Рання поезія Василя Барки
Богдан Бойчук
Перші збірки поета — «Шляхи» (1930) та «Цехи» (1932) — досі недоступні нам. Але Барці вдалося відтворити дещо з пам’яті. Ось опис антирелігійного карнавалу в Харкові:
Карнавал
Чорнофлейтний то, міднокрилий карнавал рушає в катакомби вулиць,
на перехресті крик, мов кратер, на перехресті крик — стовпи відмін.
Ще мить, і піде піп, равін і патер під вістря смертних гільйотин.
Мов брили, кинуті з вулкану і знову вдарені в граніт — гримить
безумне серце барабана.
(«Шляхи»)
Поминаючи експресіонізм цього вірша, який в загальному не характерний творчості Барки, є тут деякі засоби, які проявлялися в пізніших творах поета, а це: оригінальні словосполучення (чорнофлейтний, міднокрилий), вільне чергування довгих і коротких рядків та загальний тон вірша.
На основі наведених рядків, та беручи до уваги ще те, що від «Цехів» (1932) до «Апостолів» (1946) поет продовжував писати (здав був навіть до видавництва в Києві збірку поезій на 175 сторінок, яку безпощадно розгромили й відкинули), — можна твердити (аналізуючи також збірку «Апостоли»), що перші дві книги поета не вносили нових стилістичних граней в українську поезію. Це сталося далеко пізніше, коли появилася збірка «Океан» (1959), і коли поетові сповнилося п’ятдесят років.
У збірці «Білий світ» знаходимо своєрідний «тичинівський» вірш «Рай»:
Моляться соняшники.
Грім на хмарі біблію читає...
тополя пошепки: страшний який твій плач, Ісаіє!
Моляться соняшники.
Голод. Мати немовля вбиває...
тополя закричала: он який мій рай, Ісаіє!
Цей вірш можна приймати як ключ до всієї творчости Василя Барки, як синтезу тих найголовніших граней, які характерні всьому доробку поета. Є тут елементи релігійности, які проникають дослівно в кожний рядок Барки; є турбота за долю покривджених, що є в основі християнства; є традиційність як джерело для нового вислову; є метафорна мова, яка просвічує із сфер земного в надземне.
Збірка «Апостоли» (1946) являється коротеньким мостом між тим, що поет писав продовж десяти років (1933-1943) і що пропало, і тим, що охоплює книга «Білий світ». Мова поезій у цій збірці маєстатично-риторична, рядки широкі, а образи конкретні й прямо асоціятивні:
апостоли «Стоять і стежать вись, такі потужні,
що хмари їм течуть поміж плечима».
Незважаючи на те, що Барка не послуговується в цій збірці новотворами, ні вишуканими метафорами, ні особливістю строфіки, — все ж, його поетична мова оригінальна й наскрізь особиста. Такі ж і його образи.
Барка залюбки компонує рядки на основі здрібнілих слів:
«Людину радують... щебетанюсенька сіренька»,
«Ой, пташинятусенько! Як мило у дворі співа!»
Хоч здрібнілості самі собою й цікаві, та загальний ефект від них тяжить до надмірної сантиментальности.
У збірці натрапляємо на стилістичні перегуки з Тичиною, як і на вплив народної творчости, особливо дум:
«Що коло шляху, там стояла матінка, сива ненечка».
Натрапляємо також на риторику: патріотичну, релігійну, а то й політичну «А що ж тепер? Одна страшна деспотія звалилась: прах, сміття, каміння в попелі...». Іншими словами, у збірці «Апостоли» є ще багато такого, чого поет позбувався по дорозі до «Океану».
Збірка «Білий світ» (1947) більша обсягом і засягом. Це також збірка роздоріж і дороговказів. Тематика цієї збірки широка й різногранна. Це, по суті, цілий світ людини, «освічений добром», як відмітив Богдан Рубчак. Одне з головних місць займає тут природа. Але в Барчиному трактуванні природи часто виринає відчуття тимчасовости тієї природи і тимчасовости людини в природі. Тільки вищі, понадприродні сфери — вічні. Найчастіше поет звертається до сільської природи і сільських краєвидів життя, які одночасно являються спадщиною прадавніх віків і найціннішою ознакою сучасносте. Багато місця займають ще у цій збірці повоєнні мотиви кривди, страждання, сліз та нелюдяносте. Але, балянсуючи на терезах життя вину й кару, поет повертається до доброти й серця, які дають запоруку для надії — в дочасному й понадчасному. Та, в остаточному рахунку, найголовнішою темою Барки є людина й людяність.
Коли на початку ми згадували про «роздоріжжя й дороговкази», то суть цього наглядніше проілюструють такі два рядки:
В раю проміння мріє, мріє, над ланом вітер ластовіє.
Роздоріжжям є тут наглядний вплив Тичини. Вже Григорій Шевчук (Юрій Шевельов) відмітив у післямові до цієї збірки, що «перші кроки поет проходив, проваджений рукою раннього Тичини». Тут можна додати, що проходив він так не лише перші кроки, але й другі. Дороговказом являється тут поява метафори (проміння мріє, вітер ластовіє, або в іншому місці — «вишня світиться», а черешні «зелені сповіді шепчуть»).
Другим роздоріжжям є вплив Шевченка. Шевченківські мотиви матері з дитям, садків, дідів і сільських ляндшафтів розсипані по цілій збірці. Крім того, Барка, як і Шевченко, поєднує «елементи всіх історично заповіданих йому українською літературною традицією мовних стилів в одну синтетичну цілість», як твердив Гр. Шевчук (Ю. Шевельов). Тут ми наближаємося до третього роздоріжжя — впливу народної поетичної творчости: обрядових пісень, замовлянь і, особливо, дум. Ось приклад стилізації під народню поезію:
Мужу мій! Нам хресна доля — з моря; три нещастя — з поля...
або під думи:
Люди вбігали в святині-храми, вішались та різались ножами, крапала кров на хрест...
Поетична мова в цій збірці піднесена, подекуди маєстатична, подекуди біблійно речитативна. Цьому сприяє широкий рядок, конкретність і величність образів, органічні до тексту епітети та спрямоване вгору світобачення.
Збірка «Псалом голубиного поля» (1958) писалася зараз після «Білого світу». Але між цими двома збірками щонайменше півстоліття віддалі, якщо іде про стиль. Пригадаймо ще раз вірша про голод «Рай» із попередньої збірки:
Голод. Мати немовля вбиває... тополя закричала: он який мій рай, Ісаіє!
А тепер наведемо уривок вірша про голод із Голубиного поля:
Зіходить місяць — голуба пожежа, в труні дитя, мов тінь лілеї...
Зросла, де скатерть горя, маківка і коло Бога мріє, жалі росою;
палає серце з колосками,
з громами на галузках смерти — серце... і йде за гробом сонце рідне.
Порівнюючи ці два вірші, відразу помічаємо, що в другому випадку поет переставляє все на цілком інший поетичний лад: зникає логічний розвиток теми, зникає тяглість композиції, зникає конкретність образів, зникають фронтальна емоційна анґажованість і відчуття трагедії. Що ж приходить на їхнє місце? Приходить наче абстрактна картина, повішена на протилежній стіні, і ми приневолені сприймати її з віддалі. Тому й не ангажуються безпосередньо наші емоції, тому й не відчуваємо драматизму трагедії (в даному випадку — голоду 1933 року). Читач мусить синтезувати собі трагедію з таких образів, як в труні дитя, скатерть горя, жалі росою, громи на галузках смерти і сонце, що йде за гробом. Та найбільшої зміни зазнало вживання метафор і образів: поет кидає їх, наче згустки енергії, наче згустки фарби, накреслюючи в такий спосіб образ, який читач повинен синтезувати у своїй уяві (подібно як глядач синтезує зором імпресіоністичну картину Сюра, наприклад).
Сама метафора також зазнала кардинальних змін. Ось два приклади:
«Зелені дзвони гасить вечір» і
«птахи в вікні веселок пісні з огнів прядуть».
Тут нема уже тієї конкретносте раніших метафор, тієї прямої асоціятивности, яку ми стрічали в попередніх збірках («грім на небі біблію читає» чи апостоли «такі могутні, що хмари їм течуть поміж плечима»). Метафори тепер дуже ускладнюються й вимагають від читача значної творчої уяви. Поет часом розбиває їх чи, радше, розставляє на різні площини; або творить метафори із кількох під-метафор. А це завжди ускладнює й утруднює асоціятивність. Візьмім першу, простішу метафору, складену із двох підметафор: «зелені дзвони» й «гасить вечір». Переставимо синтаксу — вечір гасить зелені дзвони. Це можна парафразувати так: вечір заливає темрявою зелені дзвони. Застережуся: це лише одна із багатьох можливостей прочитання цієї метафори. Але що тоді «зелені дзвони»? Дерева? Горби? Далеко складніша друга наведена метафора. Вона розбита на три підметафори: «вікно веселки», «пісні з огнів» та «птахи прядуть». Мало того! Дві останні підметафори творять ще одну метафору «птахи пісні з огнів прядуть», яка входить у загальну над-метафору — в вікні веселки птахи пісні з огнів прядуть. А це далеко не найскладніша з метафор Василя Барки.
Збірка «Океан» (1959) писалася в той самий час, що й «Псалом голубиного поля». Поет прямо виділив у окрему збірку ті вірші, які підходили до теми голубиного поля, а не вкладалися в загальну строфіку й композицію «Океану». Тому все те, що говорилося про метафору в «Псаломі голубиного поля», відноситься й до «Океану», тим більше, що метафора займає тут чільне місце.
Глянувши на збірки «Білий світ» і «Океан», можна прийти до висновку, що їх писали два різні поети. Така велика зміна стилю в «Океані» незрозуміла тим більше, що між цими двома збірками не було довгої відстані часу, — вірші, які увійшли до збірки «Океан», писалися зараз після віршів «Білого світу». Василь Барка пояснює цю переміну трьома факторами:
Він раптово відчув потребу визволитися і дати щось цілком своє. Визволитися від впливів, від минулого і від тягару пережитого під час війни. Ця потреба визволення була здушувана в ньому від тридцятих років чи то обставинами ззовні, чи почуттями з нутра.
У ньому в той час спалахнуло інтимне почуття, яке, наче потік електричних іскор, розривало всі перепони і пробуджувало спалахи творчости. Без кохання бо, каже поет, не може бути справжньої любовної лірики.
Віра, яка давала одухотворенність ліриці, надавала їй «небесної барви», як каже поет, й підносила, наче на крилах.
Збірка «Океан» не є про океан. Атлантійський океан у Вайлдвуді, Нью-Джерзі, куди поет їздив упродовж кільканадцяти літ, був тільки джерелом настроїв та джерелом символів, які проникали крізь лірику. Барка характеризує цю збірку як «космос через серце людське переведений». Я назвав би її, радше, космосом людського серця.
Ключ до головної теми «Океану» дає вже титульний вірш «Океан»:
«Нас доля — як не стали ще супружжя — вже океаном розвела...»
«і крильцями твої думки кохані через розлуку синю кличуть».
Темою, отже, є кохання ліричного героя до невизначеної жінки із цілим океаном почуттів: щастя, туги, горя, плачу серця, радосте, прощання, злуки, ніжносте, зневіри, журби та вінчання солов’їв.
Ключ до духовних хвиль та до композиції окремих поезій і цілої збірки дає мотто на початку книги:
«Яку воді лице відбивається до лиця, так само і серце людини — до людини» (Приповістка Соломона, XXVII).
Як у переливанні й відбиванні хвиль в океані, серце людини відбивається до серця людини, серце природи відбивається до душі людини, серце людини відбивається до природи, а лице Творця відбивається до серця людини. Цей безнастанний процес відбивання й переливання, наче в океані, визначає також стиль і композицію збірки. Окремі поезії, метафори й образи, наче відбиті в воді, пройняті мерехтливістю, у них затирається різкість ліній, затирається тяглість ліній, розривається значенєвість, а між них впихається віддаль. Подібно й у композиції цілої збірки, — відплив і приплив подібних мотивів, почуттів, образів, релігійних піднесень, — створюють рідкісне відчуття цілісности всієї збірки. Це відзначив Богдан Рубчак в «Координатах», говорячи про «суцільність теми і суцільність стилю» в Океані, та про те, що «всі поезії створюють суцільний організм книги».
Барка створив собі цілу систему символів. Добро символізують: пташка, райдуга, барвінок, небо, хрестик, ластівка, айстра та інші. Зло символізують такі поняття як гроза, гріб, біда, грім, труна, смерть, камінь і т.п. Тому, наперекір деяким критикам.
Любовна лірика Василя Барки — це нескінченна гама відтіней у почуттях ліричного героя. Починаючи від висловів любови,
Як вся земля — все небо, так кохаю, троянда заспіва в саду!
та від закликів —
тебе все кличу, поцілунком чиста, і, наче небо, нечужа,
ліричний герой часто попадає у зневіру:
Вже червен-світло, злот криав’я: мій смуток, люба, по тобі.
часто тривожиться:
Чи ти де сонце не минеш без мене, воно, як лебідь, по Дунаю; без тебе ніжно сиплеться в зелене печаль дерев, — не я співаю.
А після розлуки —
...божевілля болю солов’їне грудьми під хрестиком горить.
У Барки навіть біль солов’їний...
У лірику цю вливається також ціла гама метафізичних символів і відчуттів, що «...кров’ю милого життя до Бога при всіх трояндах проговорять», бо втішення в коханні — від неба, «мов сльози — прості, мов голоси пісень весільних». Часом у метафізичних інтроспекціях Барки любов перевтілюється у сенс чи зміст життя й набирає космічної глибини й ширини:
Хто бідні болі взяв собі в частини, хто від любови, мов від горя, тому: в Мадонни біля стіп, щасливі троянди — й скорбі в зорі вгорнуть.
або ще наглядніше:
Хто вірує, краплину неба прийме від ран Його: над ніччю, спасся, над каменем, де буря бігла! Незбориме життя палахкотить, як ласка.
На початку розгляду цієї збірки ми відмітили, що метафора займає в ній чільне місце. Це було недосказанням. Метафора присутня дослівно в кожній строфі (поет у цілій збірці послуговується виключно катренами з чотири-п’яти стоповим ямбічним розміром рядків із перехресним римуванням), часом присутня в кожному рядку. Ось декілька прикладів: «і груди знов березині примістять пташат, що досвіток пили», «лежу і губи сизий біль калічить», «куток камінний самоти», «промінні прядки туркотіли», «музики галузка голубина гуде із божої долоні», «обтрусить сонце біля раю пір’я», «над пісками грім дрімає» і т.д., і т.д. Вже з наведених прикладів і цитованих рядків стає наглядним, що метафори Барки унікальні, неповторні й наскрізь індивідуальні. У світовій літературі немає книги поезій із таким метафорним багатством.
Л-ра: Світовид. – 1998. – № 4. – С. 42-50.
Твори
Критика