Християнський меридіан повісті Степана Процюка «Там, де поплутані кольори»
Юлія Прокопів
Однією з основних рис індивідуального стилю Степана Процюка як прозаїка є сильна християнська домінанта. Деколи зовсім виразна, деколи прихована, а деколи невпізнана, може, й самим автором, вона все ж незмінне присутня в кожному його творі. Валентин Терлецький про книжку «Шибениця для ніжності» писав: «Шість окремих творів, що незримо зв’язані спільною пуповиною: роздумами, «з якого скла робити вікно у своєму серці, аби туди заглянув Ісус Христос?» А Людмила Дякунова зауважує: «Через усі твори книги, через внутрішній світ багатьох героїв [...] наскрізно проходить течія, яку умовно назвемо Гольфстрімом духовності».
Не можна не помітити, що релігійність С. Процюка базується більше на інтуїції, ніж на знаннях чи досвіді. Тому часто настрої його героїв не узгоджуються з християнськими нормами, а самі герої мучаться, не знаходячи відповідей на питання, які давно вирішені церквою. Отже, говорячи про велику вагу християнського елементу в Процюковій прозі, не слід усе ж переоцінювати його. Тут зроблено спробу простежити релігійний меридіан повісті «Там, де поплутані кольори» в усіх його збігах із християнським вченням і відхиленнях від нього.
«Які б потуги автор не робив, аби не ототожнювати його героїв із ним особисто, в повістях рельєфно намацується один і той самий типаж, з одними й тими самими запитаннями, одними й тими самими рефлексіями, що дає підстави ідентифікувати авторське «я» з отим типажем, мандруючим від повісті до повісті», — пише Андрій Малащук. Центральний персонаж повісті «Там, де поплутані кольори» — непродажний журналіст X. і є одним із втілень цього типажу — ідеаліста, що йому надто болять недоліки світу, який не може й не хоче пристосуватися до оточуючої дійсності, бо гостро відчуває: людина створена не для такого життя. «Порожнеча, спричинена невідповідністю ідеалу та життя, випомповувала журналісту X. серце». А прагнення досконалості — одна з провідних ідей християнства. Ісус Христос каже: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 6.48). Жадання досконалості дорівнює спразі за Богом, який і є єдиною справжньою Досконалістю. Інша річ, що людина не завжди це усвідомлює.
X. не може позбутися «комплексу парії», будучи небайдужим у суспільстві байдужих. У християнстві також маємо протиставлення Ісусових учнів і світу, який вважається царством сатани: «Були б ви від світу, то світ би своє любив. А що ви не від світу, бо Я вибрав вас від світу, ось тому й ненавидить вас світ» (Ів. 15.19). Але для християн такий стан речей, на відміну від X., не є трагедією, бо Ісус прорік також: «У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ» (Ів. 16.33). А журналіст X. не має Божої підтримки, тому глибоко нещасливий, відчуваючи себе чужорідним органом, що не може прижитися в даному суспільному організмі. Герой починає сумніватися, чи не робить помилки, виступаючи проти світу: не знає-бо, що конфлікт зі світом є цілком нормальним для того, хто прагне досконалості, і що цей конфлікт свідчить тільки про те, що обрано правильний шлях.
«Триває ловитва найкращих... Шлях найкращого до гільйотини», — пише С. Процюк, маючи на думці суспільну несправедливість, але водночас також і відчуваючи дію якогось незрозумілого закону життя, що дає такі наслідки. В християнстві ж існує досить шокуюча для сучасної людини ідея, яка пояснює це: «Скорби, муки, страдания єсть «высокий дар Божий», «благодать Божия», й «невозможно, — говорит св. Исаак Сирин, — чтобы Бог возжелавшему пробывать с Ним оказал благодеяние как иначе, а не послав на него искушения за истину». Згадаймо, наприклад, Йова: адже саме через те, що він був «найкращим», і спіткали його найгірші лиха. Однак кінець кінцем він не залишився без своєї нагороди. Звичайно, щоб страждання приносило користь, а не шкоду, треба правильно його сприймати.
Користуючись необізнаністю X. з Євангелієм, диявол нашіптує йому: «Нікому не потрібна Твоя поранена правда, X». Християнин же має тверду впевненість, що «його правда» потрібна Богові і йому самому, а як до неї ставляться люди — другорядна справа. X. орієнтується в своєму житті не на Бога, а на людей, тому йому надто важко бути не сприйнятим оточенням.
Диявол залякує X. наслідками його позиції: «Живи, як всі, X., бо правдолюбці колись закінчували пошуки на шибениці або на вогнищі, а зараз — у психіатричках або конаючи від голоду». X. не знає, що протиставити цьому. Він має тільки інтуїцію, яка підказує, що всупереч усьому слід слухатися власної совісті. А ті, що вирішують іти за Христом, від самого початку знають, чого їм чекати, бо Ісус попереджує: «Слуга не більший від пана свого. Переслідували Мене — переслідуватимуть і вас» (Ів. 15.20). І це зовсім не є для них аргументом, щоб перестати шукати істину й бути, як всі, бо написано також: «Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть, як безчесне, ваше ім’я Сина Чоловічого ради. Радійте того дня і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі» (Лк. 6.22-23). Звичайно, це звучить парадоксально. Релігійний філософ Олександр Мень з цього приводу зауважує: «Не человеческой, а божественной вестью вошло Евангелие в поток исторического бытия. Оно покорило многих, а для иных так и осталось соблазном или безумием. Некоторые, приняв его, потом отступились. Но идти миру было, в сущности, уже некуда».
Мабуть, нема нічого важчого, безглуздішого й трагічнішого, ніж іти дорогою християнства без Христа. Це означає взяти на себе тільки тягар, відкинувши всі переваги. Але саме це й робить герой С. Процюка, тому й не може дати раду усяляким ворожим закидам.
«Адже кожне правдолюбче тіло, X., також хоче жерти і виділяти продукти відходу, хоче схрещуватися і розмножуватися, чи не так, X.?». Ісус на це відповідає: «Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? Про все те побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6.31-33). Щоб прийняти ці слова серцем, треба мати велику довіру до Бога й переконаність, що Господь не дасть пропасти тому, хто чинить Його волю, тобто є «правдолюбчим». Журналістові ще далеко до такої віри, тому через труднощі він зрікається власних принципів, справедливості Царства Божого задля того, що має докластися. Брак віри позбавляє його можливості дозволити собі таку розкіш — не йти на компроміси із совістю. Не вміючи отримати Божої допомоги, X. змушений потоптати власну гідність задля людської допомоги, хоч і почуває себе при цьому «єгипетським рабом, обкиданим із голови до п’ят калом і брудом». Герой, що ненавидить компроміси, мусить іти на них, щоб вижити. При цьому він нищить свою душу, поступово стираючи межу між власними переконаннями й навколишньою несправедливістю. Бо не бачить іншого виходу. Бо в нього діти голодні. А християни вміють сказати: «Краще смерть, ніж гріх!». І стояти до кінця. Вони це роблять не своєю силою, а Божою, бо людських сил на таке замало. Людина не може вистояти в життєвій боротьбі сама. Якщо це було б інакше, Христос не приходив би на землю померти за нас. X. же розраховує лише на себе, тому й не вберігає себе.
Герой мордується безліччю морально-релігійних питань, що на них, як йому здається, не існує відповіді. Він намагається відшукати цю відповідь у досвіді інших шукачів істини. X. не почуває себе частиною церкви як спільноти, в якій за всіх часів були люди, що прагнули досконалості, шукали її і... знаходили. Більше того, залишили вказівки, як це зробити, для всіх бажаючих. Але X. й на думку не спадає почитати твори святих або навіть Біблію, де є відповіді на всі його питання. І це — вина атеїстичних часів, на які припало формування особистості X. Отже, на дорозі християнства, тобто високої моралі, X. позбавлений не тільки допомоги Бога, а й людей, бо відмовляється від знайомства з їхнім багатовіковим досвідом. У християн не даремно існує церква — не тільки як місце молитви, але найперше як спільнота людей з однаковими поглядами, що знають і підтримують одне одного. А X. не має друзів-однодумців, від яких в скрутну хвилину міг би отримати духовну й матеріальну поміч. Він намагається вистояти сам-один, і звичайно, це йому не вдається.
Духовні муки X. нагадують йому стан приреченого на жахливу смерть. «Плита опускається повільно, безжально і невідворотно. Здається, зараз щось повинно статися, плита зупиниться, і замурованого у власному автомобілі буде звільнено. Але нічого не стається, нелюдський крик, ріка крові. Все закінчено». X. відчуває: неможливо, щоб людина не мала виходу із пастки й не могла задовольнити те шалене прагнення ідеалу, яке аж зводить її з розуму. Але досвід життя переконує героя, що виходу таки немає. Ось уже й кров почала текти... А християни добре знають, що вихід є і що він — у Бозі. Якщо X. прийде до Бога, його небайдужість і жага Справжнього дадуть йому немалий шанс стати святим, якщо ж не прийде — немалий шанс стати божевільним. Герой уже перебуває на межі психічної урази, відчуває роздвоєння особистості: одна частина живе на землі, а друга — десь серед зірок. Бо X. не може змиритися з тим, що це недосконале земне життя — все, що призначено людині — він потребує чогось більшого. А релігія саме і вчить, як поєднати в собі ці речі.
У X. ще надто багато сумнівів. Він навіть не переконаний до кінця, що щастя людини не в задоволенні елементарних природних потреб: «Рецепти людського вдоволення, навіть щастя, прості, як набір відмичок квартирного злодія». Хоча, здавалось би, навіть власний досвід моральних мук мав би запевнити його в тому, що далеко не так. X. відчуває істину тільки інтуїтивно, а на рівні розуму вже не має що їм протиставити. Християни ж, маючи приклад безлічі монахів, подвижників, пустельників, стовпників, які зрікалися всіх земних утіх задля чогось Невидимого, нітрохи не турбуються, що все це може виявитися нікому не потрібною ілюзією. Бо знають наслідки цього зречення.
Християнина не мучить питання: «Чи обов’язкове кінцетунельне світло?». Бо віра в Христа дорівнює вірі в це світло, причому навіть не кінцетунельне, а негайне. Ісус сказав: «Я — світло світу. Хто йде за Мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя» (Ів. 8.12).
X. пасивний у цьому світі, як й інші Процюкові персонажі. Андрій Малащук пише: «Герої повістей Процюка майже не діють; їхня доля подібна на долю великих рік — вони підмивають свої береги». Це тому, що вони не мають своєї чіткої позиції в житті. X. бачить, що навколо все не так, але не дуже добре розуміє, як би воно мало бути, а тим більше, що йому робити, щоб так було. Тому він пливе за течією, роблячи те, що всі, хоча й відчуває при цьому душевний дискомфорт і запитує себе розгублено: «Чому я тут? Чого не йду додому? Що забув серед цих рожевощоких, майже однакових зовні, дядьків і тіток?». Людмила Дякунова зауважує, що С. Процюк змальовує «пересічне життя непересічних істот». І ця приреченість на пересічність є для них, звісно ж, немалою мукою.
Сила X. в тому, що він ідеально відчуває і діагностує. За словами А. Малащука, в його творах «з нещадною відвертістю поставлено їй, епосі, діагноз».
Герой Процюка спостеріг, що в очах людей «погасла жага життя». Чому так сталося, він не знає, як і слів Ісуса Христа: «Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали» (Ів. 10.10). Та до Мене прийти ви не хочете, щоб мати життя» (Ів. 5.40). Життя є неповним без Христа, і люди відчувають, що їм чогось найважливішого бракує, але, на жаль, часто неправильно визначають, чого саме. Думають, що матеріальних достатків, а насправді — Бога. Не дивно, що вони втрачають бажання жити життям, в якому нема «високої повноцінності».
X. жахається деградації сучасної людини. Письменник описує це, використовуючи ще один зі своїх улюблених прийомів: зображення відбитку духовних проблем на речах матеріального світу: «У повітрі носився жах золігофренілості. Здавалося, що відсутність ідеалів осідлала дерева і сквери. Навіть птахи вмерзали у дзеркала, навіть вода тягнула смородом переродження». Герой помічає тільки зло світу, воно здається йому всезагальним. А Олександр Мень зауважує: «Подобно тому, как миротворение являлось противоборством Логоса и Хаоса, история с самого начала стала ареной столкновения добра и зла в человеке; оба они имеют тенденцию к возрастанию. С каждой зпохой антагонизм между ними становится все более напряженным». Тобто поряд зі злочинцями завжди існують святі. В часи, коли одні падають все глибше, інші підносяться все вище. Навіть тоталітарна система породжує не тільки катів, що втрачають людську подобу, а й мучеників, що стають святими.
«X. відчував, що ця вселенська важкість несправжності нищить і ломить найсвітліше, прищеплює божевілля», він бачить руйнівний вплив зла світу на особистість, але не вміє йому протистояти. В християнстві вважається, що тільки Бог може дати силу для цього: «Без Мене ж ви нічого чинити не можете» (Ів. 15.5).
У своєму нарисі «Підручник української психіатрії» X. намагається привернути увагу людей до власної хвороби, пробудити в них бажання шукати зцілення, показавши, наскільки небезпечним є їхній стан. Хоча не знає, які ж їм запропонувати ліки... Прикметне, що, говорячи про любов, цю основну категорію християнства, С. Процюк часто зображає її у слабкій позиції, в якомусь виродженні, вже, по суті, не любов'ю, а пародією на любов. Ось, наприклад, з його «Підручника...»: «Іноді кафкіанським зойком лунають п’яні телефонні дзвінки у квартирах знайомих о другій ночі із абсурдними запевненнями у непотрібній любові». Занепад любові письменник бачить головною ознакою духовної кризи суспільства. Але як вийти з цієї кризи? Бог видається герою лише одним із варіантів виходу, причому X. далеко не впевнений, що всі ці варіанти не заводять у глухий кут: «Що ж робити? Ставити історично-щирі чи надривно-фарисейські чернишевські запитання? Патетично відшукувати вузьку непомітну дорогу до храму? Регенерувати власне етичне Ельдорадо? Поринути у солодку наркотичну прірву східної філософії?
Нуднуватий каталог прісно-піднесених запитань у будь-якому виконанні, м’яко кажучи, мало вирішує».
По всіх сумнівах X. усе ж звертається до Бога, прохаючи Його допомоги при виборі життєвих орієнтирів. І хоча це звернення звучить досить-таки риторично, за своєю суттю воно є молитвою про Божу мудрість: «Як жити далі? Що любити, що ненавидіти, о великий Боже етики і естетики, плебеїв і патриціїв, премудрих і простих?».
Степан Процюк відчуває людську слабкість. «Я така ж слабка, схильна до сумнівів Homo sapiens, як і ти...». І це вже є передумовою для прийняття релігії. Бо поки людина вважає себе сильною й непогрішимою, їй непотрібен Бог. Тільки коли вона стикається зі своєю обмеженістю, починає розуміти — їй не обійтися без підтримки Когось Вищого.
Але X. ще не вміє за допомогою молитви отримати душевний спокій, тому його мука триває: «Він ненавидів себе за той вальтонутий романтизм, який не міг викинути, випалити, втопити у власному єстві». Герой не розуміє, що за порив не дає йому жити. Це дивне прагнення так суперечить логіці навколишнього світу, стільки зайвих клопотів завдає своєму господареві, що він уже радий був би його позбутися, хоча десь підсвідомо й відчуває, що це — найкраще, що в ньому є. Автор називає роздуми героя «мазохістичним самотортуруванням», «параболою неврівноваженості», а християни одразу діагностують у цьому пориві Божий поклик.
І те, що він у X. такий сильний, — великий дар, хоча герой, на жаль, обертає його проти себе самого. Герой орієнтується на уявлення про життя зіпсутої епохи, оцінює речі логікою матеріального, а не духовного світу: «Чого ж так мордує і болить дурне і старомодне серце?». Апостол Павло пише, що людина, яка служить тільки своєму тілу, а не Богові, духовні речі матиме за дурницю, однак це зовсім не значить, що так є насправді: «Тілесна людина не приймає того, що від Духа Божого походить; це глупота для неї, і не може вона його зрозуміти, воно бо Духом оцінюється» (Кор. 2.14). Розум X. є розумом тілесної людини, а серце — серцем духовної. Хоча іноді й розумом він помічає невідповідність критеріїв, що панують у суспільстві: «Тут нормальні вважаються білими воронами, придурками...». Герой відчуває, що його мука спричинена власною «душевною незіпсутістю» в зіпсутому світі, йому здається, «що ці тортури можуть зникнути лише за однієї з двох умов: коли зіпсується він або виправиться світ. Та існує і третій вихід, Ісус сказав: «Царство Моє не від світу цього» (Ів. 18.36). І християни вміють жити в цьому Царстві, навіть перебуваючи в найгіршому суспільстві.
Герой Степана Процюка відчуває одну дуже важливу християнську істину: в навколишньому злі винні всі, ніхто не є чистим: «Ми безплідні мрійники, ми просякнуті трійлом ненависті», — розмірковує герой, вживаючи займенник «ми», а не «ви». У Біблії також знаходимо: «Нема праведного ані одного... Всі згрішили і позбавлені Божої слави» (Рим. 3.10, 23). Коли людина визнає, що всі грішні, починає розуміти, що грішна й вона сама і найперше слід виправити зло, яке залежить від неї. X. незіпсутий не тому, що в ньому немає зла, а тому, що не розучився ще його бачити й страждати через це.
X. дивується парадоксу, що ми «наповнюємо (своє жіття. — Ю.П.) фальшем, а чекаємо на благородство [...] Наповнюємо компромісами, а прагнемо справжності». Герой помічає злі задатки людської душі, і це доводить його до розпачу. У християнстві постулати про те, що в кожній людині від народження закладено й добро, і зло, вважається вихідними даними, простором для духовного зросту. Життя й дається нам для того, щоб знищити в собі зло і розвинути добро.
X. має таку підозру, що починати виправляти світ треба з власної душі: «А ти, розумнику, що виголошуєш патетичні абстракції, подав гроша жебрачці, нагодував голодного, заспокоїв стражденного?». Але в його свідомості сперечаються два голоси: один звинувачує себе, а другий — інших. І герой не завжди може розібратись, який голос належить Богові, а який — дияволу. Християнство ж вчить, що досконалості досягне лише той, хто звинувачуватиме в усьому насамперед себе самого, а героєві здається, що це диявол мучить його звинуваченнями.
Журналіст відчуває істинність християнської заповіді «не судіть» (хоча й не завжди її виконує): «Але звідки ти знаєш, тонкогубий естете, хто сірий, а хто найкращий? Це гординя від розпачу мучить тебе...».
Герой бачить свої вади: гордицю, фальш, егоїзм, малодушність, бездіяльність. А в християнстві вміння бачити свої гріхи цінується понад дар творити чудеса — як перша сходинка досконалості. Бо якщо ти вже бачиш власні гріхи, то в тебе виникає бажання їх позбутися. Саме це й стається з X. Роздуми про власну нікчемність спонукають його сказати собі: «Іди і зроби, іди і зрозумій, іди і полюби!».
Героєві справді потрібно вчитися любити — це видно вже з того, що він гостро реагує на власну самотність: «Людина не може зрозуміти до останку трагізму відчуження, коктейлю непоправної одинокості, яку нічим не прикрасити». А навіть світські автори пишуть: той, хто любить, не знає самотності: «...Я думаю про те, що я страшенно самотній. Самотній же тому, що нікого не люблю. Найпевніша ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять. І коли я слухаю людей, що жаліються на самотність і запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бідолахо, тобі для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманці одночасно порожнеча і цілі скарби».
Крім непродажного журналіста X. в повісті діють продажний журналіст У. і пересічний журналіст Z. Такі імена є досить цікавим способом типізації: «Те, що автор називає своїх героїв X, У, Z, видається невипадковим, адже всі вони являють собою наочне втілення парадигми мислення цілого покоління української інтелігенції».
У гонитві за високим становищем і матеріальним добробутом У. переступає через свою совість, «викинув із голови усі слов’янські запитання ще двадцятирічним», прийняв «нову мораль нової людини» й почав поклонятися «Цареві Долару». Він добився земного благополуччя, заплативши за нього своєю душею.
В образі У. відтворено моральну деградацію людини, що поклала матеріальне вище за духовне. Однак ще жахливішим видається йому варіант Z., який сам називає себе пересічним і байдужим. І в цьому письменник солідарний з християнством, яке вважає ледь теплого куди гіршим за холодного. Недаремно критики пишуть про творчість С. Процюка: «Байдужим або таким, хто ступив, хай на крок, на територію байдужості — його прозу читати не слід». Письменник відчуває, як ця страшна сила нищить людські серця, і його повісті великою мірою є саме протестом проти байдужості.
В останньому за номером розділі повісті непродажний журналіст X. знаходить гармонію. І таки в християнстві: «Іноді зумів відчувати такий великий наплив любові, ніжності, всепрощення, що був готовий в таку мить на альтруїстичну жертву. Вчився любити своїх недругів [...] Вчився любити свою горопашну сирітську Вітчизну...». Адже християнство і є наукою любові: «І от один із них, законоучитель, спитав Його, спокушаючи: «Учителю, котра найбільша заповідь у законі?». Він же сказав до нього: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються» (Мт. 22.35-40). А Бог це саме той Ідеал, якого X. справді прагне всім серцем, усією душею і думкою. Героєві залишилося тільки пізнати цей Ідеал як Христа... «Всевишній завжди поруч, Він готовий допомогти, треба лишень вчасно розчахнути свою душу і впустити у неї світло любові...» А Андрій Малащук додає: «Істиною залишається любов. І Степан Процюк без прищаво-підліткової сором’язливості про неї пише».
Однак X. «бачив, що лише ступив на дорогу до справжнього катарсису та незамуленого дієвого християнства». Бо християнство передбачає постійну працю над собою, в якій ніколи не можна сказати: «Я досягнув!», бо завжди є можливість піднятися вище. Степан Процюк відчуває це, пишучи: «вчився любити», «вчуся вірити», — все в недоконаній формі.
Отже, головного героя повісті «Там, де поплутані кольори» (як, мабуть, і самого автора) можна назвати інтуїтивним християнином, якому дано дуже глибинне відчуття істини, «багатий душевний матеріал». Однак для реального християнства цього замало, воно вимагає праці, праці і ще раз праці. X. став на цю стежку, але... чомусь залишається сумнів у тому, що його вистачить надовго. Бо надто вже ненадійна база цієї релігійності — почуття, які сьогодні є, а завтра нема. Складається враження, що геніальний у відчуттях, але бездіяльний у житті X. приречений на вічну муку (правда, з періодичними проясненнями) десь на периферії християнства. Чи, може, йому все-таки пощастить подолати інертність своєї натури? Про це слід спитати у Степана Процюка...
Л-ра: Слово і час. – 2002. – № 5. – С. 62-68.
Твори
Критика
