Степан Процюк. Залюблені в сонце. Друга історія Марійки і Костика
(Уривок)
Напевне, так неможна робити, — сказали б їхні батьки, — але вчора Марійка із Костем знову поцілувалися. Після затяжної сварки. Але чому не можна? Хіба вони зробили щось погане? Хіба не цілувалися юні мама і тато кожного з них? А може, й не лише між собою? Хіба юні поцілунки додають зла космічному безмежжю? А може, навпаки: поцілунки закоханих хоч трішки відігрівають усю оту безпристрасну порожнечу із зірками та місяцем?
…Ось вони вперше відчули подих: Марійка — Костиків, а Костик — Марійчин. Світило сонце — і було таке враження, що на небі зринула — хоча й не було дощу! — веселка. А може, і не веселка, а ледь помітна усмішка Бога, що таким способом подав їм натяк? Смертна людина не може зробити Творця щасливим, але коли ми любимо — дівчину чи хлопця, зорі або трави, друзів чи країну, — то іноді на небі зринає бездощова веселка. Він посилає із неба знаки. Це не конче мироносний голуб або інша птаха-провісниця. Це може бути навіть ледь помітний контур Його усмішки. Особливо тоді, коли Бог прибирає подобизну людини…
Дивно, але старомихайлівський парк відігравав химерну роль в історії їхньої любові. Іноді слова «химерне» і «важливе» є синонімами… Марійка і Костик уперше зустрілись якраз біля парку — тоді середньоосіннього красеня, одягненого в лицарську багряницю із найрозмаїтішими відтінками жовтого. Вони довго блукали і їли морозиво. Відтоді проминув рік.
А вчора теж була осінь. Тільки Костик уже ходив до 9-А, а Марійка до 8-Б. І осінь була ранньою, ще майже літньою. Так склалося, що вони не бачилися більше двох місяців, але про це пізніше.
Вчора у Костика так калатало серце, що цією енергією можна було би крутити невеличкі вітряки. Він ішов до парку. В очах темніло і троїлося.
…А якщо Марія прийде під руку з тим, через кого вони посварилися, і вони стануть навпроти? Марія так гляне на Костя, що він не зможе навіть повести бровою — і так зарегоче, що його спиною поповзуть кілька-сантиметрові мурахи. А потім скаже, із таким притиском і твердістю, мовляв, бачиш мого кавалера, тепер переконався? Йди, і щоб я тебе більше біля себе ніколи не помічала! А її миршавий кавалер буде, лепечучи, повторювати: «Так-так, щоб не помічала, щоб не помічала». Лише руки миршавого будуть тремтіти, вистукуючи якісь неприродні такти. Нарешті Кость скаже: «Марійко! Може, тобі пороблено?» Адже є погані знахарі… А вона зарегоче в унісон зі своїм миршавим — і від їхнього подвійного і недоброго сміху в Кості потемніє в очах. І він відчує, як відлітає кудись угору, подалі від цього парку, який він так любив, і від цієї Старомихайлівки, що була йому такою рідною…
Але біля парку не було нікого, крім дорогої фігурки його дівчини. Костеві видалося, що в цей майже передвечірній час у Старомихайлівці вже взагалі немає нікого, крім них і їхнього вірного товариша — парку…
* * *
Уже минуло кілька місяців, відколи вони посварилися. Сталося це напрочуд несподівано. Якби Костеві хтось шепнув переди тим на вухо про їхню сварку, хлопець лише реготнув би.
Отже, після уроку він мав із хлопцями провести швиденьке футбольне тренування. Експромт. Гру-блискавку, яка потрібна для підтримки форми. І взагалі! Яке кому діло до його стосунків із футболом? Адже географію та інші предмети — географію найперше! — Кость намагається вчити якщо не на «12», то принаймні на «10». І він життєствердним підстрибом вибіг на шкільне подвір'я.
Але… що таке? Раптом він бачить, як Марія щебече з якимось десятикласником (його Кость знав лише навіч), а той… а той обнімає її за талію і щось шепче на вухо!
…якби зараз, серед погожого квітневого дня, раптом:
1) шкільну будівлю атакували громи і блискавки;
2) проводили уроки щурі, а слухали їх миші;
3) Марс став би Землею, а шкільний кролик — тигром;
4) брати Суркіси вислали би директору школи телеграму, мовляв, відпускай, чоловіче, Костю в «Динамо», -
Костянтин Онишкевич здивувався би менше, ніж зараз…
Зрештою, цей стан важко назвати здивуванням. Це був реактивний розпач. Межовий біль. Перший відчай юного серця.
…приблизно так міг почуватися князь Ярослав Осьмомисл, коли бояри спалили його кохану Настю Нагрівну на вогнищі, щоб не допустити олюднення любов'ю їхнього богопомазаника чи ідола; таке міг би відчувати богослов Абеляр, скалічений і назавжди розлучений із своєю Елоїзою; так могла страждати Мотря, коли зрозуміла, що ніколи не зможе жити зі своїм коханим — гетьманом Мазепою…
— Марійко!
Дівчина оглянулася і зблідла. Вони раніше ніколи не розмовляли про ревнощі, може, навіть достеменно не знали, що означає це слово, таке отруйно-пристрасне у світі дорослих чоловіків і жінок.
— Костику! Я… я хотіла тобі сказати, що…
Але він уже не слухав, чимдуш біжучи кудись у невідомому керунку. До його вух доносилося, чимраз розпачливіше і болючіше:
— Костику! Костику! Кости… Ко…
Марійка спочатку бігла за Костем, а потім… повільніше… понуріше… і врешті стала, мов закам'яніла.
Так само світило сонце і росли дерева. Усе було так само, крім стану двох надто вже небайдужих сердець…
* * *
…Костеві снилося, що він опинився у лісі, причім ріденькому і невиразному. Біля нього Марійка, але він не може її торкнутися. Щойно наблизиться — а вона віддалилися. Марієчко, дорога, невже у тебе ефірні руки, а личко твоє зіткане з галюциногенного туману? Нарешті він бачить під деревом ще одну Марійку. Ох! Та їх тут майже п'ятеро, — бо в однієї визирає з мурашника лише голова! Хлопець кидається по черзі до кожної. Але одна кудись його затягує, - може, у моторошні поліські трясовини, друга злітає кудись убік, третя — тоне в мурашнику. Від четвертої залишається лише одяг, а ще одна клонована марійка вже всілася — он там, високо! — на тремтливій зірці, яку вони найбільше любили… До п'яти марійок неможливо дотягнутися, а де ж Марійка, де?
Замість відповіді хлопець розкрив очі. Була глуха північ, ще треті півні не співали…
…Вона у просторому чорному саркофазі. Там немає Костика. Навіть мами і тата нема. «Тут не може бути поплічників,[1] — хтось зловісно шепче їй на вухо. — Ти ніколи звідси не… світла-сонця не… свого Костика не…»
На цьому слові Марійка скрикує і — наче Мавка, що визволяється із крижаних обіймів Того, Що В Скалі Сидить, — розсуває своїми тендітними руками холодну кришку саркофагу.
На неї веселим і швидким потоком починає литися світло, з якого поволі проступають — наче втопленик-лицар виходить, живий і нетлінний, на берег океану — знайомі найдорожчі обриси…
* * *
Недавно Кость повернувся з Києва. Правда, їздив не сам, а з батьком. Нудьгував за Марійкою, але хіба ж він міг узяти її з собою?! Та й їхали вони всього на два дні. У п'ятницю вночі туди, у неділю вдень — назад. Ночували у татового родича, який був не надто радий відвідинам, постійно скаржачись на відсутність коштів. «Але ж — справедливо думав Кость — є гарне прислів'я: «Якщо мед, то ще й ложкою». Ми привезли йому та його сім'ї майже дві торби гостинців, а наш далекий родич і землячок замість вдячності весь вечір нив і підвивав, що у Києві, мовляв, така дорожнеча, так важко жити простій людині, так складно утримувати сім'ю, люди забагато їдять. Кость зловив себе на тім, що йому не жаль дядька Григорія:
скаржиться, але ні разу не подякував за подільські гостинці, які його родина і він може їсти тиждень;
скаржиться, ставлячи гостей у незручне становище якихось жебраків чи прохачів;
скаржиться, але щадить себе, лінтюха, працюючи надто помірно…
Ось він, ще один секрет бідності звичайної української людини, помимо її справедливих докорів, адресованих можновладцям різних рівнів. «Дорослий, до речі, приблизно стокілограмовий дядько (хоч я його й не важив, прикинув на око) просидів п'ять годин на кухні. Але він майже не згадував ні живих, ні померлих старо- михайлівських родичів, не згадував ні про свої колишні симпатії, ні однокласників, — не по роках, як дорослий, думав Кость. — Натомість цей так званий столичний житель п'ять годин проквилив у порожнечу (ми йому лише ввічливо кивали) замість того, щоб придумувати якісь способи підробітку, сміятися, згадувати юність, спільну з татовою. Мій батько набагато ліпший від цього невдячного, обкуреного дешевими цигарками плакальника».
Київ по-своєму вразив також. Костик був тут удруге. Але перший раз — кілька років тому — він найбільше затямив химерне відчуття власної мурашиності посеред цих велетенських вулиць і площ, під цим старокняжим небом, що пам'ятало хрещення киян і діяння керманичів та вчених.
І ця романтика столиці залишилася у хлопцевому серці.
Цього разу все було так само. Але водночас інакше. Хлопця неприємно вразило, — наче він раніше про це не знав або не хотів допускати до своєї свідомості, - як часто на вулицях звучить нерідна йому російська. Кажуть, що це навіть не російська, а лише її особливий київський діалект.
…Кость раптом згадав про посвяти пластового прапора. Йому розповідав знайомий ровесник-галичанин про патріотичні літургії, винесення прапора та інших символів куреня, зокрема булави і щита, зродились ми великої години. Урочиста передача цих священних клейнодів почесними гостями… Хлопці у білих рукавичках тримають прапора… Як і в усіх військових формуваннях, його втрата означає розпуск військової одиниці, не треба нам ні слави, ні заплати. Краще втратити голову, ніж прапор! Принаймні так вважали військовики — лицарі, світлі українські самураї, заплатою нам розкіш боротьби. Ця літургія, за словами галицького хлопця, викликає урочисте зворушення, хочеться щось робити для Вітчизни, згадувати й оплакувати смерть українських майже ровесників під Крутами, а вони теж були молодими, — Боже, якими юними і нецілованими вони відійшли! — як ви помирали, вам дзвони не грали, ніхто не заплакав над вами, хочеться жити і працювати для Своєї, єдиної у світі, України…
* * *
Після того вчитися ставало дедалі важче, а то й неможливо. Про що би Кость не думав, перед очима стояла картина залицянь десятикласника. Вчора Марійка розшукала його:
— Костику!
Він запитально підвів голову, не зронивши ні слова.
— Чого ти ображаєшся на мене?
Та ж мовчанка замість відповіді.
— Хіба ти не розумієш, що між мною і ним нічого не було?
Костик мовчав далі. О, він міг би спитати, чому ж тоді вона дозволяла обнімати себе за талію, чому так заливчасто і щасливо сміялася, невже її вдавалося майже рік жити подвійним життям: сьогодні — Костик, завтра — той, у четвер — той, у п'ятницю — Кость.
Але щось зціплювало йому уста, важче і сильніше від нього.
— Чому ти постійно мовчиш, Костю?! — нарешті Марійка зірвалася майже на крик. — Це ж був Вадим, мій двоюрідний брат!
Кость хотів розтулити рота — але що казати у такому випадку: вибач, я погарячкував? Надивився серіалів із милом? Не надто впевнений у собі, тому і приревнував? Не знаю, що на мене найшло? — але Марійка, витираючи сльози, вже побігла.
Він залишився на шкільному подвір'ї сам-самісінький, якщо не враховувати галасливої дитячої зграї чи третьокласників, чи другокласників, які грали у принца і принцесу. Краєчком ока хлопець зауважив, що «принц»-другоклашка стоїть всередині кола, спітнілий та розгублений, і ніяк не може вибрати свою «принцесу».
* * *
Почалися літні канікули — якнайкращий час для Костя, але не зараз. Не цього року. Цього року все було не так. Кость сердився, — мовляв, що це значить, коли звичайна дівчина може розладнати його плани і спосіб життя? Звідки ця несподівана ганчір'яність? Подумаєш, посварилися. Багато хто з ким свариться — і хіба життя на цьому зупиняється? На земній кулі мільярди людей. Мільярди сварок і примирень. Багато щастя і немало горя, адже космічні терези мусять утримувати хистку загальну рівновагу.
Треба серйозніше займатися футболом. Навіть мама поволі з цим змирилася. Бо після його травми й чути не хотіла про, як вона казала, футболоманію. Непогано йдуть справи і з джиу-джитсу. І взагалі, ви не подумайте, що Костик тільки те й робить, що страждає через відсутність Марійчиної спідниці! Іноді на нього взагалі находив такий настрій, що здавалося:
…ніколи й ніде не було ніякої Марійки. Була лише марійка. Але Марійок — одиниці, а марійок — безліч. Він помилився. Він має право так говорити, бо він Кость, а не костик. Треба спрямовувати свої сили на спорт і навчання, бо різні сопливі Ромео нічого не здатні добитися, крім щасливих хвилин, коли вони тримаються за спідницю своєї Джульєтти, а відтак тьоті Джулії…
Бо у Костика була ще одна пристрасть, поза Марійкою і спортом. Його цікавила психологія і все, пов'язане з людськими стосунками. За минулий рік тим паче його тягнуло читати все-все про емоції й почуття людей. Він читав запоями те, що міг знайти у старомихайлівській бібліотеці. Позаяк інтернету вдома не було, то, крім книг, доводилося користуватись єдиним у їхньому містечку інтернет-клубом.
…Хвала і слава тобі, інтернете, нете чи нетику! Щоб ти знав, що тебе особливо люблять там, де ти не надто доступний. Тобі байдужі почуття людської любові, бо могутність твою є позалюдською і стоїть за межами добра і зла, твоя інтернетівська совість і честь покинула рамки звичайної етики, твоя інтернетівська краса і сила поза конкуренцією із красою чи силою будь-якої людини. Але все одно ти, мабуть, знаєш, настільки щиро і палко до тебе прив'язані чимало людей. Багатьом із них ти є замінником матері чи коханої. Для інших — ти єдине джерело інформації, якому вони ще вірять, на відміну від брехливих газет, яких не хочуть читати, чи поверхового ТБ, яке дивляться вряди-годи. Ми, інтернетолюби, часто згадуємо про тебе навіть тоді, коли тебе немає поруч. Ми тужимо за тобою, за твоїм прохолодним світлом і твоїм розумом. Як нам іноді не вистачає тебе довгими самотніми вечорами чи сірими рутинними днями, наповненими малоцікавими обов'язками… Будь завжди з нами, розвивай і змінюй нас, рідний і могутній інтернете, нете чи нетику…
Проте нет-клубом багато не покористуєшся. То він не працює, хоч мав би бути відчиненим цілодобово, то у Костя нема грошей, то ще якась придибенція. Але все ж Костеві вдавалося скачати з нету такі праці з психо- ще й — логії, які він нізащо не міг би знайти окремою книгою. Якщо чесно, він розумів далеко не всі оті мудрацькі словечка на кшталт «рапорт» (виявляється, що це близькі, довірливі стосунки між людьми) чи «прострація» (потім допетрав, що це позірна байдужість, під якою ховається надто сильне переживання). Але щось таке сильне й могутніше від хлопцевих лінощів тягнуло його до перечитування. Навіть якщо багато й не розумів, та вловлював загальний настрій книги. Уже потім він навчиться розрізняти нездарних, байдужих чи талановитих авторів — але це ще трапиться нескоро…
Тоді, коли був поринений у світ книг чи спорту, про Неспокійку, тобто Марійку, думалося менше. Хоча, за великим рахунком, її образ ніколи не зникав із Костевої уяви.
* * *
Коли вони посварилися, Костик не знаходив собі місця: як тепер бути?
…здається, якби зараз випадково зустрів її, то кинувся би… або відсахнувся… втікав би від неї… біг би за нею…
Як прокидатися зранку і не думати про..?
Навколо таке саме небо і трави. Але що йому до них без Неї?
…вони вже, напевне, ніколи не зустрінуться, бо той, хто є Дириґентом чи Регентом людських кохань, вирішив викинути Марійку і Костика зі своєї примхливої партитури… Чим ми провинилися перед тобою, Верховний Магістре жертвопринесень на вівтар любові? Як наситити твого кровожерного рота, що найбільше полюбляє страждання закоханих?..
…чи поїду я збирачем кукурудзи в антарктиду, чи християнським місіонером в афганістан, чи ґладіатором- смертником до якої-небуть адис-абеби — їй же, напевне, буде по барабану навіть те, чи я живий, чи…
Чого мені так не пощастило?
…знайду собі іншу, а якщо вона йтиме вулицею, самотня і заплакана, навіть не кивну їй; удаватиму, що не знаю її, не бачив, не чув…
Чому мене не тягне до інших дівчат?
…розпочну своє життя з іншої сторінки, де уже не буде Марійки, ха-ха-ха…
Але чому мені так боляче?
…піду до знахарки, але так, щоб не знали батьки, вони й без того, здається, вже про все здогадуються — і попрошу її, щоб дала мені щось для забуття і веселощів…
А якщо тоді мене покличе Марійка? Буде плакати і прохати пробачення?
…а я реготатиму їй у вічі, вона зблідне і питатиме, чи мене звати Костем, — а я скажу їй, що колись був Костик, а зараз Костянтин; нехай і вона нап'ється ворожбитської беладони — і стане не Марійкою, а Марією…
А коли мене відпустять чари, бо Марійка буде молитися за мене?
…тоді я… тоді… я… шукатиму її і знайду, хоч би вона була за Полярним колом… адже ті зірочки, що ми мали з нею рахувати о десятій вечора, однакові, що в африці, що в америці…
Може, нас порятують ті зорі? Може, нас порятують? Може?
* * *
Коли вони посварилися, Марійка не знаходила собі місця: як відтепер жити?
…я кажу собі кожного ранку, як шаманське закляття або медитацію, мовляв, ти не любиш його, бо він тебе образив, не любиш ти його, його не любиш ти, — і здавалося, що допомагає, але…
Мені вже ніхто-ніхто не даруватиме квітів?
…але недавно я випадково побачила Костика (він не помітив мене), і серце закалатало так сильно, немовби ми ніколи не сварилися (він не помітив мене, але чомусь озирнувся). Та я не захотіла його гукати, хоча потім жаліла (він не помітив мене, але чомусь озирнувся — і якось так жалібно, як підбитий лелека, змахнув у повітрі лівою рукою)…
Напевне, ми вже ніколи не погуляємо разом у нашому парку?
…сьогодні читала про Мазепу і Мотрю, Ромео та Джульєтту, Антонія і Клеопатру, Абеляра та Елоїзу — великий список закоханих знаменитостей за довгі роки людської історії… — і плакала, як трирічна дівчинка…
А якщо Костик мене покличе, прохаючи пробачення?…нехай би він зробив так, Боже, нехай би йому прийшло це до голови… я давно вже просила би в нього пробачення, якби образила його… бо якщо ми любимо одне одного, читала я у якійсь книжці для дорослих, то кохання не знає, що таке приниження перед тим, кого любиш…
А може, він просто не любить мене?
…стану відомою спортсменкою, здобуду для України олімпійське золото у змаганнях зі стрибків у висоту, — потім заграють гімн, я плакатиму і буду думати: «Де ж ти, Костику? Чи бачиш мене зараз? Правда, як я високо залетіла, аж лячно?..
Але навіщо мені, любий, ті медалі, коли тебе немає поруч? Нащо холодна слава без любові? Блиск золота — без тепла твоїх рук, коханий? Де ти, Кос-ти-ку? Де ти? Де?..
А якщо мій — чи не-мій? — Костик вже має іншу?…якщо йому добре, то… але всі книжкові теореми летять до біса, коли це насправді так… взяла би і плюнула їй в лице… звідки в мене такі думки, що це зі мною… він не може мати іншої, заспокійся, Марійко, він — це ти, ти — це він, ви двоє — однорідні й рівноправні шматки великого речення… але це речення тимчасово і помилково, забрело у гості до всіляких словосполучень чи дієприкметникових зворотів…
Отже, все буде добре? Правда?
…якщо ти і Кость — ви ж не Ромео і Джульєтта з їхньою ворожнечею між родами! — будете поволі осягати нехитру, але дуже нелегку правду, що навіть на Сонці бувають плями. Просив Ісус в Гетсиманському саду: «Боже, хай обмине Мене чаша ця», — і це хіба якось принизило Його? Навпаки: прибрало нашарування ідолопоклоніння, хвилева слабкість зробила сильнішим, бо Він, виявляється, не камінь, а Боголюдина…
Отже, якщо ти — це Кость, а Кость — це ти, то ваша сварка є лише прикрим епізодом на великому шляху до великої мрії, який вам суджено пройти разом…
Але як це пояснити Костикові?
* * *
Також цього разу під час київських відвідин Костеві не вдалося уникнути неприємної пригоди. Цікаво, як би вчинила у цій ситуації Марійка? Але про все по порядку.
Була субота. Люди снували дообіднім містом, кожен у пошуку власного щастя (вигоди? любові? відпочинку?). Батько пішов залагоджувати доручену йому директором старомихайлівської фірми: «Таксі і К°» справу, що була власне найважливішою причиною їхнього приїзду до столиці. Гроші на готель батькові виділили теж, але він хотів зекономити, ночуючи у недолугого, з точки зору Костика, родича.
Навколо переважно лунав «южный» діалект російської. Українська проривалася іноді, наче репліки бідного родича на бенкеті для заможних. Хоча на українську ніхто не реагував агресивно чи особливо.
Кость зайшов до центрального універмагу. Все одно до зустрічі з батьком в обумовленому місці залишалося дві години. Він вештався поверхами, думаючи про те, що гроші наразі не дуже полюбляють його кишеню. Але основне — відсутність лінощів і чітка мета. Ось відділ із картузами. Мамо! Який класний вибір! Це тобі, Костю, не старомихайлівські магазини… Там ти почуваєшся кумом королю, а тут? Отож… Дуже класний цей темно-синій… і цей чорний… і той темно-сірий з оригінальним дашком… Як жаль, що поруч немає Марійки!
Він хоче щось перепитати — чи продавця, чи консультанта. Але чомусь комплексує. Костик то червоніє, то блідне, раптом наділяючи працівників центрального столичного універмагу якимись невластивими для них рисами. Вони здаються йому, хлопцеві з невеличкого райцентру, людьми якоїсь іншої, ліпшої раси, що мають інше життя і надприродні можливості.
…Це не молоді жінки, а казкові феї з прекрасними ликами, на яких відбиваються промені таємничого позагалактичного світла. Їхні очі — це очі єгипетського сфінкса, їхні руки пам'ятають особливості шкіри фараона Хаммурапі чи Рамзеса, а їхні ноги — це ноги тих жінок, що знаються на тонкощах скіфських степових забав…
Але, попри все нахлинуте обожнення — звідки? чому? — перепитувати доводиться:
— Вибачте… скажіть, будь ласка…
— ???
— Скажіть, будь ласка, чи… чи…
— Да, парень, я тєбя слушаю, — неначе прохромила Костя ця згірдлива репліка поміж бесідою однієї з «єгипетських жриць».
— А… а… скільки коштує цей картуз?
— Какой картуз? Ти цєн нє видішь, што лі?
Спантеличений Кость, несподівано навіть для себе, перейшов на російську:
— Ну, ета, сіняя шляпка… Сколько она стоіт?
— Какая ещьо шляпка, паря? Ти обкурілся малость, што лі? — знущалася з хлопця продавщиця (чи то пак консультант) своєю російською чи то з таращанським, чи то зі жмеринським акцентом.
Твори
Критика
