Ігор Костецький. Близнята ще зустрінуться

Ігор Костецький. Близнята ще зустрінуться

(Уривок)

Вистава в масках

Діють:
Пролог (Розпорядник балю)
Тереса
Полковник
Святослав Тогобочний
Святослав Тутешній
Петро Тогобочний
Петро Тутешній
Пари на балі
Пролог

Я попрошу хвилиночку уваги. Високошановні глядачі, не така проста річ виступати в нашому театрі з прологом. Хоча б уже тому, що коли я вийшов, ви не знали, що я пролог. Ви гадали, щось трапилося з виставою, і я мав вас попередити. Бачите, ніхто з наших часів не готовий до того, що, прийшовши в театр, він потрапить таки в театр. Не скликають сьогодні до вистави сурми. Розмальовані арлекіни не попереджають перед завісою сценічне дійство. Ось я теж вийшов до вас у звичайному вбранні. Таке і ви щодня носите. І на обличчі моєму немає ані краплі гриму — можете переконатись. Тим то ви й думали, що я не пролог, а так собі щось. Дорогі глядачі, театр переживає кризу. Мені не дозволено про це так широко оповіщати. Особливо повстає проти того наша примадонна. До речі, з огляду на те, що одна авторитетна інституція, нехай благословення Всевишнього буде над нею, зажадала, щоб було українізовано французькі терміни у клясичному балеті, я хочу піти назустріч її справедливим домаганням. Отож, пропоную заступити слово "примадонна" українським "первопані". Якщо не суперечите проти новотвору, то я веду мову далі.

Так от, мені заборонено занадто багато говорити про кризу театру. Все-таки я скористаюся з того, що мене не чують за лаштунками, і розкрию вам таємницю. Театр взагалі, а наш зокрема переходить тяжку хворобу. Криза не в тому, що нема чого виставляти. Ні, п'єс є багато всяких, і між ними є навіть добрі. Криза в тому, що не знають, як виставляти.

Уже все на світі перепробувано в театрі. Сцену заповнювали декораціями до пересичення. її напихали меблями та іншими предметами, ніби антикварну крамничку. А тоді, навпаки оголювали аж до задньої цегляної стіни. На кін запроваджувано фільм, коней і живих котів. Театр пережив епохи натуралізму, символізму, футуризму, експресіонізму, сюрреалізму, конструктивізму, динамізму, етатизму, біомеханізму, дадаїзму, інтелектуалізму. Не кажу вже про геть допотопний романтизм і подібне. Пережив навіть — скажу вам по секрету — епоху тоталітаризму. Це коли була диктатура режисера.

І от по всьому. Театр знову має дошки, і більш нічого. Сіли режисер з акторами й не знають, що робити. Чи будувати сцену в чотири поверхи, чи, навпаки, так і лишити, як є? Усе спробувано, все вичерпано.

Щоправда, автор цієї п'єси, що ви її сьогодні, здається, побачите — Я кажу: здається. Бо прийняли ми її до вистави дуже неохоче. Тож і не знати ще, чи гратимемо. Там за лаштунками якраз тепер про те нарада. Одне слово, автор, коли його запитали, як грати п'єсу, подав несміливу пропозицію. Він запропонував грати п'єсу засобами, що залишаться, коли відкинути всі ізми. Тобто, засобами чистого театру: розвішати завіси, розмалювати обличчя — і грати. Але воно було так неконкретно, на автора посипалося відразу стільки запитань, що він злякався, втік і, як бачите, не з'явився навіть на виставу. Автор полишив своє твориво на нас, акторів.

З обуренням повідомляю вас, що автор взагалі пішов лінією найменшого спротиву. Сюжет він не вигадав, а по-рабському запозичив. Ви ж бо не раз чули про цю історію двох близнят, їх виховано у різних кінцях світу і зведено на сцені, щоб відбувати всякі штуки з переплутанням, невпізнанням і так далі. По-друге, автор не написав ані однієї ремарки. Отже, незрозуміло, де відбувається дія, коли хто виходить і коли хто зникає. Та й щодо самого тексту автор обмежився на тому, що збив його докупи абияк, а по всьому написав великими літерами примітку, мовляв, текст не остаточний, і актори можуть імпровізувати на власний розсуд. А найголовніше: п'єса має ряд серйозних непов'язань. Автор мало того, що запозичив сюжет — саме запозичення не гріх, бо так робили і найбільші драматори. Ні, він не зв'язав кінці з кінцями. Багато місць лишилося нез'ясованими, і раз у раз ситуація суперечить сама собі. Ви ж розумієте, багато з того, що могло бути природним за античних часів, навіть за доби Ренесансу, те сьогодні здається малоймовірним або й зовсім диким. Коротше кажучи, нам припав кавалочок роботи.

Ви помітили, мабуть, високошановні глядачі, що я весь час намагаюся видушити з себе дотеп і що з того нічого не виходить. Так, не виходить. І не може вийти. Бо це в мене, так би мовити, сміх крізь сльози. За задумом автора, вистава не мала бути комедією. Навпаки, вона мала бути дуже драматична, з гострою ситуацією, з психологічним переживанням. Тож мої невдалі дотепи це тільки жалюгідна спроба бодай якось розважити вас на випадок, якби вистава не відбулась.

А втім, я зараз довідаюсь. Агов! Ну, що, як там? Урадили? Що? Граємо? Спробуємо? Отже, граємо. Буде вистава. А де відбувається? Що? Ага. Так щодо дії там ухвалили тим часом визначити обережно і по змозі невтрально. Звучить так: масковий баль під новий рік під час окупації. Можливо, ходом дії пощастить зробити уточнення. У всякому разі, після першої відслони я прийду вам на допомогу з коментарем.

Таким чином, увага: маскований баль під новий рік під час окупації.

1

Перша пара. — ...і нагадує мені бенкет під час чуми. — Люба, ги перебільшуєш. — Скільки разів я вже давала обітницю: не танцювати до кінця окупації. Але мені, либонь, бракує...

Друга пара. — ...знов наступив мені на ногу. Коли ти вже набудеш зграбности? Я, нарешті, втрачу всяку...

Третя пара. — ...ах, вивчіть мою душу! Бачите, як воно несправедливо. Якби я була дійова особа у п'єсі, то акторка, що грала б мене, неодмінно говорила б таким голосом: ах, вивчіть мою душу! Але так справді не є. Ви чуєте, я говорю до вас цілковито по-людськи: вивчіть мою душу...

Четверта пара. — ...сказати, що тобі він подобається? Звичайний макогон. Здоровецький і пустопорожній. — Але ж гарний! — Ну, й що з того? Якби ввесь світ наповнили самі гарні чоловіки, то, запевняю тебе, ти б сама не знала...

П'ята пара. — ...а я тобі скажу, ти зовсім не маєш слушносте.

Якби ти хоч на хвилину уявив собі, що повинна відчувати ця людина. Бреде холодної ночі. Дощ. Голодний. З однією тільки думкою про...

Перша пара. — ...сидіти вдома і зосереджено думати над тим, що світ котиться до страшної катастрофи! — Ну, ти вже занадто перебільшуєш, люба. — Ах, у тебе абсолютно немає відчуття. Ти не усвідомлюєш, над якою безоднею ми оце танцюємо, і до якої безмежної...

Тереса. Як я рада, що це ви.

Полковник. Перепрошую, панночко?

Тереса. Пане полковнику, не вдавайте. Я вас пізнаю в усіх маскарадах.

Полковник. Але ж, панночко...

Тереса. Пане полковнику, не вдавайте! Коли хочете лишитися

невпізнаним, то принаймні шкутильгайте абощо. Полковник. Як же ви мене впізнали?

Тереса. Господи! З ваших рухів. З вашої ходи. З ваших геркулесових плечей. З вашого способу тримати келішок.

Полковник. Ви бачили, як я тримав келішок?

Тереса. Я стежу за вами вже п'ятнадцять хвилин.

Полковник. А я собі й не той, що можу ще бути предметом зацікавлення такої леді. Зате вас ніяк не можна впізнати.

Тереса. Мистецтво, пане полковнику, мистецтво. Між іншим, пане полковнику, мені не до жартів.

Полковник. А то чому?

Тереса. Думаю, що й вам так само.

Полковник. Бачите, це як дивитись на справу. Або життя взагалі жарт, і тоді перестати жартувати означає перестати жити. Або ж жарт це виняток із життя. Але в такому разі я, що прожив усе життя жартома, виходить, ніколи і не жив.

Тереса. У мене навпаки.

Полковник. Саме?

Тереса. У мене навпаки. Я ввесь час намагаюся жити поважно.

Але життя тільки й робить, що жартує зо мною. Чи ви можете дві хвилини говорити серйозно?

Полковник. Думаю, що дві хвилини — ні.

Тереса. Добре, а одну?

Полковник. Боюся, що теж ні.

Тереса. Навіть коли б ішлося про найдорожчі для вас речі?

Полковник. Саме тоді найменше. Дороге тільки те, що дається жартома.

Тереса. А те, що дається тяжким щоденним божевільним трудом?

Полковник. О, його треба якомога швидше сховати в куток і забути.

Тереса. Але, пане полковнику, ви знаєте, що я майже не переношу ваших афоризмів, коли маю намір говорити про речі...

Полковник. Люба, дорога, незрівнянна Тересо! Я майже не переношу майже все, чим живуть і чим дихають люди. Але саме тому мені і найзручніше жити, ніж будь-кому із смертних.

Тереса. Ваша правда. Як би я хотіла посідати ваш погляд на світ!

Полковник. Ні в якому разі не потрібно. Тереса. Чому?

Полковник. Бо не варт посідати мого світогляду, не посідавши моєї статі, мого бараболястого носа, мого двічі на день голеного обличчя. Ну, і, звичайно, моєї блискучої біографії. А це значить: посідати всю купу вчинених мною і дуже вигідних для мене компромісів із життям. їх звичною мовою прийнято називати гріхами.

Тереса. Добре. Я цього хотіла. Поясніть мені, будь ласка, що таке гріх.

Полковник. Це, знов-таки, як з якого погляду. Хтось — не пам'ятаю, хто, — висловив думку, мовляв, убивця поодиноких людей називається злочинець, а масовий убивця — герой. З такого погляду, я герой, бо вбивав людей не рахуючи.

Тереса. На війні?

Полковник. Ясна річ.

Тереса. І почуваєте себе щасливим?

Полковник. Ясна річ. Бо, прошу зауважити, я завжди вбивав тільки тих людей, які хотіли, щоб я їх убивав.

Тереса. Не розумію.

Полковник. І не зрозумієте. Між вами, найдорожча Тересо, та мною — тисяча років. Ваше покоління ділиться рівно на дві половини. Одна не визнає вбивства цілковито. Друга визнає, але тільки з ідейною метою. Ні та, ні та половина не мають найменшого уявлення про те, що означало вбивство для нас, хто були офіцерами старих імперій. Людина імперського світогляду, Тересо, для вас — музейний експонат. Ми не мали нічого спільного з пацифізмом, який так владно опанував половину сучасного світу. Ми прекрасно знали завітні мрії багатьох хлопців із сусідньої імперії. Вони прагнули одного: помірятися з нами силами. Але ми ніколи не бруднились і ні об яку ідею вбивства. Ми не потребували підсилювати свій запал ненавистю до тих хлопців із сусідньої імперії. Ми мали до них найкращі почуття, як і вони до нас. Перед усіма тими, що я їх убив, я маю абсолютно спокійне сумління. Я знаю, що вони не мають до мене жадних претенсій. Навпаки, відчувають до мене повагу за мої швидкі і точні постріли. Так само, як, безумовно, і я відчував би повагу до них, якби вони поцілили мене з подібною майстерністю. У тому бо й суть, що я зберіг про всіх них якнайкращі спогади.

Тереса. Цікаво. Дуже цікаво, пане полковнику. Далі.

Полковник. А що ж далі! Далі імперії розвалились. І тоді ми пішли воювати за самостійність їх уламків. Новонароджені ідеологи вказали нам на можливі бази власної державности. Що ж, ми не хотіли ставати всупереч новому поколінню. Держава, так держава. їм було видніше. Зрештою, ми люди вірности. Старі офіцери, ми й далі робили те саме, що робили доти. З тією лише різницею, що тепер нам довелося вже вбивати багато таких, які зовсім не хотіли, щоб ми їх убивали. Отже: боягузів, а що найгірше було для нас — пацифістів. Найгірше, бо — повторюю, зважте це, — ніколи до того не було нашою засадою вбивати людину проти її волі. А втім, це не наша провина, а тих людей, що мають справу з історією, з політикою, з світоглядом і тому подібним. Хоч, звичайно, у тому, що нам довелося стати їхніми наказоємцями, я вбачаю остаточний занепад нашого покоління.

Тереса. Ви гадаєте, ваша роля скінчена?

Полковник. Безсумнівно. Як скінчена роля бджоли, коли їй трапиться вкусити палець людини.

Тереса. А нове покоління?

Полковник. А нове покоління має власні турботи. Або переможе пацифізм, і тоді ми непотрібні. Або ж переможе вбивство для ідеї — чи ідея вбивства, що те саме, — і тоді ми теж непотрібні. Ми бридимось однаковою мірою і тим, і тим.

Тереса. У такому разі, ви повинні ненавидіти і... вашого сина?

Полковник. З якої то речі?

Тереса. Адже ваш син утілює... У всякому разі, схвалює вбивства для ідеї.

Полковник. Що ж! По-перше, бридитись не означає ненавидіти. А, по-друге, бридитися справою, що їй служить син, не означає бридитися самим сином.

Тереса. Як давно ви бачилися з ним востаннє?

Полковник. Скоро чотири роки.

Тереса. Ви хотіли б з ним побачитись?

Полковник. Дуже.

Тереса. Чи ви знаєте, що він тут?

Полковник. Знаю.

Тереса. Чи ви знаєте, що він сюди зараз прийде?

Полковник. Знаю.

Тереса. Чи ви знаєте, що за ним стежать і що він у небезпеці?

Полковник. Знаю.

Тереса. Чи ви знаєте, що він прийде до мене і що я служу з ним одній справі?

Полковник. Знаю, Тересо, все знаю.

Тереса. Ви розмовлятимете з ним?

Полковник. Якщо він захоче.

Тереса. А що ви йому казатимете?

Полковник. Залежно від його настрою.

Тереса. Скажіть мені правду: ви любите його?

Полковник. Надзвичайно.

Тереса. Що ви про нього взагалі думаєте?

Полковник. Мені його шкода. Він, народившись в один рік зі мною, був би так само щасливий, як і я. На жаль, він народився тридцять п'ять років пізніше. Тим він нещасний.

Тереса. Але чому нещасний?

Полковник. Бо він живе за доби ідей. Він мусить віднаходити ідею під кожним своїм кроком. На кожному кроці він переживає нечуване роздвоєння між своєю чудесною природою та ідеєю. До ідеї він повинен достосовувати свою природу. З мого погляду, це єдиний гріх, що я народив сина з роздвоєною душею.

Тереса. Невже воно було у вашій волі?

Полковник. Боюсь, що так.

Тереса. А то яким побитом?

Полковник. Бачите, його досить складно пояснити. Для того мені треба б розповісти одну історію. Але чи ви цікаві на неї? І чи маєте час?

Тереса. Я цікава на все, що зв'язано з Святославом. Починайте. Слухаю з увагою.

Полковник. Добре. Двадцять п'ять років тому блискуче вишколений кавалочок імперської солдатески вирушив на схід, на той бік. Він мав узяти участь у вирішальних боях за одну з молодих держав, що тоді масово виникали у фіналі великої війни. Я носив на той час уже звання капітана. Ми йшли впевнено. Ми були таки ще переконані, що все стоїть на місці. Ми переконані були, що війна додасть до нашого мистецтва ще енну кількість добрих влучань. Ми вірили, що наслідком війни, по розвалі імперій, постануть нові, як то завжди бувало в історії. Ми не сумнівалися, що імперії і надалі змагатимуться між собою, красно, весело і безтурботно, як було доти. Отже, ми були певні ще тоді, що наша роля дуже далека від вичерпу. Але незабаром по нашому приході туди...

Тереса. Ви спинились? Полковник. Так, спинився. Тереса. Чому?

Полковник. Бо маю враження, що вам зараз буде не до мене. Тереса. Він прийшов?

Полковник. Наскільки я розуміюсь на предметах домашнього вжитку, жакет, в який убраний отой джентлмен у блакитній масці, належав колись мені.

Тереса. Ваша слушність. Це його улюблений жакет. Він переказав мені, що буде в ньому.

Полковник. Тож як повинен поводитись я?

Тереса. Не подавати жадного вигляду.

Полковник. Слухаю. Чи мушу перейти до ретиради? Тереса. Ні. Не тепер. Потім. Полковник. Але він підходить сюди. Тереса. Нічого. Лишіться тут.

Полковник. Слухаю. Хто зна, якщо я виявлюсь пристойним конспіратором, може, й з мене ще будуть люди.

Святослав Тогобочний. Здоров будь, батьку.

Полковник. Здоров будь, сину.

Святослав Тогобочний. Дуже радий тебе бачити, батьку.

Полковник. І я тебе, сину.

Полковник. І я тебе, сину.

Святослав Тогобочний. Пробач, я не можу голосно говорити з двох причин.

Полковник. Коли хочеш, можемо говорити ще тихіше.

Святослав Тогобочний. Ні, Так добре.

Полковник. Ну, дивися собі сам. Закуриш?

Святослав Тогобочний. З охотою.

Полковник. А відколи це ти почав курити?

Святослав Тогобочний. Від... Від учора.

Полковник. Цілком достатній стаж. Ти помітив, що я тебе не питаю, чи в'яжеться курення з твоїми засадами?

Святослав Тогобочний. Помітив.

Полковник. А чи помітив ти, що я тебе взагалі ні про що не питаю?

Святослав Тогобочний. Помітив, батьку.

Полковник. То добре. Мені йшлося про те, щоб ти помітив.

Святослав Тогобочний. Я тебе дуже люблю, батьку.

Полковник. Я тебе теж, сину.

Святослав Тогобочний. Ти найкращий з батьків.

Полковник. От бач.

Святослав Тогобочний. Ти ні про що не питаєш, ні від чого не відмовляєш, ні в чому не умовляєш. Якби то всі батьки були такі, як ти, батьку!

Полковник. Єдина моя претенсія була, щоб ти це помітив. Ти помітив, і тим усі мої побажання виконані. Більше претенсій до тебе не маю.

Святослав Тогобочний. І я до тебе теж.

Полковник. Воно означає, що я вже можу йти?

Святослав Тогобочний. Так, батьку, пробач. Ми ще сьогодні зустрінемося.

Полковник. На випадок, якщо ні, можна мені до тебе тепер доторкнутись?

Святослав Тогобочний. Абсолютно можна.

Полковник. Не розсиплешся?

Святослав Тогобочний. Постараюсь.

Полковник. Я тільки злегка. Ось за плече тебе візьму. Нічого, доброї породи. Нівроку. Не такий то вже, може, і гріх. Така порода чогось досягає. Чорт його, зрештою, зна, чого саме, а проте досягає чогось безумовного. Між іншим, це дивно.

Святослав Тогобочний. Що саме, батьку?

Полковник. Ніколи я в тебе досі не помічав лунинки на шиї. Ану, чекай. Ні, не бруд. Справжня яснобура лунинка, і... то тим більш дивно, що... А втім, яких чудес тільки Господь Бог не творить! Що ми знаємо про його заміри? Ми, якщо мітимо одне одного, то вже ж не на далеку мету. Прошу вибачення за затримку. Вклоняюсь.

Святослав Тогобочний. До побачення, батьку.

Перша пара. — ...навіть можу сказати: з кожною хвилиною я спостерігаю в собі, як розколина стає ширшою. З неї зяє безока катастрофа, яка означає кінець усьому, що існує. Хіба що станеться чудо, і невідома ще сьогодні сила прийде з-за гір і силоміць знову стулить розколину в наших душах. — Але не можна так перебільшувати, люба! — Ні, я либонь применшую. От, кажуть, тут знову з'явився Святослав. Це ж означає, що...

Друга пара. — ...і все таки, як ти незграбно робиш цей випад. Ну, от, дивись, як я його роблю. Ну, дивися ж, раз-два, раз-два, раз-два. Вже краще. То що? Кажуть, сюди прибув Святослав, так що тепер акція спротиву...

Третя пара. — ...і у відповідь ви мовчите. Я розумію, краще мовчати, ніж говорити банальності. Я теж воліла б мовчати, ніж виголошувати тиради, неначе та провінційна акторка. Я переконана, що я створена для великого чину. Я переконана, що створена бути подругою людей такої міри, як Святослав...

Четверта пара. — ...певно, що Святослав інша річ. Але у Святославі йдеться далеко не про саму зовнішню красу. — І все таки воно грає вирішну ролю. — Облиш. Напевно ж він тут з'явився не для того, щоб полонити серця, а для чогось зовсім...

П'ята пара. — ...усім моїм серцем, я з цими людьми. Які гордощі, коли відчувати, що ти належиш до тієї самої нації, що й Святослав...

Тереса. Яка я горда за тебе!

Святослав Тогобочний. Дівчино!

Тереса. Як я люблю тебе!

Святослав Тогобочний. Дівчино!

Тереса. Пробач мені, коханий, моє ти щастя. Я чудово розумію, ми не маємо права на пестощі. Лиш на хвилину я даю собі відпруження. Як я люблю тебе, яка я щаслива, що бачу тебе, що говорю з тобою. Ах, розкішні твої біцепси, розкішні твої плечі! Покажи мені лунинку, що батько казав. Невже він досі не помічав її? Я теж не помічала. Справді, лунинка. Яснобура кругленька лунинка. Святославе, я не можу тебе поцілувати?

Святослав Тогобочний. Думаю, що ні, дівчино.

Тереса. Ну, скажи мені ще. Говори мені щось. Ти застудився?

Святослав Тогобочний. Трохи.

Тереса. Мені твій голос здається відмінним. Чужий, наче не твій. Ти не сердишся, що я так багато говорю? Я говорю самі дурниці, знаю. Я хочу, щоб ти говорив мені. Я так багато пережила, слухавши твого батька. Така чудесна і така страшна людина. Його не треба брати серйозно. Інакше можна втратити багато від віри. Я завжди слухала його сміючись. Сьогодні — ні. Сьогодні я боялася, що кожне його слово розхитує підвалини. Знаєш, які підвалини? Ті, на яких я живу — на яких ти живеш. Ти знаєш: я це ти. Коли я захитаюсь, то воно означатиме, що захитався ти в мені. Я не хочу, я не допущу. Хоч би в мені вся віра в твою слушність вивітрилась дощенту, я все одно житиму тобою. Я житиму тоді без віри, але житиму. Як треба буде, я вмру. Нехай ми служимо абсурдові, нехай нас прокленуть пізніші покоління! Але ніхто ніколи не зможе сказати, ми, мовляв, напівдорозі відмовились від того, з чого починали. Ніколи, ніколи так не буде.

Святослав Тогобочний. Не буде...

Тереса. Ніколи, ні, ніколи не буде. Говори мені. Скажи ще раз, що ідея вища над усе. Скажи мені ще раз, що ідея визволення поневоленого народу — найвища з усієїх ідей людства. Скажи, що перед нею блякнуть усі інші ідеї. Усі: ідея добробуту, ідея особистого щастя, ідея особистої свободи. Скажи, скажи ще раз. Скажи, що задля цієї найвищої ідеї треба принести у жертву все найдорожче особисте. Скажи, що ця ідея, в разі потреби, освячує вбивства. Скажи, скажи!

Святослав Тогобочний. Навіть убивство...

Тереса. Скажи мені, скажи так, як не раз уже говорив. Єдиного особистого щастя я прагну: почути з твоїх уст, що ти певен себе, коханий, жаданий мій. Скажи мені, що це імперське покоління — тільки сліпий біологічний стан історії. Скажи, що його на землі замінить нове покоління, високе, кришталеве покоління ідеалістів. Скажи, що прийде покоління, яке житиме самою чистою ідеєю. Скажи мені, скажи, рідний мій хлопче, мій Святославе!

Святослав Тогобочний. О, так. Самою чистою ідеєю...

Тереса. Чистою ідеєю, правда?

Святослав Тогобочний. Дівчино, це ж так ясно. Невже потребує підтвердження? Мене тільки трошки дивує одна річ... З моїх слів ти так легко зробила висновки... Ну, скажімо, парадоксальні. Справді? Ти виснувала саме так, і не інакше? Я прийшов сказати тобі одну надзвичайно важливу річ. Але мене бентежить, що я повинен почати не з того, з чого мав би почати. Згадай же добре всі мої слова. Згадай, чи було в них коли-небудь про потребу вбивства?

Тереса. Про потребу вбивства?

Святослав Тогобочний. Так, чи говорив я про неї? Чи говорив, що найвища ідея освячує вбивство?

Тереса. Мені дивно. Почекай, я зараз ізгадаю. Може, Ти і не формулював так... Може, не формулював так, як я оце формулюю... Але воно так самозрозуміло випливало з твоїх слів! А головне: дій. Мені дивно, Святославе... Ти так несподівано звернув мою увагу... Хіба що я у чомусь помилилась... Адже ти сам...

Святослав Тогобочний. Ну, добре, нехай. Нехай на певному етапі своєї дії я виправдовував убивство. Хіба ж людина безпомильна? Невже ти думаєш, що думка стоїть на місці, не рухається? Невже ти думаєш, що ідея не потребує щоденного перегляду? Гріш ціна недоторканій ідеї. Людина, що сліпо їй служить, не вносить до неї щоразу щось від свого мозку — така людина безвартісна. Невже ти вважала мене за безвартісну людину?

Тереса. Почекай. Святославе, мені так дивно... Я не можу стямитись. Ніколи нічого подібного я від тебе не чула. Щось абсолютно нове. В одну мить усе догори ногами. Ідея, на яку я дивилась як на гранітну скелю, потребує, кажеш, перегляду... Так, я зізнаюсь: я ніколи над тим не думала.

Святослав Тогобочний. Так слухай же. Рішучих, рішучих змін зазнали мої думки. Ось уже протягом майже чотирьох років доводиться нам усім провадити війну, велику війну. І у ході війни я переконався в одній-єдиній правді. Знаєш, як звучить ця правда? Дуже по-старосвітському звучить. Дивно! Рух думки, і нібито нова правда. А, тим часом, висловлюється вона прастарими словами. Бо не усі нові слова витримують вагар відвічности. Звучить так: не вбивай! Звучить так: не убий! Що можна сюди додати? Можна. Можна додати об'ємне особисте пережиття. Я бачив близько, що таке смерть. Я спостерігав крижане тремтіння смерти на обличчі приреченої людини. Я дійшов абсолютного висновку. Я дійшов до незмінного веління: не вбивай! Я прийшов до споконвічної формули: не убий! Ніхто, ніхто в людини життя відбирати не може, ніхто, крім Того, хто дав їй його. І я прийняв для себе важливе рішення. Я наклав на себе незмінну повинність. Я ухвалив вийти у світ із цією правдою. Я проголошуватиму її на кожному кроці, на кожному розі вулиці. Я чинитиму так, аж поки всі, хто вірять у неї, і хто увірують, геть усі об'єднаються. Я не спинюся, поки вони не утворять абсолютну більшість людства. Тепер я маю змогу перейти таємно через окупаційний ланцюг і дістатися поза межі нашого континенту. Та ти розумієш, з якими тяжкими труднощами воно пов'язане. Ти можеш собі тільки уявити, якими безнадійними будуть перші мої кроки. І то, може, протягом багатьох років, десятиріч. Тож мені потрібен друг. Не витрачатиму багато слів. Я тільки запитаю тебе коротко:

хочеш зо мною?

Тереса. Святославе!

Святослав Тогобочний. Я чекаю на відповідь,

Тереса. Святославе, скинь маску.

Святослав Тогобочний. Мені — скинути маску?

Тереса. Святославе, скинь маску. Святославе, ти мене іспитуєш. Я не вірю собі... я не вірю, що це ти. Святославе, молю, благаю тебе, скинь на хвилину маску!

Святослав Тогобочний. Ти хочеш, щоб я тут, прилюдно, скинув маску?

Тереса. Відвернись до стіни. Я стану отам. Але скинь, молю, благаю тебе, скинь на хвилину маску.

Святослав Тогобочний. Нехай так буде. Я обернуся в цей бік. Стань сюди навпроти. Дивись. Тереса. Так. Це ти, Святославе.

Святослав Тогобочний. Ти переконана?

Тереса. Боже мій! Чиє ж обличчя людське може бути для мене більш дійсне!

Святослав Тогобочний. Ти переконана цілковито?

Тереса. Святославе!

Святослав Тогобочний. Так твоя відповідь? Тереса. Я належу тобі, Святославе.

Святослав Тогобочний. Вірю тобі, дівчино. Хочу вірити. Добре, гепер ми на час розійдемось. Я маю в цьому місці зустріч. Іди і ще раз усе обдумай. За півгодини будь знову тут.

Розпорядник балю. Високоповажані пані і панове! Залишилась тільки одна година до нового року. Ще одну невеличку годину ласкаво прошу втриматися від інтенсивного відвідування буфету. Ввічливо прошу не відмовити у виявленні сили волі. Пань прошу вплинути на панів у цьому напрямі. Рівночасно прошу потужніше тупати ногами об підлогу, щоб якнайкраще за цю годину обтріпати з черевиків порох старого року, що минає. Прошу вибачення.

Пари. Браво!

Петро Тогобочний. А я стояв тут за завісою, і їйбо, аж нічого не второпаю.

Святослав Тогобочний. Зараз усе виясниш.

Петро Тогобочний. Звідки цей полковник твій батько?

Святослав Тогобочний. Зараз довідаєшся.

Петро Тогобочний. Чого то дівчина тобі та й у коханні визнається?

Святослав Тогобочний. Зараз узнаєш.

Інтермедія

От бачите. Щось воно, здається, зав'язалось. І не так уже і страшно, як думалося спершу. Прошу тільки заслугу не відносити ні в якому разі на рахунок автора. Він тут ні при чому. Якщо сценічна дія набула певної стрункосте, а дійові особи якоїсь конкретности... Прошу, до речі, прихилити увагу 4Р мови персонажа, що з'явився останнім у першій відслоні. Його звуть Петро Тогобочний. Бо пізніше, як я довідався, вийде ще й Петро Тутешній. Петро Тогобочний сказав, щоправда, всього лише кілька слів. Але далі, наскільки я знаю, він розгорнеться.

Отож, заслуга лежить цілковито на режисері та акторах нашого театру. Вони доклали чимало героїчних зусиль, щоб... Я попрошу тихше! Гей, за завісою! Я попросив би тихше! Розумію ваше справедливе, чи то пак виправдане збудження, але треба ж... Що таке? Ну, добре, добре. Прошу лише тихше. Так от, як бачите, наш театр зліпив щось із того невиразного варива, яке полишив нам збіглий автор. Хоч, правда, є в дії ще деякі непов'язання. Як наші з ними далі впораються, я не знаю. Для мене, наприклад, — а я стежив дуже уважно за всім, що відбувалося... Так от, для мене не зовсім ясно, як герой... Тобто: один з героїв. Бо я вже був вам доповів, що є два, і вони абсолютно подібні один до одного. Отже, не ясно для мене, як цей герой, що вже тут виступав перед вами, я# він упізнав свого батька? Адже він його ніколи не бачив. Йому ніхто не міг його тут показати. Він тут нікого не знає, крім Петра Тогобочного. Петро прибув разом з ним, і, як бачимо, він сам нічого не розуміє. Щоправда, батька міг йому показати той двійник, якого він тут появляє. Але тоді чому він тут не з'явився? Хоча б на хвилиночку? Хоча б у масці? Втім, прошу пробачення. Я зрозумів уже, в чому річ. Воно, зрештою, дуже просто. Але я вам тепер того не скажу, бо це не мій секрет. Я скажу аж наприкінці, якщо виставу пощастить завершити вдало. Наперед скажу тільки, що воно розв'язується дуже просто.

Отож — ніяке непов'язання. Стільки тим часом мого коментаря до фабули.

Ще два слова про спосіб. Наскільки я зрозумів, тут таки справді вийшло на авторове. Замість декорацій самі завіси, і на акторах тільки маски. Не беруся судити, чи збігається воно також і з задумом нашого режисера. Правдоподібно, він просто не мав часу підготуватись. Але в мене враження, що якраз тому довелось йому поставити акцент на акторі. А коли актор грає добре, — це вже вам, не мені судити, — то, може, його і справді не варт обліплювати зайвими декораціями. Отож, увага. Агов! Готово? Де місце другої відслони? Там само? Місце дії там само: маскований баль під новий рік під час окупації. Дія розвивається далі немилосердно... Пробачте. Я хотів сказати: безпосередньо.

2

Святослав Тогобочний. Ах, дорогий мій друже! Ти уявити не спроможен мого життя протягом останньої години. Такі речі трапляються тільки раз. І то далеко не на кожному житті. Я був собою і не собою. Я говорив тільки те, у віщо вірю, і нічого проти своєї віри я не говорив. А одночасно з тим ніколи ще я не перебував у стані такої запеклої боротьби проти своєї природи, як оце. А чого варті переживання у приміщенні таємної поліції!

Петро Тогобочний. То аж у таємну поліцію тебе носило?

Святослав Тогобочний. Водили, водили мене туди.

Петро Тогобочний. А яка, з позвоління сказать, іззаду голена біда водила тебе туди?

Святослав Тогобочний. Мене запідозрили. Мене, коротше кажучи, взяли за того, до кого я подібний, мов горошинка до горошинки. Коли таке трапляється на житті, — а воно таки трапляється, — то воно скидається на зворотний бік мушлі.

Петро Тогобочний. Стривай лишень. Ну, отже, їйбо, ну нічогісінько не второпаю. Що за, під три греблі, що за зворотний бік мушлі? Кажи вже все доладу, ну?

Святослав Тогобочний. Кажу. Слухай. Чи ти читав коли-небудь про двійників? Людина йде вулицею. Раптом вона починає вперто дивитися у спину іншій людині. Та інша людина йде перед нею. Усе нутро людини проймає думка, що коли та друга людина обернеться, то обидва дивитимуться наче у дзеркало. Я бачив це так само у кіні. Але там його досягають, зрештою, вельми просто. Актора фільмують в одній ролі. Половину кадру світлять при тому на чорному оксамиті або ще там на чомусь невтральному, і воно готове сприйняти цього актора ще раз, у другій ролі. Та коли щось таке стається в житті, то, слово чести... Тоді ти мимоволі починаєш думати про чорний оксамит інакшого порядку. Чорний оксамит — тло наших душ. На тому тлі душі наші приготовано на взаємне впізнавання. І на довічне взаємне відштовхування.

Петро Тогобочний. Ну, містики я не той... Та кажи швидше далі.

Святослав Тогобочний. Отож, ми були умовилися з тобою зустрітись тут, щоб побачитися з тим чоловіком. По тому я зайшов випити пива. У ресторані ж я зайшов до вбиральні. А зачісуючися перед дзеркалом, я побачив два свої обличчя.

Петро Тогобочний. Та не може бути!

Святослав Тогобочний. Воно сталося так, як невхильно молодий місяць перетворюється на повню, а тоді щербиться і зникає в чорноті. Він стояв за мною. Коли він заговорив, я почув свій власний голос. Щоправда, голос не зовсім однаковий. Має невеличкі відміни. Тим то я мушу тут розмовляти придушено, приглушено, ба напівголоса. То для того, щоб Мене — щоб його — ні, таки щоб мене — щоб мене не впізнали. Але у нього мій зріст. Моя усмішка. Мій вік. Він, що найразючіше, так само носить ім'я Святослав. Єдине, що нас різнить, це те, що він має на лівій руці, нижче ліктя, виразний шрам від продовгастого пострілу кулею. А я — лунинку на шиї.

Петро Тогобочний. Я ото слухаю, слухаю...

Святослав Тогобочний. Ні, вір! Усе правда від початку до кінця. Він не дух. Він, навпаки, дуже речрвиста істота. Речовиста і саме в цих краях вельми знана. Його ім'я, — отже, і моє, — на устах і друзів, і ворогів. Вимовляють його куди частіше, ніж ім'я котрогось із континентальних прем'єр-міністрів. Справа в тому, що він один із найславніших та найдосвідченіших боєвиків підпільної акції спротиву.„Він прибув сюди для виконання важливого якогось діла. Його переслідують майже по п'ятах, але ніяк не можуть вловити. Армії шпигунів поставлено на ноги, щоб його вистежити. Усе безуспішно. Святослав, Святослав Невловний, як його ще тут називають, вислизає з рук тайної поліції. Ти знаєш, як вислизає тінь з-поміж пальців нерозумної дитини? Я бачив кілька разів. Саме так тут. Та то все між іншим. Ти розумієш, мене зацікавила в ньому не ця сторона ситуації. Не його життя під знаком графа Монте-Крісто зацікавило мене. Щось інше. Мене підкорило те, що він мені з місця, кількома словами розкрив себе. Було так, ніби він грався тієї хвилини з власною смертю. Було так, ніби він лагідно, дещо глузливо проводив злегка паличкою по зубах смерти. Ясна річ, він ані слова не сказав про свою організацію. Не сказав і про зміст справи, яку має оце тепер виконати. Але те, що було тільки його особистим секретом, те він мені розповів. Розповів залюбки, без тіні сумніву. Маленька наївна дитина, ось хто він був тієї хвилини. І це, власне, мене й підкупило. І тому я погодився на його плян.

Петро Тогобочний. Що ще за такий плян?

Святослав Тогобочний. Він запропонував цікаву гру. Йшлося про цю дівчину, в обіймах якої ти мене щойно бачив. Вона учасниця його справи. Водночас вона його наречена. Тут він довірився мені цілковито. Треба сказати, між нами з перших же поглядів та слів виникла симпатія. Ми розмовляли як брати. Він сказав мені одверто, що має у своїй дівчині сумнів. Він далеко не майстер висловлюватись. Говорить коротко і руба. Але я відразу добре зрозумів, про що йому йшлося. Він хотів поставити її перед іспитом. Він хотів довідатися, чому вона більше віддана: справі чи йому особисто?

Петро Тогобочний. Ага. Вже трохи здогадуюся.

Святослав Тогобочний. Отож. Я мав би його заступити на час нинішньої вечірки. Мене воно раптом зацікавило надзвичайно. Поки він уводив мене у курс діла, яке цікавило його, я несамохіть уже прислухався до всякої техніки. В його способі говорити я намагався прочути його спосіб мислити.

Петро Тогобочний. Стривай. Ну, добре. А той... А чи він, він знає твій той — твій спосіб мислити?

Святослав Тогобочний. У тому й уся річ. Я почав просто з того, що дав йому все недвозначно зрозуміти. Я пояснив йому, як ставлюсь до підпільної акції, взагалі до визвольної боротьби. Перші хвилини я гадав, що на тому наша дружба і урветься. Він мав вигляд одного з тих фанатиків, які виключають кожний відмінний від їхнього світогляд. Але на моє превелике диво, він тільки брутально посміхнувся. Мої погляди не справили на нього ніякого враження. Мені здається, він був навіть радий. Либонь повнотою щиро казав він, мені, мовляв, у розмові з Тересою не треба кривити душею. Навпаки, казав він, треба якомога переконливіше повідати їй мої ідеї. Я мав би тільки наслідувати його зовнішній спосіб говорити. І, звичайно, я мав би пов'язувати свою думку з логікою їхніх відносин. Я розумію тепер, чому він навіть не пробував навертати мене на свою віру. Це людина різких граней. Я йому цілковито не потрібний ні для чого. Крім тільки оцього: служби моїм обличчям. А мене зацікавила винятково ситуаційна сторона справи. От ми й погодились. Він подав мені найконечніші відомості про свої взаємини з Тересою. Він описав також і свого батька, — з ним він, до речі, не бачився ось уже четвертий рік. Ясно, що всіх подробиць він мені ознайомити не міг. Я не був гарантований, як ти бачив, від таких несподіванок, як-от курення. Добре, що батько має таку корисну для інших людей вдачу.

Петро Тогобочний. От бач, а лунинку помітив.

Святослав Тогобочний. Дуже ризиковано, ясна річ. Взагалі дуже ризикована справа. Я мусів тяжко імпровізувати. Я мусів себе тримати у зібраному стані, як вельми складний, вельми тонкий механізм. Але з того була мені прекрасна генеральна проба для справи, яку ми з тобою розпочинаємо. Становище преориґінальне. Я брехав дівчині, говоривши саму правду. Я був не собою, залишавшися цілком самим собою. І от, як ти бачив, я повнотою досяг свого, — хоч і досяг не для себе!

Петро Тогобочний. Ну, то вже так. Дівка, воно звісно, дівка.

Святослав Тогобочний. І ти знаєш! Саме з-за фальшивого наслідку мені почала набридати і ситуація. Увійти в ситуацію мене штовхнула цікавість до внутрішньої сторони її. Цікавість переважила відчуття небезпеки сторони зовнішньої. Я тепер же покинув би справу, був би не дав собі слово довести її до кінця.

Петро Тогобочний. А, може, той...

Святослав Тогобочний. Що той?

Петро Тогобочний. Може, той, дівку ми таки могли б узяти з собою? Сам знаєш, де чорт не втне, там...

Святослав Тогобочний. Ні в якому разі. Не погоджусь ні за що обманювати себе, обманюючи іншого. А, крім того, я глибоко зневажаю істоту, що сліпо віддається другій істоті. Волію радше бути самотній на цілому світі, ніж іти з такими прихильниками. Що мені з них, коли вони вірять моїм словам без того, щоб перевірити їх у власній душі?

Петро Тогобочний. Так тобі вона ані-ні не сподобалась?

Святослав Тогобочний. Абсолютно. Скажу тобі одверто. Ходом цієї історії я переживав особливо гостру насолоду. Насолода небезпеки. Насолода гри. Насолода від потреби мобілізувати, напружувати, вкладати у чіткі речення свою думку. А одночасно зазнав я і багато таких речей, яких би зазнати зовсім не бажав.

Петро Тогобочний. Либонь у тайній поліції?

Святослав Тогобочний. О, ні. Зовсім навпаки. Там я пережив один з найбадьоріших моментів мого життя. Особливо цікаво і страшно було тоді, коли вони вже повнотою ототожнили моє обличчя з фотографіями. Тих фотографій у них ціла колекція. Докладний опис прикмет так само збігався. Одне лише не збігалось. І тоді вони почали щосили терти мою ліву руку нижче ліктя. Вони впливали на неї хемікаліями і так далі. їм треба було, щоб там виступив шрам. А шрам усе-таки не виступив. Шрам, який не виступив, безповоротно вирішив мою долю: мене пустили. Вони так отетеріли від випадку, що забули попросити вибачення. А це бо вони як не як роблять, коли помиляться. Але мова не про те. Прикрі почуття, яких я зазнав, виникли ось від чого. Я близько зіткнувся з виворотом того, що обивателі звуть романтичним. Особливо не у своїй тарілці почував я себе тоді, коли прославлений підпільник... О, так, він ластівка нового типу людини, носій нової моралі! І він навчав мене розмовляти з його нареченою тоном наказу. Розумієш? На такому тоні, мовляв, ґрунтується міцнота зв'язків цілого тіла. Я добре розумію, його діяльність змушена раз у раз мати справу з найбруднішою стороною життя. Тож і годі сподіватися в ній самої тільки троянди. Я й не сподівався. З мене достатній реаліст, щоб розуміти такі речі. Але все ж таки! Дівчину, з якою я мусів би говорити тоном наказу, я ніколи не міг би вважати за свою наречену.

Петро Тогобочний. Ну, то вже так, авжеж. Нема що й казать. Слухай, та як лишень було воно по-порядку? Ти, кажеш, з ним домовився...

Святослав Тогобочний. Я з ним домовився. Тоді ми зайшли у сусідні кабінки і перекинули один одному через перегородку свої жакети. При собі, звичайно, ми залишили власні документи. І розійшлися. Він має прийти сюди пізніше.

Він має переконатися в наслідках моєї роботи. Так було, отже. А вийшовши з ресторану, я на розі вулиці наскочив на тайняка. З поліції я прибув просто сюди. Уся історія відбулася протягом години.

Петро Тогобочний. Ну, й дива, ну, й дива! Коли б не ти ото оповідав, то я б сказав би... А що б сказав? А сказав би, що я раджа турецький, он що сказав би.

Петро Тогобочний. Ну, й дива, ну, й дива! Коли б не ти ото оповідав, то я б сказав би... А що б сказав? А сказав би, що я раджа турецький, он що сказав би.

Святослав Тогобочний. Не буває на світі раджів турецьких, друже.

Петро Тогобочний. А які бувають?

Святослав Тогобочний. Індійські бувають.

Петро Тогобочний. Про мене, індійський. І отож, гляди, живе чоловік наче і не вві сні, а яв йому ще більш, як сон, усяких таких штук накручує, що й ну-ну. А ти ж подумав, що, наражаючи себе, наражаєш усю нашу, той? Не подумав?

Святослав Тогобочний. Друже, яка могла бути небезпека? Жадна сила на світі не може позначити мою руку шрамом, якщо я не маю його природним способом.

Петро Тогобочний. Ет, говорить! От же ж і трапилося, що з'явилася проява, схожа на тебе, як той... Я вже після того не вірю, що й мені не привидиться отакий, як я, Петро. А ще й почне мене на щось отаке підбивати. От і тайняки могли з тобою хто зна й що зробить. Чи вони ж комусь відчитуються? Та вже нехай. Що вийшло надобре, те вийшло надобре. Нам треба тепер подумать про дальше. Ти що зараз робитимеш?

Святослав Тогобочний. Я мушу дочекатися на мого двійника. До того часу не виключені дальші зустрічі з Тересою та батьком. Я повинен бути готовий на нові несподіванки Коли він прийде і перебере свою наречену, моя місія буде закінчена.

Петро Тогобочний. Ну, то нехай. Так я йду тим часом шукати того чоловіка. Але будь же готовий, чи як? Ану ж прийдеться ще сьогодні вночі вийти?

Святослав Тогобочний. Я готовий, друже.

Петро Тогобочний. То бувай.

Святослав Тогобочний. Тим часом.

Перша пара. — ...несвідомий жах від тієї звістки. Якщо він справді тут, між нами, то катастрофа, яка наближається до всіх нас... — Отже, ти дуже перебільшуєш, люба. — Дай Боже, щоб я перебільшувала! Але всією істотою я передчуваю, що ще сьогодні вночі з нами станеться щось. Якщо між масками та доміно я впізнаю його, я не витримаю, і тоді...

Друга пара. — ...у мене вже нема ніг! Як ти так зручно влучаєш просто у мозолю? Дивись, воно так легко: раз-два, раз-два, раз-два...

Третя пара. — ...я переконана, ах, я переконана, що це він, отой широкоплечий, у блакитному доміно. Я бачила його п'ять років тому, на процесі, коли його судили у справі замаху. Він був ще юнаком. Я дивилася в його надхненне, мужнє обличчя — ах, між нашими душами вмить виник зв'язок. Я відчувала його душу, він, я переконана, мою. Ах, чому людська мова не має справжніх слів! От я говорю, а якби ці слова вимовляла яка-небудь провінційна акторка, то вона б...

Четверта пара. — ...якась спеціяльна особливість прихиляти увагу до самого зовнішнього. Кажу тобі ще раз: далеко не у красі справа. — Але він не може бути негарний. Не може бути який-небудь присадкуватий, чи що. Це він, це безумовно він. Звідки таке переконання? Я чув, що він непоганий зовні. Але якраз може бути присадкуватий, бо природа...

П'ята пара. — ...і ти того ніколи не зрозумієш, це розумію тільки я. Це він, це безумовно він. Це та людина, що йде крізь бурі та небезпеки. Людина, що має душу, відкриту лиш для однієї мети. Це зелене доміно — це безумовно він. Моє прочуття не може...

Перша пара. — ...і моє прочуття каже мені безпомильно, що оте червоне доміно — це він. Червоне — колір катастрофи. Під червоним доміно поза всяким сумнівом ще червоніше вбрання, дедалі червоніше, червоніше...

Святослав Тутешній. Ходи сюди скоро набік. Сталася погана справа.

Петро Тутешній. Що таке?

Святослав Тутешній. Сталася річ надзвичайна. Для мене надзвичайна.

Петро Тутешній. Ти втратив зв'язок?

Святослав Тутешній. Гірше. Я втратив те.

Петро Тутешній. Не може бути!

Святослав Тутешній. Не може бути, я знаю. Але воно так є.

Петро Тутешній. Як воно могло статися?

Святослав Тутешній. Якась чортівня. І, головне, пригадати не можу.

Петро Тутешній. Подумай добре. Може, у помешканні?

Святослав Тутешній. Ні, я мав у руках, Я мав у руках уже надворі.

Петро Тутешній. Не міг комусь помилково дати?

Святослав Тутешній. Виключено. Це була така виняткова річ... Хоч вона і мала форму сірникової коробочки.

Петро Тутешній. Я знаю. Я бачив.

Святослав Тутешній. Розумієш, яка дурниця? Розумієш, яка страшна дурниця? Петро Тутешній. Розумію дуже добре.

Святослав Тутешній. Випадок? Чи я вже втратив голову, і маю вийти з порядку денного?

Петро Тутешній. Не говори не знати чого.

Святослав Тутешній. Я розумію. Найкращий механізм інколи псується. За мою практику мені траплялося два рази сильно посковзнутися. Але обидва рази було так, що чоловік мусів за півсекунди обдумати речі, які нормально обдумуються годину. У такій ситуації не штука схибити. Але тут дурне, дурне! Абсолютна випадковість. Вибрик одного дурного нерва тоді, коли решта нервів переконана, мовляв, усе в порядку. Пожди, я мушу таки пригадати.

Петро Тутешній. Зосередься. Безумовно згадаєш.

Святослав Тутешній. Розмова в помешканні. Я виймаю те із

шухляди і накручую механізм. Пам'ятаю добре: червона стрілка стає на дванадцяту годину. Закриваю вічко. Виходимо. Коротка розмова на задньому подвір'ї. Я тримаю ге в руках. Розходимось. Я лізу через паркан. Де воно було в ту хвилину? Воно в ту хвилину було у... внутрішній кешені. Так, у ту хвилину я думав: воно на серці, замість любовного листа. Далі. Ресторан. Я помічаю підозрілого типа. За хвилину виходжу до вбиральні. Там є бічний вихід. У вбиральні знаменна зустріч: чоловік — мій двійник. Розмова з ним, зміст ти знаєш. Розмова з ним. Ми заходимо в дільнички. Він перекидає мені через переділ свій жакет. Я йому свій. Так! Воно, безумовно, лишилося в жакеті.

Петро Тутешній. У жакеті?

Святослав Тутешній. Безумовно. У жакеті.

Петро Тутешній. Ти забув вийняти?

Святослав Тутешній. Так. Я вийняв лише свої документи. Те лишилося в жакеті. У правій нижній зовнішній кешені.

Петро Тутешній. Як же воно потрапило туди з камізельки?

Святослав Тутешній. Бо я в ресторані виймав. Я хотів переконатися, що в електричному світлі воно має вигляд натуральної сірникової коробочки. І я його поклав туди, де в людей звичайно лежать сірники.

Петро Тутешній. І віддав разом з жакетом?

Святослав Тутешній. Так.

Петро Тутешній. Справді штука!

Святослав Тутешній. Прокляте, ідіотичне недбальство. Таке рано або пізно вилізає з гіпертрофованого переконання щодо власної досконалости. Я абсолютно не прощаю собі цього. Якщо воно принесе шкідливі наслідки, я сам скараю себе. Так, як скарав би за подібну провину іншого.

Петро Тутешній. Але, може, ще можна врятувати справу?

Святослав Тутешній. Єдина можливість: знайти жакет. І то якнайскоріше. Бо за сорок п'ять хвилин воно рознесе тут усе на шмаття. Вибуховина має неймовірну силу.

Петро Тутешній. Добре. Треба шукати. Де той чоловік мав бути?

Святослав Тутешній. Він мав розмовляти з Тересою. По тому він мав чекати, аж я з нею порозмовляю. А тоді ми мали зустрінутись.

Петро Тутешній. Отже, треба негайно знайти Тересу. Як вона зодягнена?

Святослав Тутешній. Те знає один Бог. Вона, власне, мала впізнати мене — отже, того чоловіка — з жакета.

Петро Тутешній. Що ж робити? Може, ходити між парами і говорити стиха кличку? її знає тут сама тільки Тереса.

Святослав Тутешній. Рація. До діла!

Петро Тутешній. Так. Я направо.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Ігор Костецький,Игорь Костецкий,Близнята ще зустрінуться,твори Ігоря Костецького,драми Ігоря Костецького,скачать пьесы Игоря Костецкого,читати твори Ігоря Костецького,скачать бесплатно,українська література 20 ст.,письменники-емігранти,МУР

Читайте также