11-03-2017 Василь Барка 317

Василь Барка. Океан

Василь Барка. Океан

Уже за мною голубині сестри,
кигичучи, мов сон, витають;
як море все на віщім перехресті,
та все спливає в сиву тайну.

Чого це незриданні зграї кружать
без сонця до мого чола?
Нас доля — як не стали ще подружжя —
вже океаном розвела…

Вже досвітом на глибині відчаю,
де риза пориває вічно;
о, рідне серце! як я дожидаю,
й чаїні втішення навіщо?

Бо тільки сонце з крови перекаже
проз океан — мою біду,
де білокрилля хмару й хвилю в’яже,
де я до тебе не прийду…

Де в персні неба ясність янголина,
де левами вода веде, —
вітання в руки сонця перелине
зеленим димом доцвіте.

Волошкове, навіки з грому візьме
все огняне, все молоде!
На божевілля вигляне, на грізне,
сіяння з келії святе.

Біографія

Твори

Критика


Читати також