По грозі
Щось там доіц шепотів,
щось там грім буркотів.
Довго й ніжно про щось вони
перемовлялись.
А вітрище фіранку мою спокушав.
І фіранка метлялась, як грішна душа,
між землею і небом метлялась.
Але врешті домовились грім із дощем.
Зазвучала бджолина віолончель.
Все з усім обнялося у піднебессі.
Промінь сонця фіранку мою утішав,
і світилась, світліша жасмину, душа
у старої, як світ, поетеси.
І була сивина — найсрібніша з корон.
І безгрішним був аркуш, і чистим — перо.
Бо усе, що писалося — вже замолила...
І, пронизані золотом чуда світи,
розгорнулись, мов янгольські крила,
обняли і у смерть не пустили.
