Про ліричне начало в романах О. Гончара
Т.В. Хом’як
Романи О. Гончара завжди привертають увагу новизною й актуальністю тем, своєю проблематикою, яскравим відтворенням образу сучасника.
Зображення у творах О. Гончара пов’язане із суб’єктивною проекцією та оцінкою. В романах про війну оповідь ведеться або безпосередньо від автора, або від персонажа. У романі «Людина і зброя» важливу сюжетно-композиційну функцію виконують вставні «Листи з ночей оточенських». Це лірична сповідь героя (Богдана Колосовського) перед рідним народом, друзями і товаришами. М. Кодак висловив думку, що розповідач із «Листів з ночей оточенських» — це «швидше за все філософськи пристрасне alter ego автора-лірика». У думках і почуттях героя, як у фокусі, відтворюється війна, участь у ній його самого та його друзів. Такий принцип зображення — виразна властивість ліричного стилю, коли митця цікавлять не стільки явища і предмети самі по собі, для нього важливіше передати враження від них.
Аналізуючи літературний процес 60-70-х років, Л. Якименко резонно наголосив, що ліричне «сповідальне начало відіграє істотну роль й у жанрах сучасного роману. Свідчення цього — «Циклон» О. Гончара, «Повторення пройденого» С. Баруздіна...».
В «Циклоні» повістування ведеться переважно у формі ліричної сповіді: з відстані кількох десятиліть, маючи значний життєвий досвід, герой згадує про пережите в роки своєї суворої молодості. Готуючись до створення фільму «про найтяжче», він знову переживає «гірку стрічку свого життя», що не просто зафіксувалась у пам’яті, — вона болить, «кровоточить». Тому події минулого в сюжеті подані в теперішньому часі, переживаються як сучасні, настільки вони близькі героєві (й автору теж). Такий прийом, як відомо, є родовою домінантою лірики. Показове в даному плані зізнання, що на це минуле-сучасне Колосовськнй дивиться «згори, з літака», «з пташиного польоту», узагальнюючи його. А оператор Сергій Танченко, товариш Колосовського, мріє дати у фільмі Холодну Гору взагалі з космічної висоти. Відтворення здатності героя навіть у найскладніших умовах замислитись над сенсом існування людини, її покликанням на землі, оцінювати сучасне в історичному розрізі наповнює його духовний світ епічним змістом. При цьому у сюжеті оповіді-спогаду відсутнє розгорнуте, деталізоване предметне зображення подій і дій персонажів. Це становить новизну романів Гончара 60-70-х років, хоч в основному вони засвідчують подальший розвиток знайденого й утвердженого в попередній творчості письменника. Так, у «Прапороносцях» наявне потужне ліричне начало саме в манері повістування й органічному його зв’язку з епічним. «Прапороносцям» властива епічність художньої думки, але втілення епосу народного героїзму відбувається за законами лірико-романтичної оповіді, що найбільш відповідало і поетичному задумові, і масштабному матеріалу трилогії. А в романах 60—70-х років епічне проявляє себе як своєрідний сплав і творче переосмислення традицій давнього епосу й радянської класичної епічної традиції, початок якій покладено творчістю О. Толстого, М. Шолохова. Водночас із могутнім плином ліричної оповіді автор «Прапороносців» ніби «декларував» зв’язок з епосом (подібність структури роману до «Слова о полку Ігоревім», епіграфи із «Слова...», асоціація образу Батьківщини з образом Ярославни тощо). В романах же наступного десятиліття епічність виявляє себе швидше внутрішньо, ніж зовнішньо. В «Циклоні», наприклад, письменник знаходить нові форми повістування від першої особи із вмонтованими в нього «кінокадрами». Автор ніби зіставляє окремі життєві епізоди, стикає різні часові площини, при цьому інколи вихоплюючи окремий кадр із минулого і знову повертаючись до сучасності, доповнюючи зображення подій роздумами про них. Зовнішньо епічна форма роману «Циклон» лишається традиційною, але внутрішні зміни в ній накопичуються й готують те нове, що з’явиться в наступних творах, зокрема — посилення ліризації стилю («Тронка», «Берег любові»).
У «Циклоні» переважає художнє осмислення внутрішнього світу людини, це надає роздумам митця щирої безпосередньості, забезпечує великий емоційний вплив на читача.
Події, факти, вчинки дійових осіб відтворено в романах Гончара про війну в суб’єктивному ракурсі. Але функції ліричного героя не закріплені лише за центральним персонажем, а передаються від одного до другого, ніби доповнюючи зображення. Це створює ліричну поліфонічність повістування. У «Людині і зброї» та «Циклоні» роль оповідача закріплена за одним центральним героєм — Богданом Колосовським.
У «Тронці» розповідач частіше не «прикріплений» до певного спостережного пункту, йому властиве вільне переміщення в романному просторі. Координати його визначені лише зрідка. Мовлення розповідача має оціночно-суб’єктивний характер: саме він констатує факти, інтерпретує, переоформлює відповідно до стилю повістування оповідь, розмови-діалоги і монологи персонажів, оцінює їх, активно виявляє авторську позицію. Водночас він і є носієм ліричного начала твору, його розповідь нерідко звучить як сповідь, як роздум. Саме це зумовило жанрове визначення «Тронки» у критиці, наприклад, не лише як роману в новелах, а й роману-роздуму, роману-імпровізації, роману-сповіді.
Мова емоцій відбиває ставлення суб’єкта до дійсності.
Авторське повістування в романах Гончара драматичне за своїм характером. Романам «Тронка», «Берег любові», «Твоя зоря» властива інтонація дружнього, довірливого звернення автора до своїх персонажів, до читача — часом у формі узагальненого «ти», «ви». Це і створює інтимність: «Така ж довірливість, яснота, незахищеність і водночас щось загадкове є в цих сонних пливучих усмішках, таке, про що й ви, дорослі, ще, може, не здогадуєтесь...».
Лексика, своєрідна мелодійна організація складних речень, певна авторська тональність наголошують приналежність тієї чи іншої мовної партії розповідачеві («Часом перед очима Тоні, замість овечок, постаєте ви, міські жевжики, ледачі мамині синки...»). Тут відчуваємо емоційну оцінку зображуваного. Але в даному уривку голоси автора і героя збігаються, автор відверто виражає свої симпатії (вони на боці Тоні) й антипатії (до «жевжиків» — «калік XX віку»), його голос включений у повістування у формі суб’єктивно-оцінного мовлення.
Звичайно, розповідача не можна ототожнювати з автором-письменником. Висловлені ним судження, часом дуже близькі за змістом до думок митця, навіть документально зафіксованих, не можуть бути безпосередньо співвіднесені з його особою. В ліричному ключі розповідач, по-перше, заявляє про свою присутність у відтворенні фактів, по-друге, виявляє свою роль посередника між зображуваним світом і читачем, безпосередньо втручаючись в оповідь. Він звертається до читача, до героїв, висловлює власне ставлення до відтворюваного, емоційно коментує його.
Розповідач у романах О. Гончара — активний учасник подій, тому часто виступає від імені «я», «ми». Мовлення інших персонажів нерідко дано в інтерпретації розповідача — так чіткіше вимальовується авторська позиція. Зовнішньо це «я» має прояв у діалогах, а внутрішньо — у вирі думок, у потоці свідомості. Скажімо, в «Циклоні» діалог між Колосовським і Танченком про змістовні форми кіномистецтва непомітно переходить у роздуми розповідача, які логічно продовжують цей діалог (хоч графічно не виділяються як пряма мова, звернена до читача): «Ні, друже! Ні відстань, ні час цього не зітре. Як болять тобі твої поліські Лідіце, так болить і мені ота гірка, найтрагічніша стрічка життя...».
Оповідач у романах Гончара далеко не завжди названий прямо, але його здебільшого легко виявити за логікою розгортання повістування. Є, звичайно, винятки, як, наприклад, у главі «Розповідь жінки-геолога» («Циклон»), де оповідач названий, ця глава є свого роду «вставкою». Сам образ жінки-геолога епізодичний; розповідь же її дуже важлива в розкритті теми. Всі форми повістування в даному романі (як, зрештою, і в інших) у єдине ціле зводить авторська позиція. Актуалізація ролі оповідача, пов’язана із авторським прагненням проникнути в складну долю і глибини свідомості свого героя, в структурі тексту реалізується через ланцюг включених у повістування про події ліричних роздумів, ліричних відступів, посилення емоційності мови.
Але в романах Гончара ліричне виступає не тільки як образ розповідача, а й як форма вираження суб'єктивної позиції в самому стилі повістування — так виникає ліричне повістування, органічно властиве українському письменникові. В основі побудови ліричного повістування в його романістиці 60-70-х років — виразність інтонації і ритму, піднесено-поетична тональність, емоційність тропіки. Ліричне в творах Гончара входить у художню тканину повнокровним елементом у формі ліричних відступів, часто воно проявляється в емоційності повістування, тональність якого пристрасно-схвильована (як у «Людині і зброї», окремих главах «Циклону»), публіцистично-піднесена, а іноді й пісенно-лірична (сторінки, присвячені зображенню кохання героїв).
У розповіді персонажів, в описах подій багато ліричних окликів, звертань, ліричних роздумів, які часто виділяються і розгортаються в ліричні відступи, багаті на образні асоціації, інверсійність, внутрішню напругу. Наприклад: «Не пісня, яка ще недавно лунала над цим краєм, над його садками та левадами в місячні ночі, а велика народна тужба розливається тут всюди по селах. Нею шумлять дерева, вона розлита в повітрі, вона в прекрасних очах матерів, що приносять їм до грузовиків молока, в поглядах молодиць, що стоять між соняшників, сумовито поклавши груди свої на тини, і в поглядах дівчат, що тоскно дивляться пораненим бійцям услід очима рафаелівської чистоти... Прощальне моління в очах, зойки, стогін, канонада й тужба материнська — оце зараз твій голос, Україно». У цьому ліричному відступі не тільки авторські почуття, а й прагнення розкрити реальний смисл зображуваного: «...Що буде з тобою, свята могило Тарасова, з тобою що буде, рідний народе мій? Чи вистоїш, чи перебореш? Чи, може, з’явився лише, щоб дати світові пісню, пісню свою невмирущу, і знову відійдеш у небуття? Сонячною, квітучою називали тебе, Україно недавня, вчорашня, а тепер? Якою назвати тебе сьогодні? Темно-багрова, в пожежах до хмар, в тужбі матерів і жагучому горі синовнім — така нині ти, Україно 41-го року...». Цей ліричний відступ, вкладений в уста Степури, побудовано на паралелізмі. Емоційне звернення до України сповнене щирого болю розповідача, безпосереднього учасника подій. Персоніфікований образ України постає в ньому як втілення народної трагедії, відчуття якої підсилене формою вияву скорботи, близької за формою до народного плачу.
Ліричним відступам Гончара (автора і розповідача) властива внутрішня напруга не тільки почуття, а й думки. Інтонацію в них визначають ліричні запитання, частіше риторичні, що виконують, як правило, функцію своєрідного авторського коментаря до зображеної дії, наснажують ліричний відступ публіцистичним пафосом. При цьому наголосимо: ліричні відступи в творах Гончара неоднотипні за своїм призначенням. Так, у романах про війну вони виражають не тільки авторські почуття, його позицію, а й створюють узагальнену картину життя: невипадково його ліризм критик називає епічним.
Узагальнено-епічні описи, сцени в Гончарових творах, в свою чергу, пройняті ліризмом, зігріті авторським почуттям. Наприклад, в «Людині і зброї» епічний опис смерті Дробахи, першої смерті, яку побачили студбатівці, поєднує в собі реалістичні деталі — «розрита земля», «ноги розкидані, голова незграбно вивернута під спину, зуби оскалені...» — із відвертим вираженням потрясіння, горя розповідача (тут описано подію з погляду студбатівців), «внутрішнє» слово якого зливається з авторським голосом і передає тяжкий психологічний стан героїв.
Порівняння снаряда з блискавкою: «як від удару блискавки, що в літню грозу б’є серед поля, так була розрита земля в цьому місці...», емоційні визначення переживань («Неймовірним було те, що вони побачили», «моторошно дивитись було»), лаконічно констатуюче — «Нема Дробахи» — складає основу особистісного (Колосовського і Степури) сприйняття події. Закріплюючи інтонацію цього епізоду, автор дає після нього своєрідну пейзажну вставку, виділяючи її в самостійний — 17-й розділ (метафоризація природи), в якій створює ліричну настроєність цієї зарисовки, глибоко соціальної за змістом («Колоски стояли, як люди...»).
Ліричні відступи в романах про нашого сучасника — глибинно емоційні за формою. Напружений психологічний стан, роздуми автора і героя про світ, про Всесвіт, про важливі проблеми часу передають насамперед синтаксичні сполуки, надфразні єдності. Спокій, плавність без афектації — основа оповіді в описах і ліричних відступах «Тронки» О. Гончара. «По-різному минатиме цей день у людей: в однієї — біля верстата, в когось — на лекції чи біля рояля, а в Тоні він мине за не зовсім звичною процедурою: купає з чабанами овець. Овеча ванна для купання має вигляд довгого зацементованого рову, що налитий повен якоюсь бурдою — то підігріта вода з відповідним дезинфікуючим розчином» — в цьому лірико-публіцистичному відступі письменник поєднує нарисовість опису із психологічною характеристикою героїні, а її обрамлення надає уривкові ліричного відтінку. Авторським відступам у «Тронці» властиве поєднання публіцистичності й ліричності в різному пропорціональному відношенні. А в романі «Берег любові» спостерігаємо більше тяжіння і до ліризму, і водночас — до епічної докладності.
У ліричних відступах своєрідно виражене авторське ставлення до героя, дано коментар до його внутрішнього світу, узагальнено розвиток окремих ситуацій. Нерідко ці відступи завершують невеликі розділи з виразно відчутним авторським прагненням до синтезу. Саме тут (а ліричні відступи в Гончара, як, скажімо, і в Стельмаха, досить розгорнені) знаходить реалізацію співвідношення конкретного, навіть епізодичного, образу із життям усього суспільства, всесвіту. Наприклад, авторський опис руху майбутнього студентського батальйону в «Людині і зброї», епічний за конкретністю реалій («Ідуть і твердо відбивають кроки по бруку парусинові студентські черевики»), переходить у ліричне, відтворене в формі невласне-прямої мови, сприйняття його дівчатами, яким «передається певність, що доки є на світі оці їхні чубаті хлопці-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та світлий майдан їхньої юності, яким вони так пишаються, що він найширший, що він найбільший з усіх майданів Європи!». Так розширюються рамки локальної дії, наголошується її глобальність, поетизуються герої.
Фінальні ліричні відступи в «Тронці», узагальнені за змістом і ліричні за тональністю, теж є завершенням епічних розділів: «Спить син, спочиває на сіні, одежа його лежить у хаті акуратно складена на стільці, і тільки кашкет оцей з крилами цілу ніч ходитиме по степу при отарі, і аж удосвіта, коли вже перші реактивні загуркочуть у небі, повернеться кашкет знову до хати й тихо ляже зверху на доладно складений льотчицький мундир». Так закінчується перша новела («Ти — літай») роману «Тронка». Інверсія («спить син», «одежа його», «кашкет оцей», «повернеться кашкет»), метонімія («кашкет ходитиме», «повернеться кашкет... ляже»), підкреслюючи найбільш значимі для характеристики героя слова, надають ліричного звучання текстові.
Розширюючи просторові рамки сюжету з метою поетизації героїв і подій у «Тронці», як і в «Людині і зброї», «Циклоні», письменник звертається до космічних паралелей, що зумовлено його схильністю до романтичного стилю (степ — планета, небо — океан). Але в «Циклоні», скажімо, образ всесвіту, як і образ Холодної Гори, сповнений глибоко публіцистичного звучання і відчуття трагічності світу, людської долі на війні. В «Тронці» публіцистичність, пов’язана із масштабністю образів (планети, океану), ніби поступається переважаючій ліризації авторського повістування. Відтворено внутрішні зміни в почуттях героїв, у навколишній дійсності. Планетарні образи степу-неба-океану-планети підкреслюють піднесеність думок і помислів героїв, а просвітленість епітетів («злегка синіючий, заімлений») посилює лірику почуттів.
Лірична забарвленість повістування в романах 60—70-х років створюється і шляхом певної ритміко-інтонаційної впорядкованості тексту. Глибокою ліричністю перейняте в Гончара втілення теми кохання. Особливо широко і багатогранно постає вона в романах «Тронка» і «Берег любові». Зображення кохання Богдана і Тані, Славіка і Мар’яни в «Людині і зброї» — теж не другорядне в сюжетному розвитку подій, — адже в ньому криється така ж духовна краса, як і в служінні Батьківщині (згадаймо величні слова про красу людської любові і вірності в «Прапороносцях»). Невипадково в Гончарових творах, як і у М. Стельмаха, К. Паустовського, К. Симонова, герої-патріоти завжди духовно багаті й щедрі, з чистим і вірним почуттям до своєї обраниці. Вони по-справжньому щасливі і в повній віддачі себе коханій людині, і в беззавітному служінні Батьківщині. З цього погляду для Гончара перемога в битві проти фашизму була перемогою Краси, Любові, Добра, здійсненням духовних ідеалів і помислів людини.
Кохання в Гончарових творах, як підкреслює В. Фащенко, необ’ємне і неповторне: грізно-тривожне під мечем війни, як у Черниша і Ясногорської в «Прапороносцях», безнадійне, але без чорної печалі, злоби, як у Дорошенка і Лукії з «Тронки», романтичне і вигадане, як у Ярослави до Колосовського з «Циклону», засліплююче, з трагічним прозрінням, як у Інни Ягнич з «Берега любові», чи дуже звичайне, мрійливе, ясне перше кохання, з драматичним випробуванням на людяність, як у Віталика і Тоні. Психологічно переконливо, цнотливо романіст розкриває найпотаємніше в почуттях своїх героїв.
Змальовуючи почуття Тані Криворучко, письменник вживає метафоричний образ «цвіте душа!», поетичність якого — своєрідний ключ до ліричного портрету Богдана, даного через сприйняття коханої. Так само, через внутрішню мову персонажа дано й ліричний портрет Лагутіна в епізоді його весілля з Мар’яною. Спочатку в очах матері Мар’яни він постає як «тендітний стебелястий хлопець», «молодий, як барвінок, так і віє від нього свіжістю, молодістю, чистотою». А потім — дивимось на нього очима самої Мар’яни: «Світле з тонкими рисами Славикове обличчя, прямий, рівний ніс з чутливо-трепетними ніздрями, і по-дитячому припухлі, щойно ціловані губи, і туманна синява очей — все це її, її!». Ці портрети наповнені ліричним почуттям, у них — печаль неминучої розлуки. Епітети, порівняння характеристики підкреслюють ніжність душі героїв. Вони різко контрастні до суворих деталей навколишньої дійсності, які сприймаються у зв’язку з тим першим, узагальнено-тривожним словом «війна» як знаки, передчуття трагічного, відкрито вираженого ще й у ліричному паралелізмі: «Але не сонце освітлює їхнє єднання на все життя, не пісня роздольна, радісна, а смуток, тривога, розлука, що живе вже тут і не зникає».
Цьому паралелізму в романі «Людина і зброя» передує опис, що підкреслює єдність Мар’яниної долі, її переживань з почуттями і долями багатьох жінок світу. Голос автора і внутрішня мова героїні зливаються, і конкретні епічні деталі набирають ліричного забарвлення: «Все місто огорнуте темрявою, в тривозі, розбентеженості, і пости стоять на дахах, і плачуть, вдовіючи, жінки по квартирах, віддаючи війні своїх найдорожчих». Тема вдівства у зв’язку з образом Мар’яни, що намітилась тут, знаходить своє продовження в епізоді пізнішої зустрічі героїні із Степурою і Духновичем. Не описи бою, втрат, а лише їх контури позначені автором, увага зосереджена на словах Степури, словах Мар’яни, їх стані. Очима однокурсників-студбатівців вона ніби виділена й поставлена в ряд з тими, хто пережив страшну втрату: «Заточуючись, мов п’яна, вона пішла од них, і, дивлячись їй услід, вони бачили, що то вже пішла вдова. Коси вдовині, горе вдовине невидимим тягарем гнітило її похилені плечі». Ця характеристика поглиблюється засобами епічного повістування в епізоді приходу Мар’яни додому.
У романі «Людина і зброя» лірична тема кохання розкривається в суворо реалістичному плані, в її розвитку наявні трагічні передчуття й переживання. У «Тронці» ця тема, зокрема лінія кохання Віталика і Тоні, пов’язана з пафосом радості й миру на Землі, в її емоційному відтворенні переважають романтичні засоби.
Починаючи від. романтичного зізнання Віталика Тоні азбукою Морзе, відчуття радості, що аж бриніло в серцях юних закоханих, не полишає їх. Найповніше це передається за допомогою ритмічної побудови фраз: «Через лимани, затоки, череа усе Чорне море до тебе брела!»; «Оце життя! Щодуху мчать — їм весело, буксують — їм весело теж...» і т. д. І хоча після перебування на «залізному острові» вони ніби «дорослішими стали», спізнавши смертельної небезпеки, можливо, вперше усвідомивши серйозність воєнної загрози світові, все одно і надалі у відтворенні їх почуттів переважають світлі і яскраві барви.
Аналіз своєрідності вияву ліричного начала в романах Гончара 60-70-х років дає можливість зробити висновок: ліризм у творах цього десятиліття виявляється багатоаспектно. Це й ліричність теми (і не лише кохання), до якої звертається письменник, бо вона завжди хвилює його як автора і як людину, хвилює і його героїв, — адже для них громадське й особисте взаємозв’язане, нерозривне, глибокоінтимне, пропущене крізь власні серця. Це і ліричне як образ-суб’єкт розповідача, автора і як специфічна форма вираження суб’єктної позиції в стилі повістування. Останнє досягається виразністю інтонації і ритму, піднесено-поетичною тональністю, високою емоційністю тропіки, мовлення загалом.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1986. – № 1. – С. 23-28.
Твори
Критика
