В серці справжня віра
Віталій Коваль
Володимир Забаштанський — мужній поет, мужня людина. Людина дивної непокірної долі. Легко сказати ці слова. Важче, навіть дуже важко уявити, що стоїть за простими, телеграфними словами його біографічної довідки: працював бутоломом у кар'єрах, помічником кочегара на цукровому заводі. На вісімнадцятому році життя внаслідок нещасного випадку втратив зір і руки. Після лікування навчався у школі робітничої молоді. Потім з відзнакою закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. З 1961 року друкує вірші у періодичній пресі, 1967 року видає першу книжку «Наказ каменярів»...
Мій університетський товариш, що працює в школі, на уроках завжди, коли мова заходить про Миколу Островського, розповідає учням про Володю. І читає його поезії:
Твердішали корчагінці,
І крицюватіли думки.
Зневіра й сум обпали з них,
Росли розкриллями рядки.
По шпалах літ обпалених
Ідуть корчагінці в віки...
...Оглухлий Бетховен пише безсмертні симфонії; глухонімий художник Саєнко розмовляє із світом дивовижною мовою звичайної соломи; глухий Остужев неповторно грає Отелло; незрячий Василь Ярошенко стає класиком японської літератури; Микола Островський веде у безсмертя незборимого Павку Корчагіна...
Володимир Забаштанський пише вірші. Годі-бо й шукати в них надривно жалісливих нот. Немає в них смутку, копирсання в собі, тої безбережної печалі, що нерідко чується з уст естрадників-віршувальників: «Ах, він мене не любить... Щастя нема».
«Віра в людину» — так називається його друга збірка, що нею він заявив про себе, як про цілком зрілого, самобутнього, справжнього поета.
Тема людини, тема віри в людину проходить крізь усю збірку не як абстрактна ідея вселюдської доброти, чуйності, всепрощенства, а як наступальна, діяльна позиція митця в питаннях найважливіших — у самовідданому служінні своєму народові, рідній землі.
Пронеси крізь роки і негоду В серці віру нескорену й горду,
Віра в рідну твою Батьківщину Починається з віри в людину.
І у своїх поезіях В. Забаштанський дошукується суті справжньої віри в людину, закликає: «звикайте ненавидіть зло людини і над усе любить її саму», виховує почуття патріотизму, любові до соціалістичної Батьківщини, до свого народу.
Чимало віршів у збірці В. Забаштанського присвячено тим, хто завжди буде незглибинним взірцем для майбутніх поколінь. Нашим батькам і дідам, хлопцям буремних літ, тим велетням, що боролися за перемогу. Кращі твори молодого поета — про мандрівного філософа, мислителя Григорія Сковороду, який «ніколи серед наук втямки не брав одну — науку рабського німого послуху», про мудрого співця України Павла Тичину, в якого вчитись і до величі його доростати треба. Про цих цікавих, видатних людей В. Забаштанський пише просто, уникаючи велемовності, знаходячи в кожному свої, неповторні, людські риси.
А я не часто про любов кажу До краю рідного — не від людини,
Від обігу те слово бережу, Щоб на вазі не втратило й грамини,—
заявляє поет у вірші «Мій край». І в нього майже немає поезій на теми загальні, почуття його стримані, виважені, економні, чи пише він інтимні рядки, чи возвеличує людей простих.
Найвищого рівня досягає поет у віршах сюжетних, коли оповідає про людей простих, їхнє нехитре життя. Пишучи, наприклад, про лікаря, порівнює з його невтомною працею і поетів труд:
Лікарю, допоки рухові тривати, Не вгамує нам сердець ніякий бром,
Бо людину цю лиш нам оперувати — Все одно, чи скальпелем, а чи пером.
Чудові образи тітки, що в задумі, в спогадах про свого померлого чоловіка, матері, Сашка, молодого будівельника, що піднявся на висоту, куди сягали вчора літаки, і все земне сьогодні вимірює тією висотою. Поет задумується над долею наймолодшого покоління, тих, кому батько воліє мозолів життєвих, мати бачить його серед людей «путніх», у вчені сина править,
І він бере життя на пробу, Рвучи й ламаючи тенета.
По вечорах потерту робу Міня на модний фрак студента.
Все більше щастя, болі менші, Зникають з його сонця плями.
І на очах зникають межі Між думами і мозолями.
Цей герой поезій Володимира Забаштанського — наш молодий сучасник, самовідданий у своїй діяльності на благо суспільства, невтомний трудівник, творець. Змінився характер його праці, праці, що стала вільною, змінився і він сам, поглибшали його почуття, зміцніла його ідейна переконаність.
Слово молодого поета сповнене глибокого громадського змісту, бо відчуває він свою високу відповідальність перед народом, твердо стоїть на правильних ідейно-мистецьких позиціях. Про завдання поета нашого часу, про долю людини в нашому складному й неповторному світі чудово сказав В. Забаштанський у вірші «Відвертість»:
Хай не буду кар'єрів свердлити я бурами,
Де довбає граніт моїх друзів сім'я.
Та народжений, зрощений їхніми бурями.
Ні, не можу сидіти скаліченим я В синіх скелях поезії волею й розумом
Я обтісую слово, мов камінь, тверде. Серце знову по вінця наповнене грозами,
Я живу, і борюсь, і творю для людей. Йду з людьми, забуваючи горе і муки.
І жага до життя пломеніє, кипить:
В них мільйони є рук — з ними я не безрукий,
В них мільйони очей — з ними я не сліпийі
Оця жага до життя, ця глибока неоддільність поета від своїх ровесників, ця велика мужність, що з нею він простує і в житті, і в творчості, захоплює, приваблює, полонить своєю щирістю.
Л-ра: Дніпро. – 1972. – № 3. – С. 148-149.
Твори
Критика
