11-03-2017 Олесь Гончар 7826

Діалектика душі (О. Гончар — майстер психологічної новели)

Діалектика душі (О. Гончар — майстер психологічної новели)

Іван Семенчук

Олесь Гончар відомий широкому читачеві як письменник великих полотен, майстер епічної розповіді.

Однак у творчому доробку митця важливе місце посідають і новели. До цього жанру письменник звертається досить часто. І вельми цікаво простежити, що нового вніс О. Гончар у класичну літературну форму, як широка узагальнююча думка автора вільно укладається в стислі рамки новели.

Повоєнні новели Гончара, як і його романи та повісті, відзначаються глибиною психологічного аналізу. Щоб досягти рельєфності образу, життєвої достовірності, щоб читач непомітно для себе перейнявся думками й почуттями героїв, О. Гончар найменше розповідає «від автора», а прагне відразу перевтілитися в героїв, виписує їхні образи, так би мовити, зсередини.

Відтворення найтонших і найскладніших, ледь вловимих душевних порухів і відображення глибоких внутрішніх процесів надають таким новелам, як «Модри Камень», «Жайворонок», «Усман та Марта», «Маша з Верховини» та інші, великої сили переконливості.

Нерідко О. Гончар вдається до форми оповідання-монолога. Від першої особи написані не лише «Модри Камень», «Усман та Марта», «Чари-Комиші», а й такі твори, як «Ялинка за рікою Іпель», «Маяк». Якщо в одних новелах розповідь веде ліричний герой, то в решті оповідань дійовою особою виступає сам автор.

Коріння глибокої поетичності образу Терези в новелі «Модри Камень» (отже й ліричного героя, від чийого імені ведеться розповідь) — в красі людської душі, в багатстві мрій і почуттів словацької дівчини. Нетерпляче чекає Тереза на своїх визволителів — воїнів Радянської Армії. Вся вона — порив. Оповідач бачить її в русі, у високому напруженні душевних сил. Зображальні засоби письменника дуже лаконічні. І саме це надає творові надзвичайної динаміки, енергійного ритму, високої емоційності.

Ці особливості поетичного письма зароджують стривожений і щирий, піднесений і ніжний настрій, яким відразу ж — разом з радянським розвідником — проймається й читач. Оповідач тяжко переживає втрату дівчини. Виняткової достовірності й сили емоційного впливу О. Гончар досягає поглибленим психологічним аналізом переживань розвідника. Тут і кількаразове повторення звертання «Терезо!», поєднане з авторськими ремарками, і ритмо-мелодійна роль дієслів, і своєрідний музикальний початок речень: «А ти стоїш», «А ти посміхаєшся», «А ти здіймаєш руки» та інші.

Ритмооповідь визначається розміреною, чіткою побудовою речень — здебільшого простих. Іноді вони гармонійно поєднуються в співрозмовні складні: «Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір’ях, і облизане каміння сміється до сонця».

Економні, чіткі і виразні зображальні засоби надають розповіді розвідника неповторного аромату, емоційної наснаги, щирої задушевності. За допомогою внутрішнього монолога О. Гончар не тільки виявляє думки й почуття розвідника, а й показує незабутні картини минулого. Оповідач, пригадуючи, ніби знову бачить все цієї хвилини.

Письменник передає ледве помітну зміну думок і почуттів. Тому й з погляду стилістичного внутрішній монолог О. Гончара відрізняється від усної мови персонажа. Навряд чи зміг би письменник висловити стільки болю, схвильованості, досягти такого широкого узагальнення, вдавшись до усної мови героя.

Всю систему художніх засобів О. Гончар підпорядковує вкрай лаконічному, але яскравому розкриттю внутрішнього світу людини. Задушевністю, ліризмом, щирою ніжністю пройнятий кожний рядок, кожне слово новели.

Образ розвідника постає перед читачем природно й безпосередньо. Але О. Гончар ставить перед собою складніше завдання: через призму сприйняття ліричного героя показати у всій силі й художній яскравості образ Терези.

Найсильніший, на нашу думку, прикінцевий внутрішній монолог розвідника, що переходить згодом у вдаваний діалог з Терезою. Це — згусток крові, болю, радості. О. Гончар передає глибоке душевне зворушення ліричного героя, його палку любов, всі нюанси настрою. Про емоційну силу і рівень майстерності цього діалога можна сказати словами самого письменника: «Фраза тут потрібна особливо згущена, стисла, пружна. Внаслідок своєї ємкості вона може досягти іноді майже символічного звучання: прямий, «зовнішній» зміст її часто доповнюється ще переносним, глибинним» (О. Гончар, Боевой жанр, «Литературнад газета», 24 лютого 1951 р.). Саме цей глибинний, переносний зміст читач і відчуває у кожному слові Терези й радянського розвідника.

Важливим прийомом є непомітне й органічне злиття авторської мови з думками персонажів. За допомогою такого засобу посилюється емоційна напруженість, глибина психологізації.

Ось новела,«Весна за Моравою». Утвердження моральної сили и краси подвигу радянських воїнів — ідейний стрижень твору. О. Гончар так глибоко й правдиво розкриває складну гаму думок і почуттів героя, що читач відразу проймається симпатією до Яші Гуменного, захоплюється його непідробним, як саме життя, героїзмом. В уяві читача образ Яші непомітно переростає із цілком певної індивідуальності у тип воїна-визволителя, що, наче горьковський Данко, своїм серцем освітлює шлях до щастя і свободи.

І хоч би що робив Гуменний, хоч би що думав, — всі художні деталі підкреслюють єдину думку, що опанувала героя: будь-якою ціною доставити до батареї снаряди.

Високої майстерності в зображенні «мінливості психіки» О. Гончар досягає в напружений момент, коли Гуменного поранено. Вже з самого початку через вдало добрані епітети, що так неповторно характеризують «дитячий первісний» жест Гуменного, О. Гончар передає ледь вловний душевний порух, коли герой ще напівінстинктивно, заради самозахисту, намацує гарячу пульсуючу ранку й міцно затискує її. Зовсім інше в Гуменного відчуття (і воно невідривне від попереднього, блискавично змінюється, «тече»), коли вдихнуте повітря прямо на грудях зразу видихається крізь пальці. Далі автор зауважує: «Перев'язувати було нічим і нікому» — і цим ще дужче загострює трагізм становища. В наступному реченні вже зовсім виразно чується голос автора: «Він не хотів, щоб іноземці бачили його рану».

Лише однією короткою реплікою О. Гончар точно змальовує душевний стан пораненого. Думати йому зараз, коли фізичний і моральний біль завдає нестерпних мук, надзвичайно важко. Звідси й у монолозі — раптові спалахи думки, недомовленість, тривога. Для підсилення, конденсації настрою — авторська ремарка: «жах охопив його». Не за власне життя, хоч і воно безмірно дороге йому, а з побоювання, що мадьяри злякаються, кинуть снаряди і напевно повернуться назад. Ніхто, крім Гуменного, не знає шляху до переднього краю. Це найбільш і жахало старшину.

Психологізм посилюється далі зображенням подій крізь призму сприйняття стікаючого кров'ю Гуменного. Звідси й деяка нереальність обстановки, перебільшення, надмірне відчуття спраги. Все відбувається немов у калейдоскопі. Побудова речень, їх розстановка з абзаців, наростаюча уривчастість, окремі яскраві мазки пейзажу, характер порівнянь, епітетів, — усе сприяє цьому.

О. Гончар майстерно відтворює діалектику душі Гуменного. Думки, вчинки, відчуття Яші становлять складний процес духовного розвитку, «мінливості психіки». Коли старшина вже майже не відчуває болю, коли йому стає дедалі важче дихати, О. Гончар загострює увагу на найважливішому: «Вода горнеться до самих колін, проте він уже боїться нахилитись, щоб не впасти... Бреде, замучений, палений спрагою, і настійно жене геть соковиту спокусу. Не дивиться на неї, а тільки чує, як вона хлюпає внизу».

В уяві пораненого все обертається навколо води. Це та майстерно знайдена деталь, яка в різні моменти повертається до читача все новими й новими гранями.

Через опис ставлення Гуменного до води О. Гончар відображає складний психологічний процес. Спочатку вода під ногами Гуменного була «сивою, як дим». Пізніше безсилля його показано через ширшу сферу відчуття — навіть чиста голубінь неба вже здається йому сивою. Далі спрага зростає до такої міри, що Гуменний скрізь уже бачить і гостро відчуває тільки воду. Такий стан його характеризується в описі: «Кров, гаряча й липка, розтікалася вже попід пахви, по животу, просочувалась попід ременем до холіш. Дедалі важче було підіймати ноги. «Може, це вже в холошах повно крові, що вони такі важкі?..»

О. Гончар весь час ніби прислухається до себе, строго контролює кожне слово. І ніде — фальшивої ноти, крикливої фрази.

Для більшої виразності, економнішого використання мовних засобів Гончар не передає захоплення мадьярів подвигом Гуменного через пряму мову. Він вводить ліричний струмінь у непряму мову — висновок мадьярів, які на прикладі подвигу Гуменного перероджуються: «Вчитель каже, що це для них ганебно, щоб руський юнак ішов з шрапнеллю в грудях, а вони б не допомогли йому. Потім учитель каже, що треба їм на своїх плечах відчути, що таке боротьба за демократію та цивілізацію, а не дивитись спокійно, як вона розцвітається по воді юнаковою кров'ю! Тільки тоді вони осягнуть, чого варта цивілізація, і як її треба захищати».

Це й переломлюється в психіці зовсім знесиленого Гуменного, який тримається зусиллям самої волі. Його вражає, що «обличчя, які напливають зараз на нього, ніби крізь мряковиту млу, — не похмурі і не злі, а якось по-справжньому, по-людському добрі». Так звичайний воїн-герой не тільки визволяє народи Європи з фашистського ярма, але й перевиховує їх.

Особливо глибоко і поетично розкриває О. Гончар складні душевні переживання героїв у тих новелах, в основу яких покладено значні події життя. Добре продуманий, з любов'ю виношений у серці наскрізний образ у таких новелах ніби цементує весь твір, надаючи йому високої емоційної і ідейної єдності.

Як у романі «Прапороносці», так і в новелах «Модри Камень», «Гори співають», «Жайворонок», «Усман та Марта», «Маша з Верховини» цілі сторінки сприймаються, як пісні.

Зростання психологічної майстерності О. Гончара цікаво простежити на прикладі оповідання «Маша з Верховини».

Закликаючи українських письменників спільними зусиллями подумати над своїми успіхами і невдачами, зробити все для того, «щоб зі сторінок наших книг зійшли до читача і заговорили, як друзі до друзів, живі, повнокровні, діяльні, розумні, палкі душею, привабливі своєю душевною красою нові літературні герої», Юрій Збанацький образно сказав, що в наш час навіть Місяць «розкрив» свою душу, підкорившись людському генію. Увага Олеся Гончара до зображення внутрішнього життя персонажів, до їхньої душевної краси безупинно зростає.

Прозорий і чистий образ Маші з Верховини — свідчення великого уміння письменника допитливим оком зазирнути в душу героя, розкрити його великі думки і глибокі почуття. Власне, все оповідання — це історія зародження в серці Маші й поступового розквіту пристрасного й жагучого кохання до Шелюженка. Засоби зображення цього складного процесу економні й психологічно виразні. О. Гончар виявляє тут і сміливість, і високе відчуття міри, і художній такт.

У «Маші з Верховини» О. Гончар рідше вдається до прямих внутрішніх монологів. Душевні порухи Маші й Шелюженка він передає через окремі скупі деталі, репліки, через лаконічну й проникливу авторську характеристику.

Дуже часто свою розповідь, як і в попередніх новелах, О. Гончар органічно зливає з думками й почуттями Маші («Ах, попався б тут Маші під руку отой пропийдуша вербовщик, що золоті гори обіцяв, вербуючи дівчат на новобудову!»). Психологічно тонко змальовує письменник перше знайомство голови робітничого комітету ліспромгоспу Шелюженка з Машею за досить-таки незручних і прозаїчних обставин. Тут зароджується зацікавленість їх одне одним, що й спричинюється до цієї скованості, урочистості.

Ні від себе, ні від імені Маші й Шелюженка про їхню увагу О. Гончар не говорить. Він використовує інші прийоми — ніби мимохідь зауважує, що Шелюженко, схилившись край столу, робив запис, а Маша «через стіл допитливо, серйозно дивилась на нього...»

Її очима О. Гончар вперше й подає портрет Шелюженка. Таким бачить його Маша. Приємна зовнішність, мабуть, спочатку западає в серце дівчині. А Шелюженкову зацікавленість Машею О. Гончар показує теж своєрідно: неподалік Шелюженка, не втручаючись у розмову, стояли, обнявшись, Маша і Стефа. «Задумливі погляди їхні розтеклися в повітрі, заглиблені в небо... Мовби піддавшись їхньому настрою, їхній замріяності, Шелюженко теж задивився у той бік, в порожнє небо, що вже по-серпневому тьмарилось, южилось на обріях».

Тут уже є щось од тієї поетичної згущеності, того глибокого пісеннонародного настрою, який ми спостерігаємо в А. Головка: «Може, в мислі стала перед ним постать дівчини з великими й сумними очима. Брови в неї вже не суворі й не напружені, а трошки крайками спустилися, як стомлені крила. Дивиться в зоряне небо, а Давид в її задумані очі...» Фольклорна підоснова в мовностилістичних засобах, не раз підкреслювана автором протягом роману, робить образ Зіньки пісенним, привабливим і заразом реальним. До такої глибокої психологічної виразності прагне й О. Гончар. Але йде до цього своїм, оригінальним шляхом — надзвичайно обережно й тонко готує читача до сприймання зародження чистого кохання. Прямо про складні зміни, що відбуваються в психіці Маші, про їх «мінливість» нічого не сказано — все це подається непомітно, через окремі художні штрихи. Маша — проти звичайного — не бере участі в розмовах після від’їзду Шелюженка, сидить на пеньку біля свого намету, «аж ніби чимось присмучена». В цих своїх думках і почуттях дівчина ще й сама не розбирається, не усвідомлює їх до кінця. Їй просто «чомусь дуже хотілося, щоб Шелюженко таки дотримав свого слова, щоб він заткнув горлянку» оцьому амністованому буфетнику та його підспівувачеві Самарському.

Всі зміни, що сталися вранці, ще до схід сонця (в табір прибула машина з гарячим, щойно з пекарні хлібом; в обід привезли свіжі газети), Маша відразу приписала Шелюженкові: «Це він, він!» І ця турбота про людей викликає не лише симпатію, а й гордість: «І відчула в душі щось схоже на гордість за нього... І хоч увага, виявлена Шелюженком, стосувалася, звісно, колективу в цілому, Маша, одначе, сприймала його дії так, ніби він хотів усім цим... виявити увагу їй, Маші особисто, їй насамперед». Маші так хотілося, бо вона вже й сама не була байдужа до Шелюженка. В її уяві зринають згадки про першу зустріч. Найпрозаїчшші, найбуденніші деталі радують її. Маша вірить, що коли-не-коли, а Шелюженко згадає її. І це бентежне, ще неясне для самої дівчини почуття перероджує Машу, пробуджує її активність, повертає душевні сили. Вона каже подрузі Стефі: «Якби могла одного чоловіка в себе залюбити — сама їм всі плавні викорчувала б!» В цій єдиній репліці, вголос вимовленій, — ніби підсумок всьому, про що ми вже знали з уривчастих фраз з підтексту.

Образ Шелюженка настільки заполонив серце Маші, що вона всюди бачить його: «Вона думає про відважного льотчика, що ото вимережує небо, і все він їй постає чомусь в образі білявого в льотчицькім кашкеті робіткома Шелюженка». Ще сильніше О. Гончар виявляє її палке почуття через ставлення до праці: «Вона любить, щоб вогнище її було найвищим, їй здавалось, що той, кого вона жде, по цьому буйному високому полум'ю одразу вгадає, де працює вона». І цю віру, гостре й радісне бажання Маші Шелюженко ніби відчував на віддалі. Зустрівшись з дівчиною, він мовби жартома каже: «Я так і знав, що це ваше вогнище».

Сцена зустрічі Шелюженка з Машею над озером — яскраве свідчення психологічної майстерності О. Гончара.

Запальна чистосердість, щира відвертість і жагуча віра в коханого, готовність іти на все разом з ним і велика сила волі чуються в пристрасному зізнанні Маші: «Тебе одного хотіла би в себе залюбити. Ой, як би хотіла!.. Вивільнись! Кинь її, ти мені найлюбіший!..»

Це — кульмінаційний пункт оповідання. Напруженість почуття, глибокі переживання дівчини автор підкреслює за допомогою динамічного діалога. Письменник майстерно відтворює в ньому й високі вимоги, що їх ставить Маша до коханого. Вона сама вміє пристрасно кохати, тож і в інших засуджує невміння берегти це почуття.

Кришталеву чистоту Маші, глибину її душі О. Гончар не зміг би так переконливо розкрити, якби не вдався до зображення її образу через світ думок і переживань закоханого в ній Шелюженка.

«Він з особливою спрагою пив зараз цей цілющий прекрасний напій почуття, напій, що його повним через вінця келихом піднесла йому оця так несподівано зустрінута Маша»... «Мов у невилазних хащах плутались, бились думки, нових шляхів шукало розтривожене серце, і все ж навіть у цьому стані повного сум'яття й розбентеженості Шелюженко почував себе незмірно, — як при першому вильоті в небо, — щасливим». В цьому «сум'ятті» розбентежених почуттів владно перемагає думка: «А що, коли ти не послухався її, що, коли ти відмовою, своїм, може, хибним розумінням обов'язку втрачаєш зараз щось таке, за чим шкодуватимеш потім протягом всього життя?»

Психологічне навантаження внутрішніх монологів і діалогів подвійне. По-перше, яскраво домальовується образ Маші. Краса її тим вразливіша, бо так сприймає образ дівчини палко закоханий в неї Шелюженко. Водночас О. Гончар надзвичайно тонко вмотивовує, що Маша у своєму виборі не помилилась. Шелюженко — серйозна, розумна і глибоко гуманна людина. Він вартий такого пристрасного кохання. По-друге, через внутрішній монолог розкривається, сказати б, «мінливість почуття», його діалектика.

Як бачимо, О. Гончар надзвичайно вдало використовує в своїх новелах прийоми психологічного аналізу, вносить у них багато новаторського.

Робота письменника в жанрі новели ще раз показує: для крупного художника немає «малого жанру», для митця з епічним ладом мислення не тісні рамки маленького оповідання. В них вільно вкладається глибокий життєвий зміст, філософськи насичена думка знаходить яс­раве втілення у відточених, рельєфних образах. Новели О. Гончара — цікава сторінка в творчості видатного українського прозаїка.

Л-ра: Прапор. – 1960. – № 12. – С. 89-94.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также