27-07-2018 Степан Процюк 383

Рукавичка, кинута в лице злу

Рукавичка, кинута в лице злу

Антонишин Світлана

Поет, прозаїк, есеїст, колишній учасник літгуртка «Нова дегенерація» і теперішній викладач літератури Прикарпатського університету. Коротше, — Степан Процюк. На моєму столі лежить «Шибениця для ніжності». Не хвилюйтеся, жодних перверсій. Просто це так ефектно називається нова книга Степана Процюка, що побачила світ у Тернополі у видавництві «Джура» року Божого 2001-го. Крім однойменної повісті, означеної як «сповідь сорокарічного», до книги увійшло ще п’ять текстів, написаних прозаїком протягом останнього десятиріччя. З огляду на це збірку можна вважати підсумковою, етапною (як там іще?), хоч важко сказати, наскільки вона знакова для самого автора. Три із шести повістей — «Репортаж із царства нелюбові», «Шибениця для ніжності» та «Love story» — були надруковані у часописі «Кур’єр Кривбасу» у 1998 — 2000 роках і відзначені преміями того ж таки часопису як кращі здобутки в царині прози. Плюс премія «Благовіст» за 2000 рік.

Отже, з «літературними колами» все зрозуміло. Є прихильники, і їх немало. Відомий своєю «Фіропою...» та іншими не менш цікавими речами Антон Морговський навіть ризикнув написати повість «у стилі» Степана Процюка (це якщо забути про набоківську «Лоліту»...). «Смерть у Золотих Пісках» називається. А щоб ніхто не мав сумнівів щодо «школи» чи «напрямку», присвятив текст Степанові Процюку й оприлюднив у 139-му числі (червень, 2001) «Кур’єра Кривбасу». Ризик, здається, не зовсім себе виправдав. Але це так, до слова.

Отже, нешанувальники. І вельми затяті... Словом, все як і належить у «літературних колах». Ну, а щодо читачів, які не передплачують «Кур’єра Кривбасу», але хотіли б познайомитися з прозою Степана Процюка, то книга «Шибениця для ніжності» таки знаменна річ. В тому сенсі, що знаменує можливість причаститися із джерела (джерельця, джерелечка?..) сучасного літературного процесу і зрозуміти, що смакує чи не смакує (...товариш не всяк...) сьогодні поважним літературним гурманам. І скласти свою незаанґажовану думку про «шляхи та напрямки розвитку сучасної української прози».

Усвідомлення тим більше дивує й почасти «заворожує», що на позір тексти Степана Процюка — суцільна еклектика. Передусім, якась несусвітня мішанина стилів: пафосно-публіцистичні, зворушливо-ліричні, гостро-іронічні, добротно-реалістичні і навіть брутально-натуралістичні «шматки» мирно вживаються не лише в межах однієї повісті, а й в рамках однієї сторінки. Химерна поліфонія голосів: оповідач, власне-автор (короткі ремарки, спроба налагодити «інтерактивний» діалог з читачем), внутрішні монологи головних та другорядних персонажів і «бунт» підсвідомості, завдяки якому приходять у чорний світ білі тіні минулого. Навіть шли вони сущі на землі, все одно — тіні. Бо для зраджених і самозраджених героїв прози Степана Процюка вони — лише шелест відбутих днів і стогін неспокутаної провини. Провини, до речі, взаємної: світу і людей — перед персонажем (чи персонажами) оповіді і персонажа (чи персонажів) — перед світом і людьми.

На мій погляд, це саме той екзистенційний стрижень, який, ставши естетичною домінантою, досить легко об’єднує різнопланові голоси, стилі, часові та просторові нашарування в єдиний і на диво цілісний художній текст.

Є ще один вельми суттєвий «об’єднавчий момент», який змушує забути про позірну еклектичність запропонованих автором речей: мета. Здається, Степан Процюк належить до тих нечисленних диваків, які іще вірять у конструктивну функцію слова. Він знає, для чого пише, хоч, зрозуміло, як справжній професіонал, — не декларує цього.

І найперша асоціація — з лицарськими романами. Божевільне кохання, яке часто з високої трагедії перетворюється на трагі фарс. Що вдієш, не ті тепер лицарі, не ті. Та й Прекрасні Дами далеко не в усьому прекрасні. І розростається «порожнеча, спричинена невідповідністю ідеалу та життя...» Старомодні Совість, Мужність, Правда, Честь, чисте Серце і горда Пам’ять. Де вони? Чи живі іще ці чесноти у богопокинутому світі? Якщо й живі, то авторові та його героям явно не щастить на зустріч з такими раритетами. Тому і сприймаються його повісті «як рукавичка, кинута в лице» світові зла, жорстоко-байдужому «царству нелюбові».

З якого недоброго дива ми стали вірнопідданими (чи полоненими?) цього моторошного царства, — то вже, як мовиться, тема іншого роману. Мета Степана Процюка як письменника дещо інша: повернути Бога (тобто, Любов...) у зневірені серця, запалити іскру надії у спустошених душах. Чи досяжна мета? Блажен, хто вірує. Повірте, мені чомусь зовсім не хочеться іронізувати з цього приводу.

Звичайно, письменник Степан Процюк — не Ланселот, не Лицар Печальної Подоби і навіть не вишколений офіцер з тих далеких днів, коли ще пам’яталося про честь. Він взагалі воліє залишатися собою: жодні «рятівні» маски його як автора не приваблюють. І все ж, образ рукавички, кинутої, точніше, так і не кинутої в обличчя кривдникові (мільйонноликому злу), здається, просто-таки переслідує його, з’являючись спонтанно й водночас неминуче майже у кожній повісті. Що це? Невиправний романтизм чи свідомий чин — розбурхати сонний соціум, воскресити людину в людині, піднісши до її обличчя безжальне у своїй правдивості дзеркало? Нехай вжахнеться, сахнеться, стрепенеться і, врешті-решт, випростається, вирвавшись з болота тотальної золігофренілості. Звісно, якщо не згас іще інстинкт самозбереження, ота здорова предківська кров, завдяки якій зуміли — попри все! — вижити на цій сторозтерзаній землі.

Правда, як тут не нагадати авторові, що страх — не найкращі ліки від депресії, а відразу до власного «я» важко назвати цілющим бальзамом на рани, завдані життям.

«Річ у дозі...» (здається, Парацельс). Доза темного, відчайного, хворобливо-депресивного тут явно завищена. Після першого прочитання текстів — спрагло дихаєш на балконі вологим нічним повітрям. І мимохіть дивуєшся сугестивній силі саме цього автора: тотальна «чорнуха» від інших модерних прозаїків чомусь не зачіпає. Точніше, сприймається протестуючим розумом (пересит!). Чуття мовчать. А тут «безперервний дискомфорт і туга. Туга за лицарським, туга за тьмяним відблиском духу військової аристократії?» («Там, де поплутані кольори: громадянські картинки»). Що ж, можливо. Хто з нас, хоч зрідка, не відчував себе «мандрівником, що подорожує у поїзді не за призначенням»? Поет Антін Петричук, герой «егоповісті» «Vae victis» — лише один з легіону неприкаяних пасажирів. Ми всі — маргінали на святі буття, парії у власній державі, ізгої за вироком невблаганного соціуму. Всі, хто ще не втратив здатності мислити і любити. В цьому — абсолютна «типовість» персонажів Степана Процюка і в цьому ж їхня «невідцьогосвітня» унікальність. Через те й заповзає у найменші шпарини свідомості і підсвідомості липкий «міжгалактичний жах». Хоч зрозуміло, що в «апокаліптичних гримасах тільки плаче туга за ідеалом». («Імени Твого ради: повість-мозаїка»).

Отже, ще одна мотивація до чину, ім’я якому — творчість: ідеал недосяжний, спрага за ним — вічна. Тому й продовжує прозаїк Степан Процюк писати свій експресивний, жорсткий «Репортаж із царства нелюбові», інша назва якого, люб’язно запропонована самим автором, «Підручник української психіатрії». Черговий «розділ» цього підручника чи репортажу — «фрейдистська повість»: «Червона троянда, чорна троянда», надрукована у 138-му числі «Кур’єра Кривбасу» (травень, 2001). В названому «розділі» один з лейтмотивів прози Степана Процюка огранений особливо чітко: «агресивна вимога любові». Власне, агресивна!

Зізнаюся, я не відразу збагнула, що саме викликало мій підсвідомий спротив при першому прочитанні текстів. Виявляється, ота надривна, спрямована на неминучу саморуйнацію особистості, агресивність. Це дитяче, напівкатегоричне, напівістеричне «дай!», без крихти дорослого усвідомлення, що любов — не цукерка. Навіть якщо ти вимагаєш її не лише для себе. Хоча, можливо, саме ця агресивність (ще один парадокс?) і є своєрідною родзинкою, отим «моторчиком-двигунчиком», який забезпечує динаміку оповіді: цікаву, напружену фабулу та й саме існування сюжету як такого.

Треба віддати належне авторові: попри відверту заангажованість на експерименти «в стилі модерн», він пише абсолютно читабельні речі. Звичайно, це не легке курортне чтиво, але і не «гра в бісер» для вишколених інтелектуалів. Тут Степанові Пррцюку, здається, вдалося досягти «золотої середини»: ще одне свідчення неабиякого професіоналізму.

...«Шибениця для ніжності». «Репортаж із царства нелюбові». Даруйте за банальні аналогії, але важко втриматися від спокуси і не згадати ще один заголовок: «Репортаж, писаний під шибеницею («Репортаж із зашморгом на шиї»). Напівзабута книга. Напівзабутий Юліус Фучик. Згодна: це аналогії від протилежного (мало не прохопилося: від лукавого). Бо одна річ — Слово, народжене в реальній екстремальній ситуації, на неминучій межі між життям і смертю, зовсім інша — рефлексії і вчинки, викликані тиском щоденних — гірких, нестерпних, однак, не неминучих! — обставин. Звісно, «свій поріз болить найбільше». Хто б сперечався. І герої повістей Степана Процюка з цим і не сперечаються. Вони чудово усвідомлюють свій «клінічний» егоцентризм, інфантильність, нештовність до вчинку, залишаючись — у кращому разі — «солдатами кохання, генералами мікроскопічних оглядин власного «я» («Love story»: майже сентиментально-клінічна»).

То хто ж усе-таки спроможеться кинути рукавичку в обличчя «мільйонноликому злу»? Чи туга за ідеалом, спрага за справжнім так і залишаться невтоленними?

Л-ра: Київ. – 2001. – № 11-12. – С. 165-167.

Біографія

Твори

Критика


Читати також