З грона шістдесятників

Оксана Олійник

Вдивляйся в днів своїх обличчя.
Вслухайся в їх серцебиття.
Щоб пам’ятати цілу вічність
як пахне яблуко життя.

І. Жиленко

28 квітня 2016 року виповнюється 75 років від дня народження української поетеси, дитячої письменниці, мемуаристки Ірини Володимирівни Жиленко (1941—2013). Поетом «першого ряду» називав Ірину Жиленко літературознавець Євген Сверстюк, а її творчість вважав одним із найкращих зразків української поезії XX століття.
Поетеса належить до покоління митців-шістдесятників, які формувалися і заявили про себе в складну й суперечливу епоху великих надій, так звану «хрущовську відлигу». Наприкінці 1950-х — першій половині 1960-х років відбувся творчий сплеск у літературі, кіно, музиці, образотворчому мистецтві, з’явився інтерес до народного мистецтва й національної спадщини. За словами Євгена Сверстюка, це було пробудження людини до життя у сфері духу: «…люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав…».
Шістдесятництво як феномен культури й політики розглядається у працях багатьох науковців. Історик Сергій Білокінь комплексно вивчає джерела про діяльність членів та організаційну структуру клубу творчої молоді «Сучасник» (1960—1965), який був визначальним явищем для формування кола шістдесятників у повоєнній Україні. Дослідниця Оксана Пахльовська окреслює проблему шістдесятництва в європейській перспективі, вважаючи, що генетичний код Нової України створений шістдесятниками; культуролог Роман Корогодський наголошував на проявах національної самосвідомості серед української інтелігенції 1960 х, простежував взаємозв’язки поколінь, самобутніх явищ 1920-х і 1960-х років в історії культури. Євген Сверстюк у своїх есе виділяв такі ознаки шістдесятників: юний ідеалізм, шукання правди, неприйняття офіційної літератури. Спільним серед різноманіття поглядів на проблему є розуміння, що 1960-ті роки дали плеяду яскравих особистостей, пам’ять про яких потрібно зберегти; вивчати життя і творчість видатних учасників руху шістдесятництва.
На початку ХХІ століття зростає інтерес до вивчення творчої спадщини шістдесятників, видавничі та музейні проекти презентують розмаїття тенденцій у мистецтві, переосмислюють вплив цього самобутнього явища на розвиток української культури і суспільства загалом. Важливим джерелом для усвідомлення ролі та місця окремих постатей і явищ українського громадського і культурного життя другої половини ХХ століття стали мемуари безпосередніх учасників тих подій: І. Дзюби, І. Жиленко, М. Коцюбинської, Р. Корогодського, Є. Сверстюка та інших письменників.
Публікації архівних матеріалів, присвячені проблематиці українського відродження 1960 х років, є актуальними для розуміння суспільно-політичної атмосфери того часу. У статті «Кроки до Незалежності України (за документами ЦДАГО)» С. М. Бичек розглядає роль шістдесятників у процесі становлення державності; про духовну спорідненість представника Розстріляного відродження, літературознавця Б. Антоненка-Давидовича з молодим поколінням української інтелігенції 1960-х ідеться у статті Д. Нестерчука «Два покоління: Б. Антоненко-Давидович і шістдесятники (з архівних фондів ЦДАМЛМ України)»; у публікації Л. Г. Касян «Дискурс шістдесятництва в українському документальному кіно» здійснено огляд епохи шістдесятників за кінодокументами ЦДКФФА України. Проблематика шістдесятництва і творчість окремих представників лишається актуальною досі й потребує належного осмислення і детального вивчення .
Духовну атмосферу українського ренесансу 1960-х творили самобутні особистості, серед яких Ірина Жиленко — «найскромніше і найвизначніше ім’я» (вислів Р. Корогодського). Саме їй ми завдячуємо за збережений образ покоління, унікальний літопис творчої молодості та громадянського мужніння шістдесятників у книзі спогадів «Homo feriens» («Людина святкуюча»).
Українська поетеса Ірина (за паспортними даними — Іраїда) Володимирівна Жиленко народилася 28 квітня 1941 року в Києві. Подробиці родинної таємниці батьківства стали відомі з автобіографічних спогадів зовсім недавно: у зрілому віці поетеса дізналася, що немовлям була всиновлена рідною сестрою, а її батьком був той, кого вважала дідом. Наприкінці 1950-х — початку 1960-х років вона вчилася у вечірній школі, працювала у дитсадку; перші вірші надрукувала у газеті «Київська правда» у 1958 році. Брала активну участь у роботі осередків українського відродження Києва 1960-х: танцювальному ансамблі «Веснянка», аматорському хорі «Жайворонок» при Київській консерваторії; студіях клубу творчої молоді «Сучасник», товаришувала з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Михайлиною Коцюбинською, Василем Симоненком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та іншими. У 1964 році закінчила вечірнє відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Працювала у пресі — у редакціях газет «Вечірній Київ», «Молодь України», «Літературна Україна», журналів «Новини кіноекрану», «Ранок». Була дружиною відомого українського письменника Володимира Дрозда (1936—2003).
Ірина Жиленко вважається представницею мистецького спротиву, «літературного шістдесятництва», яке після арештів інтелігенції на початку 1970-х років реалізувалося у творчій «внутрішній еміграції» митців, певному конформізмі з офіційною системою заради фізичного виживання.
Ірина Жиленко — автор близько двадцяти збірок віршів, творів для дітей, книги спогадів. За книгу віршів «Дівчинка на кулі» у 1987 році її вшановано літературною премією імені Володимира Сосюри; за збірку «Вечірка у старій винарні» у 1996 році присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка. За вагомий особистий внесок у розвиток української літератури, багаторічну плідну творчу діяльність Ірину Жиленко було нагороджено орденом княгині Ольги III ступеня. За активну участь у культурному житті та за книгу спогадів «Homo feriens» у 2012 році письменниця удостоєна премії імені Василя Стуса (Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції). Померла поетеса у 2013 році у Києві.
Вірші Ірини Жиленко перекладені багатьма мовами, на її слова створені пісні знаними українськими авторами — виконавцями — Ольгою Богомолець і Олександром Ігнатушею.
Творчість Ірини Жиленко викликає увагу багатьох дослідників літератури, знаходить відгук у колег по перу. Відомий літературний критик Анатолій Макаров, зворушений ліричними образами першої збірки «Соло на сольфі» (1965), писав: «основна художня достойність кращих поезій Ірини Жиленко полягає в її вмінні прислухатись до своїх слів, закріплювати їхній смисл чисто музичними враженнями».
Перша збірка Ірини Жиленко викликала гострі дискусії критиків у різних виданнях, від засудження до захоплення. Серед тих, кого зацікавили вірші, був і український письменник Євген Маланюк, який писав «…вірші Жиленко звертали увагу свіжістю образів, неоклепаністю тематики і незалежністю тону».
Український поет Борис Олійник, зачарований казковими асоціаціями поетеси з другої збірки віршів «Автопортрет у червоному» (1970), зазначав: «… Ірину Жиленко з-поміж багатьох інших поетів вирізняє її стовідсоткова щирість, довіра до читача, розкритість».
Відома письменниця Галина Гордасевич у своїй книзі про жінок-літераторок «Силуети поетес» (1989) визначає Ірину Жиленко як «одну з найоригінальніших сучасних поетес в українській поезії».
Літературознавець Микола Жулинський у передмові до збірки поезій Жиленко «Євангеліє від ластівки» (2006) окреслив особливості поетичного світу, самобутність поетеси у образному вислові «та, що молиться Богові віршами».
Дослідниця літератури Михайлина Коцюбинська в передмові до книги спогадів «Homo feriens» (2011) зауважила творче кредо письменниці, для якої найвищою радістю життя було писати: «тексти Ірини Жиленко позначені культурою думки і вислову».
Творчий доробок, художня майстерність Ірини Жиленко є предметом вивчення українських науковців-філологів Д. Дроздовського, К. Сардарян, М. Штолько та інших. Однак з огляду на обмежену кількість статей та розробку окремих тем літературознавчого напряму, на сьогодні є потреба у повнішому висвітленні значення і ролі творчості Ірини Жиленко в українській культурі.
Метою даної розвідки є огляд документів про Ірину Жиленко з архівних фондів Центрального державному архіву-музею літератури і мистецтва України, які сприятимуть розумінню творчості поетеси та місії жінки-митця в системі національної духовності.
У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України (далі — ЦДАМЛМ) зберігаються документи, пов’язані з життям і творчістю Ірини Володимирівни Жиленко. У 1982 році поетеса особисто передала документи на державне зберігання, що засвідчує акт №34 від 29.03.1982 року. Особовий фонд 1032 опис №1 складається з 7 одиниць зберігання, які містять творчі матеріали Ірини Жиленко за 1975—1981 роки.
Зошити з першої справи включають рукописи 1975—1978 років, серед яких вірші для дітей: «Казочка про гномів», «Мед», «Підкова» та інші; автографи «Дуже тихої поеми» — про дитинство і Київ. На особливу увагу заслуговують авторські рукописи творів, присвячені видатним митцям: Анрі Маттісу — поема «Збережи сонце для світанку»; Катерині Білокур — поема «Цар — Колос»; другий варіант філософської поеми в 11 частинах «Місяць на золотій нитці» з присвятою М.Вінграновському; вірші з циклу «Чаша літнього дня», початкові начерки поеми «Ярмарок чудес», нотатки.
В процесі вивчення рукопису поеми у зошиті, датованому 1975 роком, детального порівняння з надрукованими фрагментами поеми у журналі «Вітчизна» (1976, №4, с.8—13) та у збірці «Вікно у сад» (1978) виявилося, що автограф поеми «Цар-Колос. Ода Катерині Білокур» істотно більший за її опубліковані варіанти. У збірці були надруковані лише фрагменти поеми, а значна кількість віршів під заголовками «Освічення в коханні», «Чорна зима», «Про кропив’яне сім’я», «Бачив світ», «Біблійський мотив», «Анонімка» не була надрукована — можливо, через цензуру. У неопублікованих розділах поетеса звертається до трагічних подій голоду в Україні, осмислює буття народної художниці Катерини Білокур в умовах тоталітарного суспільства та порушує питання моральної відповідальності митця.
Поетеса в цьому творі зворушливо освічується в коханні до творчості української народної художниці Катерини Василівни Білокур (1900 — 1961), роздумує над непростою долею обдарованої жінки, яка належала до покоління буремного ХХ століття: «Ця жінка мала честь, але і біль, так довго і терпляче йти до слави». Автограф розкриває перед нами творчу лабораторію поетеси : процес пошуку художнього образу, слова; її рефлексії про відданість мистецтву. Сторінки рукопису рясніють графічними замальовками, примітками, які розкривають емоційний стан поетки в час написання вірша, творення краси і радості на папері.
Увагу привертають нотатки думок інших митців, які вплинули на становлення особистості поетеси, її розуміння мистецтва як можливості стверджувати красу в цьому світі. Серед інших є цитата з повісті «Зачарована Десна» Олександра Довженка: «…ніколи не треба забувати про своє призначення і завжди пам’ятати, що митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що саме по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ».
Зошити, підписані І. Жиленко як «чернетки», містять її записи про сутність поеми, особливості жанру, становлення і призначення поета. Ймовірно це конспект виступів учасників зборів молодих поетів, про які поетка згадує у своєму щоденнику в книзі спогадів «Homo feriens» наприкінці 1970-х років. Поетеса окреслює місію поетів як вчителів людства на прикладі творчості Гете, Шевченка, Плужника. Вона переконливо доводить, що поеми пишуть у зрілому віці; бо поема як жанр засвідчує «виростання серця», є рівнем зрілості поета. (Прикметно, що сама Жиленко почала писати поеми і звертатися до епічних тем після тридцяти років.)
Серед інших творчих матеріалів особового фонду 1032 — зошити з рукописами творів «Поема пісень», «П.Чайковський. Дитячий альбом», «Облога», «Ярмарок чудес» за 1979 — 1981 роки. Твори демонструють творчі пошуки Ірини Жиленко, емоційні переживання, глибокі роздуми, процес самовдосконалення. Провідні мотиви лірики — свято творчості, рефлексії жінки-поетеси про щастя і долю, казковий світ дитинства, простір дому, міста. На думку критиків Анатолія Макарова і Романа Корогодського, Жиленко мислить національними категоріями, бо притаманні поетесі меланхолійне переживання та стан «світлої печалі» можна знайти й у ліриці видатних українських поетів Лесі Українки, Володимира Сосюри, Павла Тичини. Філософські мотиви драматизму і щастя творчого світовідчуття в поемах про митців («Збережи сонце для світанку», «Цар — Колос»); осмислення біблійних тем, долі людини на тлі історичних подій в поемах («Облога», «Поема пісень»); звернення до теми «діти війни» («П.Чайковський. Дитячий альбом»); любов до свого міста («Дуже тиха поема»,»Ярмарок чудес») розкривають перед нами світ Ірини Жиленко, яка любить життя і людей, плекає красу, щиро розмовляє з читачем про радість і щастя, неспокій та смуток. Вона знає секрети поєднання музики і барв у слові: «Радість плекає щось дуже любе, дуже блакитне й хороше в грудях і не ховає, і щедро губить, дуже хороше в роках і людях…».
Датовані 1964 роком творчі матеріали — рукописні і машинописні тексти за псевдонімом «Ан. Стрик», які зберігаються у фонді літературознавця Анатолія Макарова — дають можливість ознайомитися з першими поетичними спробами поетеси Ірини Жиленко.
Машинописні тексти віршів для дітей «Достигають колосочки» (1964) та «Поні, коник і мандаринки» (1968) зберігаються у фонді редакції дитячої літератури «Веселка». Значна кількість творів поетеси (фрагменти поем «Ода Катерині Білокур», «Поема саду», «Жіночі імена»), окремі неопубліковані вірші; рецензії критиків на збірки 1970—1980-х років зберігаються у матеріалах редакції літературно-художнього та громадсько-політичного журналу Спілки письменників України «Вітчизна».
Листування поетеси — на жаль, незначне — представлено вітальними новорічними листівками 1970-х років від родини письменників Ірини Жиленко та Володимира Дрозда до родини митців Ірини та Анатоля Макарових, дружба і творче спілкування з якими тривали все життя.
У листах кінця 1990-х — початку 2000-х до української письменниці, перекладачки Віри Вовк поетеса пише про політичні події, творче життя в незалежній Україні, висловлює їй вдячність за подвижницьку діяльність на благо України. З листів довідуємося, що поетеса не любить вірші з своєї першої збірки, не любителька фотографуватись і що «…вірші пишуться їй добре влітку на природі, а в родині у неї всі генії включно із псом Жульєном». Віра Вовк власним коштом видала кілька збірок української поетки португальською мовою, в одному з листів вдячна поетеса написала, що Вовк «дала Жиленко бразильському народу».
Заслуговують на увагу дослідників матеріали літературних критиків про творчість поетеси за 1960—1980-ті роки: від гострих дискусій, які викликала перша збірка віршів «Соло на сольфі» 1965 року («Не вірте панегірикам, Ірино!») до захопливого відгуку літературознавця А.Макарова на збірку «Вікно у сад» (1979).
Документи про присвоєння звання лауреата Державної премії України імені Т.Шевченка поетесі Жиленко І.В. за збірку віршів «Вечірка у старій винарні» представлені у фонді Комітету із Національної премії України ім.Тараса Шевченка. У листі редакції часопису «Кур’єр Кривбасу» від 19 лютого 1996 року про підтримку висунення поетеси Ірини Жиленко на здобуття Державної премії України імені Т.Шевченка зазначено : «… її ім’я міцно пов’язане з відродженням духовності в Україні, піднесенням авторитету української літератури у світі».
Невелика кількість фотографій поетеси за 1960—1980-ті роки міститься у особових фондах літературознавців Анатолія Макарова, Романа Корогодського, Євгена Сверстюка. Відомо, що у 1960-ті роки портрети Ірини Жиленко виконали Алла Горська та Віктор Зарецький, у особових фондах цих відомих митців — шістдесятників є робочий ескіз олівцем одного портрету, нотатки Горської, зроблені під час роботи над ним. Ескіз обкладинки до першої збірки віршів Жиленко «Соло на сольфі» роботи Алли Горської засвідчує творчу спорідненість, емоційну піднесеність мисткинь у втіленні задуму.
Біографічні документи Ірини Жиленко відсутні у фондах ЦДАМЛМ України.
У фонді друкованих видань ЦДАМЛМ України представлені прижиттєві видання творів Ірини Жиленко за 1960—1990 — ті роки; є збірка віршів, за яку вона була удостоєна Шевченківської премії — «Вечірка у старій винарні» (1994) з дарчим написом «першому вчителю поезії» Дмитру Григоровичу Білоусу. Певний інтерес для вивчення етапів життя і творчості Ірини Жиленко становлять статті про поетесу, інтерв’ю у журналах «Київ», «Україна», газеті «Літературна Україна», фрагменти спогадів «Homo feriens», які вперше надруковано у часописі «Сучасність» наприкінці 1997 року.
Творча спадщина поетеси зберігається також у рукописних фондах Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, фондах Музею шістдесятників.
Сьогодні твори Ірини Жиленко дарують натхнення і радість читачам, дорогоцінний життєвий досвід творчого світосприйняття. Спадщина Ірини Володимирівни Жиленко, однієї із знакових поетес другої половини ХХ століття ще чекає на повніше висвітлення дослідниками і увагу пошановувачів української літератури.
Документи з архівних зібрань Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України доповнюють творчий образ поетеси з грона митців доби українського відродження 1960-х років. Вважаємо, що огляд архівних матеріалів поетеси з фондів ЦДАМЛМ України сприятиме новому прочитанню її творів, системному переосмисленню доробку Ірини Жиленко в українській літератури другої половини ХХ століття.