Його покути золоті
Перебийніс П.
Літо на осінь поглядає. І все ближче вона - ювілейна осінь Забаштанського... Навіть оцей дзвінок телефонний змушує здригнутися і відлунює здогадом: це він! Так, це він, Володимир Забаштанський, як змолоду заведено поміж нами, глухуватим, огрубілим, вистудженим вітрами віку голосом читає щойно народжене, щойно перевіяне сумнівами, виношене, довершене. І диво дивне. Це не сьогоднішній, шістдесятилітній, а той, молодий, пекучий, вісімнадцятилітній Забаштанський на грані темряви і світла.
Та невже ж ніхто із того боку тьми
Не проб’ється тугам на розраду!?.
Тільки спогади важкими чобітьми
Гупотять за мною десь позаду...
Дякую й на тому: все ж не сам таки...
Це ж це хлопці - витязі, герої!?.
Це прогрес - авто, ракети, літаки?..
Тьма - як після згуби світової...
Слухаю цей голос - і перед серцем пропливає небесна стрічка його пропаленого шляху. Болісно перекликаються, гомонять літа за перевалом. А ми дивимося видющими очима услід його прозрілому сонячному слову. І начеб усе гаразд. Начеб нема і не було його муки, його щоденного боріння з пітьмою. Начеб не чути в горлі того задавненого динамітного клубка. Не чути голосу побратимів, як бувало у вибухові шістдесяті. Притерпілося. Притупилося. А стрічка зблискує вдалині, чорно плавиться, димить, та не згорає.
Слухаю голос - і мовби провалююсь у минуле. Нестерпне, неймовірне, невідворотне...
Востаннє він побачив сліпучий спалах. І вибух кам’янистою стіною заступив йому дорогу до сонця...
Життя хлопця було врятовано. Але що то за життя, коли звідусіль обступає важка, задушлива темінь, коли неможливо навіть погладити невидиме обличчя дорогої людини. Немає очей, немає рук...
З тієї фатальної миті життя його різко розділилось надвоє - на світло і на морок. У «зримій» частині залишились неповні вісімнадцять літ, школа-семирічка, будівельна школа, гранітний кар’єр. У «незримій», назавжди відміряній жорстокою долею, були наполегливі пошуки свого місця на землі, муки і радощі, сумніви і надії.
Володя вирішив твердо й остаточно: боротися! В цій головній частині життя він був не наодинці з собою. Поруч були люди - ті, про кого він згодом напише з такою гострою правдивістю і прямотою:
Йду з людьми, забуваючи горе і муки,
І жага до життя пломеніє, кипить:
В них мільйони є рук -
з ними я
не безрукий.
В них мільйони очей - з ними я
не сліпий!
Деякі надто «жалісливі» колеги-письменники поспішили проголосили, нібито поетичну долю Володимира визначило нещастя. Якби, мовляв, не той трагічний випадок, не було б і поета Забаштанського. Та ні ж бо! І справа тут не тільки в хибному погляді на природу таланту. Справа в іншому. Володимир став на тернистий шлях письменника не тому, що в нього не було ніякого вибору. Адже у своєму, здавалось, безнадійному становищі він, як ми знаємо, успішно закінчив середню школу, з відзнакою захистив університетський диплом. Що й казати, він багато міг би досягти і в будь-якій іншій сфері діяльності. Та обрав найнадійнішу зброю - поезію. Забаштанський передчував своє покликання ще тоді, коли бив граніт у кар’єрі. Він і залишився каменярем, важко видобуваючи «в синіх скелях поезії» заповітні, необхідні людям слова. Серце не знає перепочинку. Проміння незримого сонця пронизує його, аби відродитись у слові об’ємними, рельєфними, воістину зримими картинами довколишнього світу.
Але ж для того, щоб творити, треба чимало бачити. І поет вирушає у світи далекі, а потім захоплено розповідає, що він там бачив. Пам’ятаю, якось у дні нашого знайомства я мимохіть сказав йому «дивись» - і тут же запнувся. Він тонко відчув моє сум’яття і дивно усміхнувся. «Бачу!» - це слово на вустах Забаштанського звучить так просто і природно. Це слово він любить до самозабуття і вимовляє його з різноманітними відтінками...
А ще ж письменникові слід чимало читати. І Володимир «читає». Ночами просиджує над магнітофонними стрічками із творами класиків. Годинами слухає тихий, жебонливий голос дружини Ольги, а ми дивуємося, коли це встигає він стежити за всією періодикою.
Ми, його друзі, колеги, нерідко приходимо до нього за порадою, підтримкою і не завжди уявляємо, як же важко йому, Володимирові Забаштанському. Якою величезною ціною дається поетові неосяжна, нестерпна, виснажлива робота серця і мозку. В яких муках народжується, бува, серед ночі несподівана, неповторна строфа, а він хіба що на аркуші пам’яті може записати ті пекучі рядки. Іноді просто забуваєш, як не вистачає йому не тільки світла і сонця. І лише при зустрічах, коли він обережно притуляється лицем до лиця, вмить задумуєшся над тим, як хочеться йому потиснути тобі руку... І лише у поезіях проривається неспалима журба, коли «двовухо в оглухлім чаду мовчить на столі телефон».
Він любить телефон особливою любов’ю, як вірного друга, що в жадану хвилину єднає його зі світом. Та найбільше прагне він зустрічатися з людьми, з читачами справді віч-на-віч.
Відчувати їхній подих, перейматися їхнім настроєм. Бачити їх. Бачити! Аби потім у трепетній тиші робочого кабінету переривчастим від хвилювання голосом продиктувати:
Треба хліба людині й металу, Треба музики і п’єдесталу,
Та, мабуть, над усе до загину Треба віри людині в людину...
Пронеси крізь роки і негоду В серці віру нескорену й горду.
Віра в рідну твою Батьківщину Починається з віри в людину.
Можуть запитати, чому в цьому слові про поета відлунюються загалом начебто й відомі факти з життя Забаштанського? Відповідаю. Тому, що через байдужість чи просто лінощі душевні ми, на моє глибоке переконання, ще не показали на повну силу Забаштанського як людину подвигу. Так, поета відзначено Національною Шевченковою премією, єдиного з письменників нагороджено орденом «За мужність». Але хто про це сьогодні говорить?
Я знаю, Володимир Забаштанський не любить високих слів, коли вони хоч якоюсь мірою торкаються його життя, його особи. І все ж цю нескорену людину хочеться назвати героєм. Героєм, який у гранітному мороці щодня, щохвилини пробивається словом до незримого сонця.
Усі ми переживаємо тепер драматичні і великі дні української історії. І тому не будьмо скупими на слово про славного нашого сучасника. Володимир Забаштанський - особлива сторінка нашої культури. Як поет він зовсім не потребує традиційного зітхання з приводу його біди, яке так часто ми експлуатуємо. Справді, навіщо постійно згадувати про героїчну долю Забаштанського, коли сама поезія його - героїчна?
Сьогодні Забаштанський працює як ніхто. Його поезія бореться. Бореться за волю України і проти її кримінальної вольниці. Слово Забаштанського проливається дощем на добро і громом падає на голову зла. Мільйони слухають гаряче його слово в ефірі і переймаються болями поета. Як постійний читач усього ним написаного засвідчую: душа поета щомиті у роботі. Душа поета, як вулкан. І це подвижництво людини честі, гідності, обов’язку є взірцем для кожного з нас, для всіх, кому дорогі інтереси незалежної нашої держави.
Без перебільшення можна сказати, що Володимир Забаштанський - це неповторне явище не тільки в українській літературі. Це поет європейського кореня. Його поезія органічно перегукується з духовними шуканнями болгарина Дам’яна Дам’янова, з художнім самовиявом представників інших, не тільки близьких, а й віддалених від нас літератур.
На перший погляд, Забаштанський - майстер традиційної школи. Але глибше проникнення у стиль, в образну структуру, в душу його поезії відкриває цілі поклади новизни і своєрідності. Цілі родовища багатовимірної строфіки, різношарової сюжетності, широкопланової епіки. А ритміка! Ритміка у Забаштанського напружена, переривчаста, як подих людини, що сходить на високу гору.
Душа в покутах перекута, порве рабою куті пута, - возродиться у каятті.
Живу надіями на літо, коли медами все налито...
Мої покути - золоті.
Забаштанський - поет, явлений природою, а не волею якогось випадку. І водночас це поет найважчих тем. Він ніколи не дозволяв собі розслабитись, перепочити у холодку заколисливих медитацій. Почерк Забаштанського впізнається з першого слова. Бо це те, що перекипіло в душі поета, що може і хоче повідати людям тільки він і ніхто інший.
Не треба замовчувати висоту і значення цього художника і борця.
На сьогодні Забаштанський переконливо займає місце в колі хрестоматійних наших предтеч тридцятих-шістдесятих років. Я можу собі дозволити такі оцінки, бо знаю творчість поета що називається з першого листа. Бо справді ось уже близько двох десятиліть Володимир Омелянович звіряє мені практично все новонаписане. Чому - й сам не знаю. Можливо, тому, що я не роблю ніяких поблажок і скидок, яких цей мужній чоловік аж ніяк не потребує.
Якщо вже зайшло на відвертість, то мушу сказати, що зараз цей активний, правдолюбний поет, цей діяльний, гострий політик фактично перебуває в духовній ізоляції, у нестерпній громадянській самотині. Нинішній час, який Забаштанський сміливо і безкомпромісно виборював, виявився для нього і відрадним, і жорстоким. А може, не так час, як люди. Багатьом сучасним діячам, здається, не до нього. І ось течуть розвихрені потоки життя мимо борця, патріота, який себе не мислить без людей, без їхніх борінь і болінь, для якого вільна, незалежна Україна - над усе. Недаремно ж у його поезію останнього часу так пронизливо прориваються нотки тривоги і відчаю, мотиви сарказму і гніву.
«Сиджу і думаю в цій темноті» - це його нинішні відчайдушні слова. Це його, зроджена могутнім, непокірним талантом, потрясаюча метафора - пробита літерами темрява-копірка і проблиск рятівного світла за нею. Як собі хочете, але цей образ копірки можна трактувати і значно ширше. Щось міняється в нашому житті, а щось і повторяється. Під копірку...
Не залишаймо ж наодинці з собою цю велику духом людину. Озовіться до Забаштанського, колишні побратими! Він чекає вас. Послухаймо його слово!
Л-ра: Вітчизна. – 2000. – № 9-10. – С. 13-16.
Твори
Критика
