11-03-2017 Олесь Гончар 6934

Естетичне кредо Олеся Гончара

Естетичне кредо Олеся Гончара

Лесик В.

Естетична свідомість письменника поєднує в собі обидві сфери художнього сприйняття і образного мислення — сферу естетичних почуттів і сферу логічних естетичних суджень. Естетичні почуття і враження, які І. Франко називав «змислами» («Із секретів поетичної творчості»), у художньому літературному творі, природно, набувають образної словесної форми — втілюються в образах. Воднораз із почуттями й переживаннями у системі образів передаються і загальні логічні поняття з естетики - естетичні категорії. Щоправда у критичних статтях і наукових розвідках теоретичні поняття про естетичну природу образів і творів викладаються переважно не в художній формі, а в логічно організованих висловлюваннях, за допомогою наукових категорій.

Естетичне кредо Олеся Гончара, творчі принципи і переконання майстра слова, зрозуміло, слід знаходити як у літературно-критичних статтях і промовах та доповідях, так і в його художніх творах — в емоційно наснажених новелах та в повістях і в романах. Досить вагомі, переконливі теоретичні міркування О. Гончара про літературу й мистецтво стисло викладені в кількох книгах статей — «Біля творчих джерел» (К., 1968), «Про наше письменство» (К., 1972), «Письменницькі роздуми» (К., 1980) та «Чим живемо» (К., 1991). Особливо цікавийі цінний з естетичного погляду автобіографічний нарис «Письменницькі роздуми». Подавши нотатки про своє походження, про освіту і початок літературної творчості, доповнивши їх теплими спогадами про матір і бабусю, письменник завершив свої спогади і роздуми коротким, але чітким і влучним філософсько-теоретичним висновком, — основним своїм естетичним переконанням :

«На мій погляд, у творах справжнього митця мусить виявлятися той високий ідейно-естетичний ідеал людини, який є у житті і який — через мистецтво — тільки й спроможний дійово допомагати людині жити, розвиватися, вдосконалюватись.

Література, крім усього іншого, це ще й прекрасне, те, що приваблює людину не лише своїм змістом, але й чарує красою форми, довершеністю».

Треба наголосити на тому, що естетичні настанови, подані в нарисі «Письменницькі роздуми», визріли і були опубліковані післв виходу у світ роману «Собор» (роман появився у «Вітчизні» 1968 р., № 1, а нарис завершений 1970 р.). І хоч роман відразу після появи у друку зазнав жорстокої вульгаризаторської критики, письменник не відмовився від філософсько-естетичної концепції, покладеної в основу твору. Аналіз ідейно-естетичного змісту роману «Собор» засвідчує, що, осмислюючи художню концепцію видатного твору, письменник упевнено спирався на свій попередній творчий досвід, набутий в процесі напруженої праці над багатьма блискучими новелами та повістями й романами.

Роман «Собор» становив собою зрілий підсумок творчих роздумів, пильних спостережень над життям українського робітничого Подніпров'я. Естетичний ідеал людини, про який сказано в «Письменницьких роздумах», Гончар знайшов у середовищі робітників-металургів, у сім’ї Баглаїв, у складі якої були старший у родині Іван, видатний майстер металургії, його дружина Вірунька, його мати та молодший брат Микола — студент. Багатьма суттєвими рисами естетичний ідеал письменника виражений також в образах «правильних» і «праведних» людей праці, ветеранів металургійного заводу Ізота Лободи (Нечуйвітра), Ягора Катратого та інших добрих людей приміської Зачіплянки.

А все ж «Собор» Олеся Гончара не став так званим виробничим романом у дусі соцреалізму. «Собор» — зразок новітнього філософсько-політичного роману. Про це свідчить його художня структура. Композиційним центром, який виконує провідну ідейно-естетичну роль у ньому, служить не образ-персонаж, не студент Микола Баглай, а образ-предмет, чудова архітектурна будова — старовинний козацький храм. Але козацький собор — це не просто архітектурна пам’ятка, він водночас є художнім виявом піднесеного, урочистого стану людської душі, втіленням багатства і величі народної художньої уяви. Собор так чи інакше присутній у всіх частинах роману, його бачать, ним милуються багато персонажів твору. Найчастіше урочисту красу собору з захопленням спостерігає головний герой роману — студент Микола Баглай.

На самому початку твору Микола у пізню пору, повертаючись із металургійного інституту, зупинився на майдані, зачарований видивом гармонійно поєднаних округлих бань і привабливих архітектурних ліній. Чуттєва сфера естетичної свідомості студента різностороння, широка. Зорові естетичні відчуття в його свідомості доповнюються якимись дивними звуковими сприйняттями: Микола не лише бачить дивну красу собору, він одночасно ... за звичкою, послухає собор, його мовчання, послухає оту, не кожному доступну «музику сфер». Образ собору в сприйнятті студента-металурга має романтичний колорит, він персоніфікований, одухотворений, — «...стоїть над селищем в задумі». А під час вітряної ночі «...біліє фантастично, мов вітром напнутий парус... Є в ньому своя пластика, є ритми свої, тільки йому властиві».

Естетичне ставлення Миколи Баглая до собору виразно показане у ряді сюжетних епізодів. Найповніше свої естетичні переконання Микола Баглай виклав у гострій дискусії із своїм супротивником Геннадієм, студентом факультету холодної обробки металів. Цей хлопець не тільки освоїв холодну технологію, але й набув байдужу, холодну душу, яка не сприймає естетичних цінностей. Микола і Геннадій з групою студентів виїхали у степ на збирання врожаю. По дорозі із поля до елеватора вони побачили на обрії силует собору, який поблискував до сонця. «Співучий собор», — каже про нього Микола. А Геннадій тільки дивується, як можна захоплюватись такою старовиною. Для нього собор — анахронізм, будівля, що у наш час уже втратила будь-яке значення. На ці нігілістичні міркування технократа Микола відповів розгорненими естетичними судженнями. Він вважає, що справжнє мистецтво не старіє: «Мистецтву, тільки йому дано володіти таємницями вічної молодості... Невже ти не почуваєш, що в отому гроні соборних бань живе горда, нев'януча душа степу? Живе його задума — мрія, дух народу, його естетичний ідеал...»

Незламний козацький дух, дух народу, що живе у старовинній архітектурній пам’ятці, відчував не тільки студент металургійного інституту. Потребу собору, природну естетичну потребу краси мають і прості, мало освічені чи й зовсім без освіти «праведні і правильні» люди, які живуть у селищі Зачіплянка. У їх числі були і робітниця металургійного заводу Вірунька і квартальна двірничка Шпачиха. Доля собору була не байдужа і воєнкому-артилеристу, який у час Вітчизняної війни не дозволив бити з гармат по собору, хоч у ньому ховались фашисти. Мистецьку історико-культурну цінність собору добре розуміє і син воєнкома, молодий архітектор Олексій. (У романі їм присвячений навіть окремий 12-й розділ тексту твору). Та найбільш компетентний і авторитетний знавець архітектоніки й історії будівництва собору зачіплянський учитель Хома Романович.

Він учив дітей арифметики, але одночасно на уроках математики розповідав учням легенду про походження козацького собору: модель цього храму зробив з очеретинок хлопець-підліток, талановитий народний зодчий. Він створив собор таким, яким побачив його уві сні, у своїй творчій уяві. За натхненні оповіді про історію козацького храму учитель зазнав суворого покарання, побував на засланні аж у Магадані. А відбувши заслання і повернувшись у Зачіплянку, Хома Романович знову навчає молодь розуміти і оберігати пам'ятку народного зодчества. На його погляд, собор — символ величі народного духу, благородства людської душі. Тому учитель звертається до молоді, зосібна до Миколи і Єльки: «Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!..»

На фоні величної козацької споруди у романі весь час появляється постать доброї людини, робітника-металурга і воднораз інтелігента-студента Миколи Баглая. Образ студента приваблює читача і красою тіла, і чистотою й багатством душі. Естетичним змістом постать Миколи Баглая перегукується з образом собору, в обох цих центральних образах твору яскраво виражені риси естетичного ідеалу письменника. Проте ця естетична спільність не нівелює образ студента, не позбавляє його індивідуальних людських рис.

Натура Миколи Баглая різностороння, багата важливими людськими достоїнствами.

В його характері органічно поєдналися досконалі зовнішні тілесні риси і благородні внутрішні властивості душі. У дружній бесіді із братовою Вірунькою Микола сам влучно відзначив свої уподобання і захоплення: з усіх культів, які поширені у наш час, найбільш доцільним і гарним він вважає «культ здорового античного тіла». Він поважно захоплюється спортом, олімпійськими змаганнями. Йому до вподоби також мистецтво — архітектура і поезія. Разом із спортивними вправами на щастя людям дані різні види мистецтва, навіть найпростіше, найдоступніше мистецтво слова. Йому дають естетичне задоволення образні поетичні вислови — «усмішки неба і ласки сонця». Правда, поетичні вислови — «усмішки неба» і «днів моїх золоті бергамоти» склав не сам Микола, а запозичив їх у поета, свого друга Кості. Але до слів поета Микола додав своє змістовне естетичне судження: «Мистецтво в наш час притягує найшляхетніших. Мистецтво, Вірунько, це, можливо, останнє пристанище свободи...»

Микола Баглай здатний по-філософськи поміркувати не тільки про мистецтво. Він вдумливо, поглиблено мислить і про інші важливі загальнофілософські та морально-етичні проблеми — про сенс і мету людського життя, про таємниці і роль кохання у житті. Він наполегливо шукає відповідей на запитання, які непокоять його: у чому ж зміст «всієї мудрості земної?» Як бути справжнім? Як удосконалюватись?

Микола відверто незадоволений здобутками свого молодечого життя: «Справді, що встиг зробити? Що встиг здобути у своєму двадцятидвохрічному світі? Де ж поема твого життя?» Миколі притаманна природна поетична вдача, його обурює модерністська псевдоноваторська руйнація естетичних основ поезії. Він впевнено виголошує своє заповітне естетичне судження: «Чуєш у собі поклик поезії, але хто навчить тебе її чародійницьких тайн? Собор оцей? Горда поема степового козацького зодчества, вона щоразу хвилює тебе, щось навіває, відлунням далеких подій входить у твою молодість. І не треба тут руїни, чуєте ви, генії руйнацтва?»

Не менш глибокі й вагомі судження Миколи Баглая про чари кохання. У цьому питанні його роздуми і переконання споріднені з душевними хвилюваннями і настроями його коханої Єльки (Оленки) Чечіль. Микола спокійно спростовує легковажні побутові настанови щодо взаємин хлопців із жінками, яких дотримується представник молодіжної заводської еліти Ромко Орлянченко. Ромця чваньковито розповідає Миколі про свої випадкові зустрічі з багатьма жінками та про різні химерні любовні пригоди. Він іронізує, глузує з Миколи, який, мовляв, надто ідеалізує жіночу стать: «Для тебе ж наші Марусі, — каже він Миколі, — то краща половина людства... Мадонни, недоторканки!... А по-моєму, вони самі не люблять, щоб їх ідеалізували, — їх більше влаштовує, коли ми дивимось на них по-земному...». У відповідь на це зневажливе балакання Микола нагадав нечемному парубкові, що найбільші поети світу всіх часів оспівували саме її, жінку, її вірну любов. Повага, шанобливе ставлення до жінок — найперший моральний принцип студента Баглая.

Благотворну роль кохання як джерела справжнього особистого щастя Микола глибоко відчув після зближення з наймилішою йому дівчиною — Єлькою Чечіль. Дивні переживання полонили його душу тоді, коли він повернувся із збирання врожаю на полях у селі Вовчуги, з якого недавно Єлька втекла в Зачіплянку до дядька Ягора. Миколу стурбувала якась загадкова поведінка дівчини, а також і якийсь незвичайний власний душевний стан: «Хіба ж не диво оті тайнощі зближення двох людей, непояснимі шляхи зародження найінтимніших емоцій, коли з такою силою раптом озветься серце до серця і з-поміж безлічі варіантів обраною виявляється саме така й не інакша людська особистість, і віднайдена гармонія душ, взаємна призначеність людей сприймається як відкриття, як істинне щастя...

Спорідненість душ Миколи і Єльки стала вирішальним фактором зародження в їхній етичній свідомості подібних суджень про єство кохання. Як Микола, так і Єлька свої заповітні мрії про світле, вірне кохання виражають у формі емоційно наснажених внутрішніх монологів. Особливо піднесені, урочисті вони у Єльчиних стилістичних зворотах: «Що ж воно таке, справжнє почуття оте, що в піснях його називають коханням?» Для неї це передусім ніжність і чистота. «Ніжність, що дужча за смерть!» Це те благородне, могутнє відчуття, яке дозволяє молодій особі збагнути свою повноцінність, свою людську гідність. Високий приклад такого правдивого, чистого кохання подають старші члени сім'ї Баглаїв — Вірунька та Іван.

Два роки Іван був у далекій Індії на будівництві металургійного комбінату, а Вірунька весь час думала тільки про нього, терпеливо чекала його, як героїня народної поезії.

Групі ідеальних і позитивних персонажів, яким притаманні риси прекрасного та величного і гарного, у романі протиставлені особи, які є носіями категорій потворного, огидного і нікчемного. Серед них були, наприклад, Єльчині поклонники та залицяльники, такі, як отой солдафон, який прислав Єльці нібито любовного листа, але в тому безглуздому, неграмотно написаному листі повідомляв лише про те, що він уже звик до військового «рижиму» та що йому вистачає пайка і він наїдається «полностью». Такою ж нікчемою був чванливий лектор товариства «Знання», який читав лекції про любов і намагався своїм патяканням привабити Єльку.

Найбільш потворною і огидною була компанія хуліганів, які влаштували дику оргію в соборі, а коли Микола заходився викидати негідників із народної святині, — тяжко поранили його.

Значне місце у тексті роману відведено образу Володьки Лободи, одного з центральних персонажів твору. Заводський висуванець, спритний кар'єрист всебічно схарактеризований у багатьох епізодах у ряді розділів твору (у 5-му, 8-му, 10-му, 11-му, 13-му і 15-му). Це яскрава, а водночас і складна, багатогранна, суперечлива постать. Про сина знатного металурга Ізота Лободи, завідуючого районним відділом культури Володимира Лободу не досить буде сказати тільки, що він негідник, підла людина. Ні, Лобода молодший — Володька, як звикли називати його на заводі, — людина мисляча, енергійна, здібна. Але душу Володьки, як дотепно зауважив його друг Ромця Орлянченко, спотворила особлива морально-психічна хвороба — «наркотик владолюбства, героїн кар'єризму», — непереборна жадоба влади, настирливе бажання будь-що управляти іншими людьми. Звичайно, кар'єрі Володьки Лободи сприяло і його робітниче походження. До того ж він був почесний висуванець і спритний пристосуванець. Спочатку Володька справді сумлінно працював у цеху, а потім показав себе на комсомольській роботі. Відтак його призначили на керівну посаду у відділі культури, тому що він мудро порадив «прикрасити» зовнішній вигляд старовинного козацького собору. Бо Володька Лобода умів висловити актуальні ідеї, скласти ефектні плани, поставити завдання і все організувати так, щоб потім нічого не робити. На відзначення 300-річчя Переяславської ради треба було реставрувати козацький собор у Зачіплянці, а коштів для цього не знайшлося. Тоді Володька подав знамениту ідею: «Нічого й не треба. Є вихід: взяти в риштування. — А потім? — А потім хай стоїть. Головне — одягти до свята». Володька безсоромно видає себе за досвідченого керівника і наставника у справах літератури і мистецтва. Він картає тих письменників, які утверджували своїми творами принципи гуманізму, а не соцреалізм: «Вічні питання їм подавай, вічні істини. Їм би оцей собор — стояли б і вік на нього молились...».

Якщо для студента Миколи Баглая собор – це «горда поема степового козацького зодчества», — то для Володьки Лободи це навіть не мистецька пам'ятка, а лише «...мотлох історії і все!» Тому Володька пропонує перебудувати усю соборну площу в центрі Зачіплянки і на місці собору збудувати критий ринок. У нього є навіть своя прагматична естетична концепція, він рішуче закликає Миколу і його друзів: «Ви, молодь, підтримайте мене, і я завтра вам на місці цього собору он яке молодіжне кафе відгрохаю! З повним комплексом! Кафе-лялечку, в області тільки ахнули б! Шашлична! Чебуречна! А поряд раковина для естради, атракціон, чортове колесо над усією Зачіплянкою...»

Володька навіть не проти того, щоб зберегти народні традиції і на фасаді запланованого кафе зобразити козака Мамая з бандурою і зброєю, а кафе назвати «У козака Мамая». Та все це, звісно, тільки вигадки, демагогія і профанація мистецтва.

Миколу Баглая аніскільки не приваблює таке фальшиве мистецтво, як і всякі модерністські новації. Миколі, всупереч керівним настановам Володьки Лободи, цілком чужі, неприйнятні химерні модерністські витвори: «І тепер ось бачиш сучасний модерний витвір, де безладною купою перемішатися людські вуха, очі, носи, а на зміну гармонії виступив хаос, на зміну фарбам Рафаеля приходить консервна бляшанка і мавпа з квачем...».

Потворна і підла вдача Володьки Лободи проявилась не лише в галузі керівництва справами культури та мистецтва. Лицеміром, нечесною, зрадливою особою показав він себе і в родинному житті, у стосунках з рідним батьком. Володька удає, ніби він турбується про батька, ніби уважно ставиться до нього, але ця уважність нещира, а турбота фальшива. Володька одержав у місті пристойну квартиру і забрав до себе батька, хоч старий і не хотів кидати свою хату в Зачіплянці, намагався потім повернутись у рідне селище на вулицю Веселу, де в нього був близький товариш Ягор Катратий. А синові в голову «вдарила нова ідея» — відправити батька в Будинок металургів (у притулок для одиноких ветеранів праці, пенсіонерів), щоб дома не мати ніякого клопоту із своїм предком. Згодом, не скоро вже Володька відвідав старого у тому пансіонаті. Зразу зустрівся з директором пансіонату, довідався про умови життя ветеранів праці, а коли розшукали старого Лободу, розгніваний Ізот Іванович прилюдно висварив зрадливого сина і прогнав геть з очей. Там, у притулку для ветеранів і помер самотній, пригноблений одинокістю старий Лобода (Нечуйвітер).

Роман Гончара «Собор» відзначається ще одною ідейно-художньою своєрідністю, безпосередньо зв'язаною з естетичною концепцією твору. Маємо на увазі його історизм — яскравий історичний колорит окремих сюжетних епізодів та зримих побутових подробиць. Разом з уявними, вигаданими персонажами в романі діють дійсні історичні особи, називаються відомі історичні події, згадуються навіть факти з історії і побуту Індії (у розповіді Івана Баглая про його перебування у цій екзотичній країні на будівництві металургійного комбінату).

За історичними і естетичними характеристиками і оцінками у творі протиставлені дві історичні постаті — видатний вчений, професор Дмитро Яворницький і не менш знаменитий отаман грізного анархістського війська, так званих повстанців України періоду громадянської війни Нестор Махно. Згідно з сюжетом роману вони навіть зіткнулись між собою у Зачіплянці біля козацького собору.

Захопивши Зачіплянку, «пірати степів, розкудлаті сини анархії» — махновці заходились по-своєму «шапарювати» в соборі, тягли різну церковну утвар— ризи, чаші, покривала, рушники... А один з них — Штереверя-взводний, щоб показати свою силу й бешкетність, навіть нахабно свиснув у соборі. Такої підлої зневаги до священної краси, до величної пам'ятки історії козацького зодчества сивоусий вчений Яворницький не стерпів, він заборонив свистіти в храмі і рішуче наказав: «Гетьте з собору!» Свавільні вояки, погрожуючи зарубати мужнього охоронця храму краси, повели Яворницького на суд до самого отамана Нестора Івановича. Вони сподівалися, що їхній батько відразу своєю шаблею зніме голову непокірному професору. На їхнє здивування Махно цього разу був поблажливий і сам не вчинив розправи, а вручив револьвер своєму джурі Ягоркові і звелів застрілити професора. Та хлопець відмовивсь стріляти.

Постать професора Яворницького постає із сторінок роману як художнє втілення небуденної особистості, ідеалу мудрої і мужньої людини. Портретні риси кремезного сивоусого дідугана в поєднанні з рішучістю і відвагою його вдачі свідчили про те, що в особі Яворницького збереглися типові риси запорозького характерника і ясновидця.

Образ батька Махна — повна протилежність величній постаті мудрого вченого. Навіть зовні Махно не виглядав таким огрядним і поважним, як справжній нащадок запорожців Яворницький, хоча був набундючений, обвішаний зброєю, мав при боці позолочену шаблю еміра бухарського. «Кістляволиций, з масними патлами на плечах» володар степової стихії Махно любив похизуватись перед натовпом і показати своє красномовство, настирливо проголошуючи свої утопічні ідеали: «А я вам даю ідею! Динаміт духовності даю! Зі мною до неба підніметесь на вітрах повстанства! Як лицарі степу підніметесь, щоб збудувати перше в історії бездержавне суспільство, встановити владу безвладдя...». Отаман повстанського степового воїнства самовпевнено, з погрозами запитав Яворницького: «Тобі не подобається, професоре, моє військо, чи мої ідеали?» Професор не злякався погроз і рішуче заперечив політичну доктрину анархізму: «То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи. Дух руйнівний, стихія руйнацтва — це не моя стихія...».

Л-ра: Дзвін. – 1999. – № 10-12. – С. 152-157.

Біографія

Твори

Критика


Читати також