по кутках. І так само ніхто їх, крім мене, не перегортає. Жах, люба, жах! Якби ж то я був сам!

Та і с а. Ти кожної хвилини можеш бути сам.

Мартин. Хочеш мене покинути? Покинь, люба. Без мене буде тобі краще.

Та ї с а. Чи й тобі було б краще?

М а р т и н. Я вже кілька разів уявляв собі себе без тебе. Безмежна чорнота. Хочеш мене покинути?

Та ї с а. Я тільки так це сказала.

М а рт и н. Але ти мене покинеш. Я знаю. Покинеш, адже так?

Та ї с а. Не знаю. Не думаю.

Мартин. Що?

Та Ї с а. Не думаю. Не думаю, щоб я тебе покинула

Мартин. Ти нарікаєш на мене, що я не беру

Та і с а. Яку працю?

Мартин. Яку-небудь працю, що давала б грощі нарікаєш, ні?

Та Ї с а. Ні.

Мартин. Але чи ти знаєш, чому я того не роблю?

Та ї с а. Не знаю. Мені тебе шкода.

Мартин. Коли тобі мене шкода?

Та ї с а. Не знаю. Коли ти працюєш над своїми проектам

Мартин. Ав інший час ні? Ти мене не любиш? Ні?

Та ї с а. Не знаю.

Мартин. Якби ж я знав, що ти мене любиш! Як колись Як у перші роки.

Т а ї с а. І що воно б тобі дало?

М а р т и н. О, що б дало! Ціле життя б дало.

Та ї с а. Не кажи так. Спімо краще.

Мартин. Чому так не казати?

Та ї с а. Бо мені неприємно слухати.

Мартин. Скажи мені, хіба ми не могли б досягнути інакшого стану? Якщо мої проекти не стають дійсністю всіх людей, то вони принаймні могли б стати нашою дійсністю. Бодай нашою. Мої проекти. Мої мрії. І твої теж. У тебе були розквітлі, ясні марева. Чому ти мені більше про них не оповідаєш? Кожна дівчина носить мрію про принца, який прийде по неї. Твій принц, я знаю, був світлоокий і у матроській фуфайці. Де він, гай-гай! Чому я про нього більше не чую?

Та ї с а. Мій принц був дужчий за всіх і кращий за всіх. Він умів змусити повірити в нього такого, яким він себе бачив сам. То нічого, що насправді він був худорукий і, разом з тим, дещо присадкуватий. Мого принца вбили з заздрості і поховали в бочці з оселедцями, яку поставили у знечещеному соборі. Що ще тобі про нього сказати?

Мартин. Так чому ж не кінчаєш? Бо, мовляв, прийде час, і до тебе у вікно

Та ї с а. Бо того ніколи не буде. Він ніколи не постукає у вікно.

М а р т и н. А як постукає?

Та ї с а. Він ніколи не постукає у вікно, чуєш!

Мартин. Стривай — Хтось стукає у вікно!

Таї с а. Справді? Ха-ха, він!

М а р т и н. Не смійся. Чекай. Я встану. Хто там?

Максиму с. Я.

Мартин. Хвилинку — — Що вам треба?

Максиму с. Ви знаєте мене? Бачили коли-небудь?

Мартин. Ні. Думаю, що ні.

Максиму с. Вдивіться якомога точніше. Світло вашої лампи падає просто на моє обличчя. Бачили ви мене коли-небудь

Мартин. Ні. Думаю, що ні.

Максиму с. А ваша дружина?

Ма р т и н. Вона роздягнена. Таїсо, накинь на себе щось і заглянь сюди.

Максиму с. Чи бачили ви мене коли-небудь?

Таї с а. Ні. Думаю, що ні.

Максиму с. Хвала Богові. Я вас бачив один раз на житті. Чотири роки тому, на вашому весіллі. Ви жили в іншій частині міста. Я проходив тепер і почув ваші голоси крізь вікно.

Таї с а. Ви мандруєте здаля?

Максиму с. Я йду цілий день. Від першої години дня.

Таї с а. Тепер за три хвилини дванадцята ночі. Ви можете

у нас переночувати.

Максиму с. Не знаю. Мабуть, ні. Я ще не зовсім перевірив свої спроможності. Можливо, що моя присутність приносить нещастя.

Таї с а. Я не боюся. Ми не боїмося. Ми воліємо нещастя.

М а р т и н. Ну, добре.

Таї с а. Що таке?

Мартин. Він ночуватиме у нас. Так краще.

Музика.

Максиму с. Я дозволю собі зайти через вікно.

М а р т и н. Я зараз відчиню вам двері.

Максиму с. Коли ви хочете зробити мені ще одну ласку, то дозвольте проробити цю невеличку вправу. Скок через вікно. Належить також до перевірки спроможностей. Обережно, увага! Тут щось написано крейдою на підвіконні.

Мартин. Це мої записи. Скачіть сміливо.

Максимус. Я не хотів би їх затерти. Я буду обережний. Іоп! От і готово.

Музика.

Мартин. Так, добре. В нас була ще ковдра.

Та ї с а. Там. У передпокої. У великій скрині.

Музика.

Максимус. Вас зовуть Таїсою?

Та і с а. А вас?

Максимус. Я Максимус.

Та ї с а. Максимус.

Максимус. Я пам’ятаю вас. Я був у відрядженні і зайшов до церкви. Як пав’яча пір’їна, стояли ви. Були ви кучерява і ненаситна.

Та ї с а. Тепер я стара.