«Філологічна» проза Степана Процюка
Олександр Боронь
Загальновідомо: сучасна література переживає не найкращі часи. І справа навіть не в занепаді книговидання чи відсутності гонорарів — чинниках зовнішніх; очевидною на сьогодні є анемія художнього слова: метри самоповторюються за усталеною і відпрацьованою схемою, молодше ж покоління, як не дивно, воліє писати за зужитими ще в кінці 80-х — на поч. 90-х рр. рецептами епатування публіки, яка, втім, мало що читає і яку тепер важко чимось здивувати.
Поодинокі випадки не відміняють правила, а ще більше підкреслюють невідповідність запитів шанувальника красного письменства, знайомого з іменами багатьох сучасних європейських письменників, і рівнем поточної української літератури, що її можна так назвати лише метафорично, — вона вже давно не потік і навіть не струмок, а штрих-пунктирна лінія, кардіограма хворого серця гуманітарної сфери.
Тільки окремі журнали, такі, як «Сучасність» та «Кур'єр Кривбасу», іноді «Березіль» намагаються виконувати своє безпосереднє призначення — друкувати професійні сучасні твори, зокрема прозу. Читачі «Кур'єру Кривбасу» вже давно звернули увагу на часту появу повістей Степана Процюка, виданих кілька місяців тому окремою книгою.
Власне, хотілося б на певний час абстрагуватися від імпозантної особи письменника, зосередившись натомість на самих творах.
У поле зору С. Процюка потрапляють богемне середовище письменників, відоме, очевидно, з власного досвіду студентське життя, менше — взаємини журналістів, будні молодого вчителя.
Матеріал, який добирається письменником, виявляє певну закономірність: відсутня настанова на досконале відтворення подробиць життя того чи того персонажа — автора цікавлять передусім людські взаємини, почуття, навіть більше — почуття любовне. Все інше слугує здебільшого тлом, змалюванням якого автор себе не обтяжує.
Специфіка вибудуваного в книжці уявного світу в тому, що він закорінений у художню літературу, а не в життєвий досвід автора, як це більш звично (хоча і нехтувати ним у даному разі немає потреби). Знання традицій художнього слова поза волею автора виявляється у різноманітних епізодах у різній формі — від класичних ремінісценцій до алюзій і навіть прямої цитації: «Здоровий опортунізм, розумні компроміси із соціумом, догляд за скромними потребами власного тіла, скільки тебе можна вчити, принесуть тихе полегшення і тиху радість. І можна буде теж повторити вслід за блаженним старчиком, що світ мене ловив... і?» Або: «Мене мати породила, нехрещену положила. Ух-ух, солом'яний дух! — додав охоти підполковник Калюжний». Подибуємо цитації з романсів С. Руданського, маємо навіть своєрідний філологічний гумор: «Над вухом лунало:
Дмітровіч! А хто з укрпісьменніков пісав про голод? — Олесь, Тичина, Куліш, - буркнув Петричук. — Хіба Тичину звалі Алесь? А я чітала недавно поета Рімарука, у него є про голод?».
Виявляється й знання ідей З. Фрейда, часто згадуваного автором; досвід Ф. Кафки можна помітити, скажімо, в називанні персонажів (журналісти X. та У. у повісті «Там, де поплутані кольори» тощо) — це те лише, що лежить на поверхні, проте вони засвідчують значно більше, ніж елементарну ерудицію С. Процюка — тут прочитується актуальна нині для постмодернізму інтертекстуальна гра. Не секрет: деякі письменники (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик та ін.) пишуть твори під певну літературознавчу концепцію (скажімо, в першому випадку йдеться про ідею «карнавалізації» М. Бахтіна). Наш автор дистанціюється від подібних маніпулювань із власною творчістю, не втрачаючи зв’язку із відповідним контекстом. Звідси — зануреність, крім української, ще й у літератури європейські без набридливих вервечок імен і фактів, ця обізнаність виявляється на глибшому рівні — у виборі точки зору, предмету оповіді, зрештою, змалюванні персонажів.
Відбитки життя для нього чужі — така вже специфіка таланту, тому, гадаємо, не буде помилкою називати його прозу філологічною, що, на нашу думку, споріднює її із поезіями М. Зерова та інших неокласиків.
Невипадково прозаїка цікавлять передусім професії творчі: письменника, журналіста, вчителя — відповідне середовище є для нього близьким. Однак тут, як і завжди для нього, важать емоції, любовні переживання. Приміром, «Репортаж із царства нелюбові» — здавалося б, банальний сюжет про палке почуття між молодими вчителями (при цьому автор не оминає і його плотського аспекту), засуджуване міщанським середовищем. Але повість далека від банальності вже хоча б своєю будовою: оповідь перемежовується вставними «трактатами»: про егоїзм, про легкі неврози, про переляк etc., що надає їй додаткового виміру — психологічно-філософського. Педальована протягом твору сила статевого потягу молодих людей, на змалювання якої не пошкодовано барв, разом із параболічними вставками переконують в одному: ми живемо в царстві нелюбові, а відтак, чорнороті літні жіночки, чия роль цього разу мінімальна, — ущербні в своїй жіночій суті і не можуть бути речниками навіть прописних істин. Істину доводиться шукати самому.
Взагалі письменника цікавить майже патологічна за силою пристрасть, жага, доведена до стану розпеченого вольфраму, тієї субстанції, коли починається душевна руйнація, розпад внутрішньої суті, втрата інтересу до життя. Всі ці «любовні історії» поставлені в контекст знайомих нам реалій. Виявляється, вертерівські почуття можуть існувати й сьогодні — треба тільки вміти їх побачити, а пережити — дано небагатьом.
Еволюцію такої особистості проілюстровано повістю «Шибениця для ніжності», побудованої як сповідь-спогад сорокарічного чоловіка про небезпечне кохання. Сугестивна сила таких оповідей особлива — вони, поза сумнівом, глибоко впливають на читача, збуджуючи процеси некеровані: сила людської пристрасті, зображеної без фальшу, як це вдалося С. Процюкові, завжди інтригувала, заворожувала й водночас лякала, а тому не залишала байдужим...
Нас, на відміну від Керроллової Герцогині, цікавить не кінцева мораль цих повістей, сформульована в усім зрозумілому афористичному вислові, а своєрідність авторового бачення. На тлі феміністичних відвертостей і закономірного спалаху інтересу до проблем жінки в сучасному суспільстві, її становища в шлюбі чи ролі в інтимному зв’язку, коли, зрештою, переглядаються усталені стереотипи, чоловіча відвертість сприймається із незмінним інтересом, як певне «одкровення». Здається, вже настав час акцентувати за умов рівності статей на специфіці чоловічого бачення психоемоційних проблем і говорити вже про «маскулінну літературу», далеку від «справжньочоловічого» шаблону, що є другим обличчям жіночих любовних романів, нині широко тиражованих. Ідеться про цілу гаму чоловічих почуттів, яким донедавна в літературі приписувалося раціональне походження. У С. Процюка чоловік буває слабкодухим, зображеним у сум’ятті, або й «м’ятежним», за висловом М. Хвильового.
Усе це, крім засвідчення майстерності, має неперебутну цінність для читача, заглибленого у власні проблеми, егоцентричного за своєю природою.
Менш вдалою слід визнати повість «Vae victis», у центрі якої — письменник зі своїми щоденними клопотами й прозріннями. Одвічна проблематика, хоч і своєрідно бачена, — митець і суспільство, митець і мистецтво. Та все ж такі твори цікавлять зовсім небагатьох.
Подекуди письменник, здається нам, бере фальшиві ноти: «Гостро відчував непотрібність людини і її таланту. Бакси! Снікерс! Бакси! Шампусік! Бакси! Дєвочкі! Бакси! Література? Бакси! Наука? Бакси! Душа? Бакси!». Таке становище болить багатьом, однак хотілося б, щоб автор добирав переконливішу, не декларативну форму висловлювання своїх думок.
Промовистою рисою цієї повісті, та й деяких інших, є їхня насиченість епізодами пиятики чи буденного споживання алкоголю. З нашого боку це не обивательське зауваження. Таку ж особливість було помічено й у романах Е.-М. Ремарка, — зокрема в «Трьох товаришах». Мабуть, зайве говорити про причини, — «втрачене покоління» здобулося на широке висвітлення письменниками та літературознавцями. Однак у даному разі мова може йти про сучасне втрачене покоління. С. Процюк тільки натякає на це. Мистецьки обдаровані молоді люди не знаходять застосування в нашому суспільстві, і вже тепер ясно: моральні орієнтири змінилися кардинально, інтелектуальна еліта нації перебуває в розгубленості, що відбилося й на художній словесності.
Не завжди виправданими з художнього погляду є окремі надміру натуралістичні сцени у повістях — так звана естетизація потворного, яка мало що додає до розуміння твору: «Його кухарка підсідала до мене, дешево-театрально закочуючи очі. «Ти ж такой молоденькій, нєвінний, ходи до мене, ходи!» І ось бере вже мене в обійми, простягає свої величезні червоні руки. Ще хвилька, і я буду в ній, на невеличкому квадратику підлоги...» тощо. Такий об’єкт зображення вочевидь неприродний для авторської манери С. Процюка, а тому впадає в око його штучність.
Іноді прозова оповідь письменника насичена несподіваними поетизмами, що утруднюють читання, зорієнтоване відповідно до жанру на певну структуру тексту: «Лише лежати, лише беззмістовно дивитися у стелю. Якби людський розпач міг матеріалізовано виплескуватися із тілесної оболонки, Земля уже б не одне століття здригалася у конвульсіях чорної хвороби.[...] Така велика втома, надмір втоми. Так важко постійно виймати із грудей затруєні стріли пліток». Доречні в поезії, ці метафори, видається нам, у прозовому творі є ходульними, відгонять удаваним пафосом.
Підсумовуючи, зауважимо: письменник не надто далеко відбіг од традиційної оповідної манери, поширеного арсеналу художніх засобів, однак, як видається, природно заповнив нішу якісної, інтелектуально та емоційно насиченої прози в сучасній літературі, якої так бракувало читачеві, що мусив вибирати між творами примітивними і надміру закодованими.
Проза Степана Процюка засвідчує переорієнтацію значної частини письменників із кількасоттисячної аудиторії на вузьке коло підготовлених реципієнтів. Для молодих творців це давно вже не трагедія, а вимога дня, й тому без зайвої драматизації вони продукують більш герметичні, а тому часто рафіновані тексти, розраховані на повільне читання освіченою публікою. Аналогічно змінюється й роль літературної критики, яка вже не повинна нікого орієнтувати в потоці сучасної літератури, нав’язуючи орієнтири оцінки — що гарне, що погане. Тепер критик бачить своє завдання в інтерпретації, препаруванні (хоч, може, комусь це не подобається) талановитих творів та замовчуванні графоманських.
Творчість С. Процюка може з певного погляду розглядатися як симптоматична для нашого часу, така, що продовжує класичні традиції і започатковує нові, несе на собі відбиток раціонального конструювання та водночас говорить про афекти, досі не відомі. Одне слово, уважне прочитання та інтерпретація С. Процюка ще попереду.
Л-ра: Слово і час. – 2002. – № 5. – С. 59-61.
Твори
Критика
