За хвилину до Браїлова...
Анатолій Скрипник
Аж вісім років минуло, як бачив я Браїлів — велике село на Поділлі, понад залізницею, за Вінницею, не доїжджаючи Жмеринки. Ці уточнення необхідні, бо визначають місце Браїлова у світі, подільських далях, в Україні. Поминеш в електричці Козятин, із знаменитим вокзалом, оспіваним Василем Земляком, вклонишся здалеку його ж таки Зеленим Млинам — чеському селу Миколаївці, переїдеш безмежну Вінницю, столицю краю, а за півгодини — постане Браїлів на горбах, могутніх, наче витесаних із граніту.
Над селом — видно здалеку — підноситься церква. Можливо, найвища у краї, принаймні так хочеться думати, й на шляху до Браїлова іншої такої — величної — немає. Це — собор Троїцького монастиря. Тепер відновлюваний, а тоді зблизька запам’ятався покинутим, занепалим, що наче повівав з усіх своїх розбитих вікон докором нерозумній людській войовничості, що давно потоптала тут дух і світло, з яким жило й вмирало не одне покоління браїлівців. Собор зводився у середині вісімнадцятого століття... Руйнували та спустошували його в тридцятих роках. Разом із монастирем — і викладену із червоної цегли, тож Червону, церкву. Костел.
Усе разом у Браїлові нині заходилися рятувати з руїни. Й найцікавішою з подробиць відродження здалася мені недавно розповідь про церковні дзвони. їх селяни од перейнятої атеїстичним запалом влади викрали й закопали в землю, де вони й перебули, німуючи понад півстоліття, поки не настав час знову продзвеніти над зовсім уже новим та заможним селом.
Історія про дзвони наче привідкрила мені один із найсильніших і иайзагадковіших образів Володимира Забаштанського:
Браїлів стоїть на граніті і люди його кам’яні.
Не тільки ж бо про силу й витривалість земляків тут сказано (хоча, зрозуміло, щоб дзвони на плечах тягати, треба бути дужими людьми), значно більше — про особливість вдачі, яку важко визначити звичайним словом «Кам’яні» вміщає дуже багато, й рятування дзвонів — лише один штрих в осягненні значного.
Але повернімося до давньої подорожі, коли, очевидно, й сам В. Забаштанський не відав про заховані дзвони, й по Братову дзвеніли лише весняні струмки, веселий шум води, здавалося, перекочувався селом з краю в край, бадьорив ще сонну після тривалої зими землю, наздоганяв пішоходів і там і там. А ходили ми в той день багато — В. Забаштанський показував свій Браїлів! З погордою і любов’ю, з гумором і ніжністю, невтомно і всією душею — показував...
Гарний Браїлів! З широкими ставами, греблями через річку Рів, стародавнім млином, білоколонним панським будинком, де колись гостював знаменитий композитор П. Чайковський, кладками через струмки, що тривожно похитувалися під ногами, й на яких добрий В. Забаштанський застерігав нас бути обережнішими, ступав на них першим, мовби перевіряючи їхню сьогоднішню надійність.
Тільки одну стежку оминули ми тоді у Браїлові й словом не згадали впродовж дня. На неї і у віршах ступати страшно!
Так мені від болю світло в очу.
Так далеко видно крізь пітьму.
Повернуть себе самого хочу
Нинішній іду навстріч тому.
Знов супроти себе, знов супроти,
Спотикаюсь, каюся, спішу.
Поміж товтри стежка, поміж товтри,
Жилами набухла споришу.
Повернись, волаю через роки,
Зовсім недалеко ж до межі,
Хлопче, це ж твої останні кроки
По траві серпневій, по душі.
Подивись в кінець тії стежини,—
Там за хвильку, чуєш, наяву
Вибух виросте кущем шипшини,
Ягодами бризне на траву.
Кинуся, спиню, не дам, не пущу,
Сум невідворотністю гряде —
Темні очі злякано заплющу:
Не побачив, не почув, іде.
Зійшов з тієї стежини браїлівський вісімнадцятилітній юнак, втративши зір, і без рук. Темні окуляри прикрили обпалені вибухом очі, протези доточили понівечені руки. Здається, це все, що могли дати люди страднику, аби не пропав він у світі, якось там перебиваючись на інвалідському пайку.
Але не марно сказано: Браїлів стоїть на граніті І люди його кам'яні.
У цих рядках, вже згадуваних, мабуть, таїться і одна з розгадок життєвого подвигу В. Забаштанського, вони мовби висвічують долю поета — трагічну й звитяжну, але знову ж таки і в цьому ракурсі їхній зміст не вичерпано.
Над осягненням цього змісту, власне, й трудиться поет уже понад двадцять літ у літературі — од часу виходу першої книжки «Наказ каменярів» до найновішої, цьогорічної — «Браїлівські балади».
«Древо роду» — не випадкова назва книжки вибраних творів.
Відкривається вона віршами, які ще не були написані, коли ми разом мандрували по Браїлову, але коли я їх перечитую нині, здається, що там, на привільних краєвидах, вони вже звучали. Не могли не звучати! Адже був Браїлів, браїлівці — селяни й каменотеси, мовчкуваті й дотепні, з характерною подільською говіркою й щирістю, успадкованими од дідів-прадідів, які не тільки тесали камінь, вирощували хліб та буряки... а й переховували дзвони, розважливим своїм розумом усвідомлюючи, що рано чи пізно вони мають озватися у світі. Як душа — у звукові, в слові.
То прадіди мої за баштанами,
Під пралісом на белебні жили.
Багаті полотняними штанями І виводком забаштанят були.
Гребінки, житніми кулями вшиті,
Любили чорногузи-літуни.
Русалок парубки ловили в житі І під вінець вели їх восени.
Розповідь про родовід В. Забаштанський уточнює різноманітними, серйозними й веселими подробицями, і вже з цих віршів дізнаємося, що діди та дядьки, що звікували за баштанами, «беручкість мали розумову», «косою й шаблею могли», достойно виявили себе у лавах і Богдана, і Кармалюка. Тож не просто, згадавши їхнє життя — од переймання русалок в житі до участі в бойових походах, — поет замислюється над власною долею:
То синьозорі предки з небозводу Вдивляються у шал мойого дня:
Бува, не покручем на древі роду Росте далеке їх забаштеня.
Дуже совісні ці рядки, чи краще б сказати, совісливі, і розгортають одвічний мотив відповідальності та уболівання поета за слово, з яким він іде до людей, зайнятих ділом, звичайним і земним, щоденним, і якщо звертаються до книжки, то хочуть знайти в ній тільки правду. Згадалося, як терзався цими думками А. Малишко: «Чогось не вгледів наостанку, На іншу тему десь пристав, Так, як минає полустанки По край вантажений состав», як рішуче ставив собі нові творчі завдання П. Воронько: «Розтративши досвід, спочатку учися, Хай пашморги знову лягають на слід: Не страшно упасти, а страшно тягтися На довгім повідді втікаючих літ».
На цій совісливій традиції українського красного письменства зростає й лірика В. Забаштанського. Немає вспокоєнності у його книжках, й на мить — самовдоволення. Навпаки, коли «віддає на суд» власну справу, то явно перебирає у вироках, зовсім відкидаючи особливі обставини долі:
Та ночами незвично сумне Почуття пропікає мене,
Від якого не думать, не спати:
Ніби тим, що я став віршувати,
Нині хочу когось ошукати.
Ця сильна поетична метафора, розгорнута у вірші «Роздум» од рядків «Мало хто їх, ці вірші читає. У людей просто часу немає», могла б здатися і ефектною фразою, бо ж надто вже безжалісно мовить автор про те, що стало необхідністю, суттю й змістом життя. Та коли співвіднести ці рядки з іншими віршами В. Забаштанського, власне, з усім тим, що він вже написав, відчуєш їхню природність, «виростання» з цілісного світогляду й характеру. Адже працю віршописця поет завжди порівнює з працею насущною для всіх, хто на його розсуд, зайнятий справжнім ділом. Тож, порівнюючи своє із загальним, ніяк не претендує на роль виняткову, хоч доля мовбито й дала таке право.
Звідси й ота майже жертовна вимогливість до себе (хоча вона об’єктивно й не виключає можливих утрат, приміром у публіцистичній, часом прямолінійній, ліриці) як письменника, сувора зваженість у орієнтації на життєвий матеріал, добре йому знайомий, виплеканий у роздумах, пошуках правди.
Читаючи В. Забаштанського, твердіше переконуєшся — відстані між різними поняттями (тієї ж праці!) й життєвими явищами умовні, породжені лінощами або вайлуватістю думки, неприпустимими у мистецтві, як у будь-якій іншій сфері людської діяльності. Зрештою, над чим і трудиться література — хіба не над тим, щоб повсякчас повертати людині відчуття цілісності, взаємозв’язаності, обумовленості довколишнього?! Відтак і думка, що попервах сприймається як поетична метафора, насправді постає природно, але вже перевага поета висловити її першому.
Першому!.. І при цьому неординарність бачення і мислення значного митця обов’язково підкріплюється, сказати б, мобілізується його сміливістю. Громадянською і творчою. Людською. Коли поглянути на доробок В. Забаштанського од першої до останньої книжки, то можна помітити і розкутіше володіння словом, і ритмічне збагачення вірша, природне насичення його живою розмовною мовою — і авторської, і героїв, видно і згущення образного письма. Та, як на мене, головне на шляху — це повсякчасне виховання в собі сміливості, сміливості думки, втручання в життя, сміливості ствердження і заперечення. Може, зачерпнув поет її в душу сповна з давньої, чутої у Браїлові пісні, що згодом перейшла і у вірші?
Пересуди чорні за вітром золою,
Не просто, не легко — а я ся не бою.
Та й подумки міряю путь свою довгу.
А пісня все лине і знаджує дужче.
Як треба пожертвувать буде собою,
Чи скажеш так легко: а я ся не бою?
«А я ся не бою!» — В, Забаштанському не раз у житті доводилося це казати. Мабуть, і в майбутньому випаде ще повторити цей пісенний оберіг, і в ту хвилину, здогадуюсь, він побачить на далекому обрії Браїлів, до якого у віршах останніх років звертається все частіше. Замолоду більше захоплювало виразно героїчне, виняткове; нині чимдалі браїлівські теми звучать заземленіше, буденніше, з людьми аж ніяк не винятковими (як твердилося про велетів-каменярів у юнацьких присвятах), але сила поетичних узагальнень стала об’ємнішою, мудрішою і виболенішою.
...Нелегка дорога до Браїлова. Й не тільки на шляху поетичному. Їхали ми, згадую, годин п’ять у переповненій (суботній день!) електричці, де і яблуку ніде було впасти. Так і так переповідали якісь бувальщини, хтось і в карти з сусідами зіграв. Надовго замовкали — дивилися у вікна, розважаючи собі путь. Забаштанський сидів під вікном — на скельцях темних окулярів відблискувало мерехтливе світло, тіні і зблиски у ритмі путі - летіли, летіли... Од цих окулярів хотілося відвести погляд, і такий розпач підступав од думки: як же важко їхати йому додому в темряві! Вічній темряві, яку, спілкуючись із ним, здебільшого забуваємо — так вміє він захоплювати своєю енергією, новими думками, увагою до всього, що відбувається у світі. Так звично каже — бачив (навіть футбол по телевізору), читав — все нове, і класиків обов’язково, і періодику. Але ж суботня дальня електричка будь-кого вимотає.
Трансляція не працювала, зупинки не оголошувалися, всі ми наче потонули в незкінченній путі, втративши навіть допитливість читати назви станцій ще задовго до Вінниці.
Тільки в якусь мить Володя звернувся до нас: «Пора!» Не збагнули одразу його бажання, а він вже підводився, простував, захоплюючи нас за собою до виходу, у тамбур.
За хвилину на пагорбах постав Браїлів.
Л-ра: Київ. – 1990. – № 10. – С. 39-42.
Твори
Критика
